Читать книгу «Історія чемпіонатів Європи з футболу» онлайн полностью📖 — Тимура Желдака — MyBook.
image

Перший відбірковий раунд. Незаконні заміни й пенальті від воротаря

Оскільки в першому відбірковому циклі вирішили взяти участь представники всього 17 країн з 25 футбольних асоціацій, що входили на той момент у Європейський футбольний союз (ФРН, Голландія, Італія й британські федерації вирішили ігнорувати турнір), для розіграшу був використаний наступний формат:

– один кваліфікаційний раунд (у ньому випало поміряться силами командам Ірландії й Чехословаччини);

– два раунди (1/8 і 1/4 фіналу) зі спарених матчів на полі кожної з команд;

– фінальний турнір по кубковій системі з півфіналів, фіналу й матчу за третє місце на полях однієї із країн-півфіналістів.

Єдине, що не вирішувалося виконавчим комітетом УЄФА в ті далекі роки – це розклад матчів. Тобто європейський футбольний союз провів жеребкування, а далі нехай собі грають, коли домовляться між собою безпосередньо федерації команд-учасників. Аби тільки до початку фінальної частини Кубка встигнули.

Саме така вільність у визначенні строків, довгі переговори між футбольними федераціями Чехословаччини й Ірландії, а також бажання радянського спортивного керівництва бути «поперед планети всієї» і привели до того, що перший матч в історії Чемпіонатів Європи відбувся саме в Москві, у Лужниках, на Центральному стадіоні ім. В.І. Леніна при 100 000 глядачів, де радянська дружина під керівництвом Гаврила Качаліна приймала збірну Угорщини.

Слід нагадати, що в середині минулого століття угорці були одними із законодавців футбольної моди, стабільно добиралися до фіналів або півфіналів престижних міжнародних турнірів. Однак на перший відбірковий матч у Москву гості приїхали не в найсильнішому складі, без знаменитих воротаря Дьюди Грошича, півзахисника Йожефа Божика й форварда Нандора Хидекгути. Проте у складі угорців виблискував ще молодий Лайош Тічи, що зарекомендував себе з гарної сторони на Чемпіонаті світу в Швеції. За два роки він стане зіркою збірної Угорщини на олімпійському турнірі. Поки ж радянська команда, що не мала права на поразку, домінувала по всіх статтях.

Перший гол в історії чемпіонатів Європи забив нападник збірної СРСР і московського «Спартака» Анатолій Ільїн. Трапилася ця подія вже на 4-й хвилині зустрічі з угорцями: Валентин Іванов пройшов правим флангом і прострелив у штрафну. Центральний захисник угорців Ференц Шипош м’яч перехопив, але навіщось пустився у обводку поблизу власної воротарської. Ільїн шулікою накинувся на угорця, двома торканнями відібравши в того м’яч і вразивши ціль. У сьогоднішньому футболі такий гол був би неможливий через значно вищі швидкості та значно розвинутіший атлетизм гравців, але що було – те було. Ну і, скажімо відверто, хвилини слави радянського футболу забувати не варто.

До кінця матчу збірна СРСР ще двічі вразила ворота гостей, продемонструвавши в такий спосіб свою впевнену перевагу. Другий гол радянської команди провів Слава Метревелі потужним ударом з 12 метрів прямо в «дев’ятку». Третій м’яч став ще одним наглядним матеріалом для підручників футбольної естетики: після триходівки на підступах до штрафного майданчика московський торпедівець Валентин Іванов вискочив сам на сам, обіграв голкіпера й закотив м’яча у порожні ворота.

На створення переваги в три м’ячі радянська команда витратила ледь більше півгодини. Не дивно, що в другому таймі господарі відверто догравали матч і навіть дозволили угорцям незадовго до фінального свистка забити гол престижу.

Зустріч відповідних збірних Угорщини й СРСР відбулася рівно за рік. До цього двобою збірна СРСР підійшла з новим тренером. Замість Гаврила Качаліна, звільненого після розгромної поразки 0: 5 від англійців у товариському матчі на «Уемблі», керувати радянською збірною був призначений Михайло Якушин.

