Приємно було дивитися на те, як Довженко йшов… Красиво закинута д’горі голова, сильна, нервова шия, розгорнуті плечі, розмашисті рухи рук, випростані груди, широкий легкий крок – це була гармонійна хода людини, яка вільно почуває себе в світі, якій органічно притаманне почуття ритму і лінії.

Микола Бажан

Талант і краса

Сучасники Олександра Петровича Довженка стверджували, що ніхто не бачив його пасивним, байдужим або ж заспокоєним і розслабленим. Його звичайний стан – незмінна висока душевна напруга. Зовні стриманий, він завжди був немов наелектризований, готовий до невідкладної дії, до неймовірного злету фантазії. Ті, хто знав митця, казали, що до такої людини, як Олександр Петрович, хотілося прийти, бути поруч. У його присутності люди ставали кращими: він був надзвичайно харизматичним, з дивною аурою, легкою й комфортною людиною, але разом з тим лідером – навіть якщо мовчав. Характеризуючи Довженка – «…скромний, красивий, мужній, мудрий, тихий і чистий», – І. Андроников^[1] забув лише про одну рису – доброту. Розповідають, що навіть доноси на Олександра Петровича часто були не злобними й ворожими, а захопленими!

Для всіх навколо Довженко був центром всесвіту, він був Сонцем, навкруги якого обертались інші планети. Юрій Яновський порівнював його голос із фанфарами, які неможливо було не слухати. Він був закоханий у красу й гармонію, захоплений усім, що відбувається в житті, – уже зрілий митець занотував у своєму «Щоденнику» слова Анатоля Франса^[2], які повністю відповідали його світогляду: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж в одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне».

Він був мрійником і фантазером. Остап Вишня^[3] казав, що Довженко «завжди говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде». Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Його називали «живим акумулятором ідей». Мав пристрасть усе перебудовувати й змінювати, а точніше – вдосконалювати, покращувати. Виношував план архітектурної забудови і реставрації Києва, створив проект архітектурного оформлення Дніпра, проектував пам’ятники видатним діячам.

Йому був лише рік, коли брати Люм’єри^[4] в Парижі вперше продемонстрували диво технічної думки – «рухливі фотографії». Це було народження кінематографа у світі. А в Україні саме він, Олександр Петрович Довженко, підніме це мистецтво до найвищого рівня. Неповторний Чарлі Чаплін^[5] зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».

Родина

Протягом 1942—1956 років митець працював над невеликою кіноповістю «Зачарована Десна». Цей автобіографічний твір, розпочатий у найлютіші роки війни, словами самого Майстра розповідає про його дитинство, родину, рідне село, працьовитих і талановитих людей, які оточували малого Сашка. Це чарівна, чиста, захоплююча розповідь про світ, який формував світогляд майбутнього художника. Мабуть, недаремно Олександр Петрович так довго працював над цим твором, шліфуючи кожне слово, вдосконалюючи кожний образ, зображуючи неповторну красу дитячого світосприйняття.

Олександр Довженко народився у селі Сосниця Чернігівської губернії, точніше, на його околиці, яку називали В’юнище. Це сталося 10 вересня 1894 року в багатодітній селянській родині. У метричній книзі Соборно-Троїцької церкви записано: «Рождение: 29 августа; крещение: 30 августа; звание, имя и фамилия родителей и какого вероисповедания: сосницкий казак Петр Семенович Довженко и законная жена его Дария Ермолаевна; оба православного вероисповедания; имена родившихся детей: Александр». Рід Довженків був давній і славився довгожителями