На цей матч угорці зібрали всіх найсильніших гравців, що не особливо допомогло. Властиво в безперервних, хоча і не дуже акцентованих, атаках збірна Угорщини провела лише перший тайм. А наприкінці години гри стався момент, що змінив хід двобою, зламавши моральний дух господарів: четверо радянських футболістів утекли в контратаку, і київський динамовець Юрій Войнов наніс сильний точний удар з-за меж штрафного майданчика. Голкіпер угорців Грошич виявився безпорадним.

Фактично, після цього моменту угорці здалися, а збірна СРСР стала чекати свого суперника по чвертьфіналу. Чвертьфіналу, який так і не відбувся, але про це трохи пізніше, адже й на початковій стадії відбулася маса цікавезних подій, що зайняли гідне місце в європейській футбольній історії.

Нарешті, на вісім місяців пізніше, ніж перші зустрічі 1/8 фіналу, відбувся перший кваліфікаційний матч. Не пощастило з жеребкуванням, як уже було сказано, чехословакам та ірландцям. Тобто першим скоріше все-таки пощастило, а от збірна Ірландії так і не взяла участі в основній сітці турніру.

Між тим, почалося все доволі оптимістично для хлопців із Зеленого острова – у Дубліні команда господарів обіграла досить сильну збірну Чехословаччини 2: 0. Але мітч у відповідь у Братиславі не залишив представникам острівної держави жодних шансів – 4: 0 на користь Чехословаччини.

Слід зазначити, що протистояння цих двох збірних увійшло в історію одразу з кількох причин. По-перше, на 23-й хвилині першого матчу відбулася заміна травмованого Густава Мраза на Іржі Хільдебранда. Ну й що такого, запитаєте ви, хіба мало на чемпіонатах Європи проводиться замін? Нагадаємо, що аж до 1968 року на всіх змаганнях під егідою УЄФА й ФІФА поняття заміни не було. Тобто заміни офіційно не дозволялися, а отже, були заборонені. Однак ірландці із чехословаками ще до матчу домовилися про право заміняти гравця, якщо він одержав травму. Нічого не зміг їм заперечити й бельгійський арбітр Люсьен Ван-Нюффель. Таким чином, чех Хільдебранд увійшов в історію чемпіонатів Європи як єдиний гравець, який вийшов на «нелегальну» заміну.

Цікавим випадком відзначилася й повторна гра цих команд, що закінчилася переконливим реваншем чехословаків. Воротар переможців – Імрих Стахо – став першим і до нинішнього часу єдиним воротарем в історії чемпіонатів Європи, який уразив ворота суперника. Він провів гол з пенальті вже на третій хвилині гри.

У двобоях стадії 1/8 фіналу також відбулося чимало цікавих подій. У грі Румунія – Туреччина був травмований воротар гостей Тургай Шерен. Румунська сторона була не проти проведення заміни, однак вето на джентльменське рішення наклав швейцарський арбітр Готфрід Дінст. Голкіпера винесли з поля на ношах, а місце у воротах зайняв нападник Джан Барту. Зіграти із воротарською надійністю він не зміг, тому румуни за останні 30 хвилин матчу наколотили туркам три м’ячі. У матчі-відповіді турки практично «дістали» румунів – 2: 0, однак після цього зайво квапилися й практично не створили жодного небезпечного моменту. Румуни ж відверто тягли час, вибиваючи м’яча на трибуни й подовгу катаючи його на своїй половині поля.

Один з фаворитів турніру, збірна Франції, легко розібралася із греками – у першому матчі цих команд у Парижі господарі «вистрілювали» серіями по три м’ячі: спочатку з 23-й по 29-ту хвилину, а потім – з 85-ї по 88-му. Як результат – рекорд результативності в одному матчі й рекорд великого рахунку. Перший буде побитий уже за два роки при особистій участі тих таки французів, другий – протримається сорок чотири роки.

Матч-відповідь у Греції також увійшов до історії: єдиним голом греків у цій грі став автогол французького захисника Марше. Таким чином, Марше став першим футболістом в історії чемпіонатів Європи, який забив гол у власні ворота.

В інших парах усе склалося більш-менш рівно: сильніші збірні Австрії, Югославії, Португалії, Іспанії й Чехословаччини перемогли без проблем команди рангом нижче – відповідно Норвегію, Болгарію, НДР, Польщу та Данію.

Усі матчі кваліфікації й 1/8 фіналу

Кваліфікаційний матч

5 квітня 1959, Дублін. Ірландія – Чехословаччина 2: 0 (Туохі 22ʹ, Кентуелл 42ʹ пен.).

10 травня 1959, Братислава. Чехословаччина–Ірландія 4: 0 (Стахо 3ʹ – пен., Бубернік 57ʹ, Павлович 67ʹ, Долинський 75ʹ).

1/8 фіналу

28 вересня 1958, Москва. СРСР – Угорщина 3: 1 (Ільїн 4ʹ, Метревелі 20ʹ, Іванов 32ʹ – Гереч 84ʹ).

СРСР: Бєляєв, Кесарєв, Масльонкін, Б. Кузнєцов, Войнов, Царьов, Метревелі, В.Іванов, Симонян(к), Мамедов, Ільїн.

Угорщина: Бако, Карпати, Шипош, Шароши, Бунджак, Беренди, Будаи, Гереч, Чордаш, Тіхи, Бенчич.

27 вересня 1959, Будапешт. Угорщина – СРСР 0: 1 (Войнов 58ʹ).

Угорщина: Грошич, Матраї, Шипош, Шароши, Бжик, Котас, Шандор, Гереч, Альберт, Тіхи, Феньвеши.

СРСР: Яшин, Кесарєв, Масльонкін, Б. Кузнєцов, Войнов, Нетто(к), Метревелі, Ісаєв, В.Іванов, Бубукін, Месхі.

1 жовтня 1958, Париж. Франція – Греція 7: 1 (Копа 23ʹ, Фонтен 25ʹ, 85ʹ, Сізовскі 29ʹ, 88ʹ, Вінсен 61ʹ, 87ʹ – Іфантіс 48ʹ).

3 грудня 1958, Афіни. Греція – Франція 1: 1 (Марше 85ʹ (автогол). – Бруе 48ʹ).

2 листопада 1958, Бухарест. Румунія – Туреччина 3: 0 (Оайде 62ʹ, Костантину 77ʹ, Данулеску 81ʹ).

26 квітня 1959, Стамбул. Туреччина – Румунія 2: 0 (Кючюкандоньядіс 13ʹ пен., 54ʹ).

20 травня 1959, Осло. Норвегія – Австрія 0: 1 (Хоф 32ʹ).

23 вересня 1959, Відень. Австрія – Норвегія 5: 2 (Хоф 2ʹ, 25ʹ пен., Нємєц 21ʹ, 73ʹ, Скерлан 60ʹ – Едегорд 19ʹ, 35ʹ).

31 травня 1959, Белград. Югославія – Болгарія 2: 0 (Галіч 1ʹ, Тасіч 87ʹ).

25 жовтня 1959, Софія. Болгарія – Югославія 1: 1 (Дієв 55ʹ – Муїч 57ʹ).

21 червня 1959, Берлін. ГДР – Португалія 0: 2 (Мататеу 12ʹ, Колуна 67ʹ).

28 червня 1959, Порту. Португалія – ГДР 3: 2 (Колуна 45ʹ, 62ʹ, Кавем 68ʹ – Фогт 77ʹ, Коле 72ʹ).

28 червня 1959, Хожув. Польща–Іспанія 2: 4 (Поль 34ʹ, Брихший 62ʹ – Суарес Мірамонтес 40ʹ, 52ʹ, ді Стефано 41ʹ, 56ʹ).

14 жовтня 1959, Мадрид. Іспанія – Польща 3: 0 (ді Стефано 30ʹ, Хенсана 69ʹ, Хенто 85ʹ).

23 вересня 1959, Копенгаген. Данія – Чехословаччина 2: 2 (Педерсен 17ʹ, Хансен 19ʹ – Хитань 29ʹ, Долинський 42ʹ).

18 жовтня 1959, Брно. Чехословаччина – Данія 5: 1 (Бубернік 39ʹ, 56ʹ, Шерер 47ʹ, 86ʹ, Долинський 63ʹ – Крамер 33ʹ).

Чвертьфінал. В історію входять Франко й Фонтен

Матчі чвертьфіналу почалися із зустрічі Франція – Австрія, яка припала на грудень 1959 року. У цьому матчі на Парк-Де-Пренс у Парижі увійшов в історію чемпіонатів Європи нападник господарів Жуст Фонтен.

Яскрава зірка марокканця за походженням Фонтена горіла недовгих 10 років – з 1952 по 1962 роки. Перейшовши з «Маррокеш» у французьку «Ніццу» в 1956-му, Фонтен одразу ж привів команду до чемпіонства у Франції. Наступні шість сезонів він провів в «Реймсі», забивши в 155 матчах 121 гол і відсвяткувавши з командою три чемпіонські титули. За збірну Франції Фонтен зіграв небагато – усього 21 матч, однак зумів забити в них 30 м’ячів (!). Він дотепер є єдиним європейцем, який у першому матчі за збірну зробив хет-трик (відбір до Чемпіонату світу 1954 року, матч проти Люксембурга – 8: 0). Також неперевершеним (і чи навряд колись досяжним) є його рекорд результативності в одному фінальному турнірі – 13 м’ячів на Чемпіонаті світу 1958 року. В історії ж чемпіонатів Європи його досягнення менш видатне, але так само вагоме: він став першим автором хет-трику в офіційних матчах європейських першостей.

Варто відзначити, що навіть перемога з рахунком 5: 2 не гарантувала французам впевеної перемоги за результатами двох зустрічей. Аж до початку 1960-х багато фахівців уважали Відень центром європейського футболу. Справа в тому, що британці, які жили у Відні, забезпечили ранній і досить відчутний імпульс розвитку футболу в країні, а перший офіційний матч збірна Австрії провела ще у 1902-му – раніше, наприклад, від французів, не говорячи вже про «молоді» футбольні країни типу Югославії або Чехословаччини. Розквітом австрійської збірної був період між війнами, однак покоління Ернста Оцвірка та Герхарда Ханаппі переграти міг далеко не кожний. Проте у грі на віденському стадіоні «Пратер» рівна гра тривала хвилини до 70-ї, а потім французи «дожали» господарів. У підсумку за дві зустрічі їм удалося забити у ворота австрійської команди дев’ять м’ячів.

Зовсім передбачувані югослави виявилися сильнішими за португальців – ера великої «Бенфіки» і грізного Эйсебио ще не настала. Особливо дісталося Португалії в гостях, де на переповненому стадіоні молода й амбіційна команда югославів розбила команду Жозе-Марії Антунеша дощенту. У другому таймі вболівальники стадіону «Югославської народної армії», вітаючи футболістів, усі 45 хвилин провели стоючи. А після фінального свистка вдячні глядачі на руках віднесли до роздягальні Мілана Галіча, Боривоє Костіча й Драгослава Шекулараца. Важливо відзначити, що в той день була забута споконвічна клубна ворожнеча, настільки характерна для балканських країн – адже Шекуларац і Костіч грали за «Црвену звєзду», а Галіч – за «Партизан».

Загальна перемога чехословаків над румунами теж виявилася досить вражаючою й показовою. Після гри в Бухаресті, де місцева дружина пропустила два м’ячі і не спромоглася на жоден у відповідь, зустріч на полі Чехословаччини перетворилася в пусту формальність. Однак у Братиславі чехословаки відіграли так, немов їм потрібно було відіграватися. У підсумку вже до 17-й хвилині рахунок у матчі був 3: 0 на користь господарів. Решта часу гри відбувалося перекочування м’яча. На трибунах стадіону «Слован» був помічений тренер радянської збірні Гаврило Качалін (його знову повернули на колишню посаду). Залишається тільки здогадуватися, яким чином «амністований» Гаврило Дмитрович здогадався, що суперником СРСР у півфіналі буде саме збірна Чехословаччини?

У чехословаків теж не обійшлося без друзів-суперників, що спільно кували перемоги для своєї збірної. З п’яти голів Чехословаччини у ворота румунської збірної чотири забили два гравці – Титус Бубернік і Властиміл Бубнік. У футболістів були схожі не лише прізвища, але й назви клубів: один виступав у команді «Чрвена гвєзда» із Братислави, а інший – в команді «Руда гвєзда» із Брно.

А що ж радянська команда, спитаєте ви, адже їй сліпий жереб дав шанс помірятися силами у чвертьфіналі з найсильнішою, напевно, на той момент збірною Старого Світу – командою Іспанії. Як це трапиться ще не раз, на гру й результати команди СРСР вплинули не стільки спортивні, скільки політичні фактори.

Поза всякими сумнівами, чвертьфінальна пара СРСР–Іспанія була центральною. До всього іншого, Іспанія сприймалася громадянами СРСР із симпатією. Адже з 1930-х рр. на території Радянського Союзу проживало досить багато іспанців, гнаних зі своєї країни жахом громадянської війни. Деякі з «біженців» стали знаменитими футболістами – Хуан Усаторре, Немесіо Посуэлло й захисник московського «Торпедо» Аугустін Гомес. З іспанцями радянські футболісти познайомилися ще в червні 1937 р., коли в столицю приїхала команда басків.

Початкові етапи підготовки до матчів Кубка європейських націй також не ознаменувалися чимось аж надто надзвичайним. Ще до кінця 1959 року Федерації футболу СРСР і Іспанії домовилися про те, що чвертьфінальні зустрічі Кубка Європи між збірними цих країн відбудуться 29 травня 1960 року в Москві й 9 червня в Мадриді. За десять днів до першого матчу іспанці офіційним листом повідомили, що їхня делегація у складі 32 осіб прибуває до Москви 26 травня. Тренер іспанської збірної Еленіо Еррера прилітав у Москву 19 травня. Він оглянув номери готелю «Метрополь», де повинні були жити іспанці, побував на ресторанній кухні й навіть провів бесіду з кухарями, а ввечері став свідком розгрому (7: 1), учиненого радянською командою в товариському матчі полякам.

Говорять, довідавшись про настільки великий рахунок, Франко зажадав від тренерів збірної Іспанії гарантії виграшу в команди СРСР. Разом з тим, багато інформаційних агентств поширили повідомлення, у яких стверджувалося, що уряд Іспанії прийняв рішення заборонити своїй команді, що перемогла в 1/8 фіналу Польщу (4: 2 і 3: 0), зустрічатися з радянською збірною не зі спортивних, а саме з політичних міркувань. Мов, сам диктатор Франсиско Франко заборонив іспанським футболістам «ступати на землю, уражену комуністичною чумою».

Федерація футболу Іспанії не підтверджувала й не спростовувала цю інформацію аж до 25 травня, коли через УЄФА повідомила, що збірна Іспанії на гру в Москву не приїде. Футболісти разом з Еррерою до останнього моменту сподівалися на диво. Вони перебували в аеропорті в той момент, коли президент іспанської Федерації футболу Альфонсо де-ла-Фуенте, який добився аудієнції у Франко, саме зустрічався з каудільо. Із президентського палацу подзвонили на аеродром і підтвердили: «Ні».

Слід віддати належне, Франко погодився на зустріч команд, але винятково на нейтральному полі. Розуміючи всю дурість сказаного, до радянської сторони де-ла-Фуенте з такою пропозицією навіть не став звертатися.

Зрозуміло, Країна Рад виступила з відповідною заявою, у якій, зокрема, говорилося: «Федерація футболу СРСР глибоко обурена грубим втручанням франкістської влади, що зірвала зустріч іспанських і радянських футболістів. Фашист Франко і його поплічники давно відомі своєю ворожістю до дружніх контактів, вони не в перший раз зривають зустрічі, що організовані міжнародними спортивними федераціями.

Акт сваволі й насильства, вчинений відносно іспанських футболістів, які бажали провести гру з командою СРСР, свідчить про те, що фашистський диктатор Іспанії зневажає принципи міжнародного олімпійського руху й міжнародних спортивних федерацій. Корячись волі своїх господарів – імперіалістів США, він намагається внести в спорт елементи «холодної війни».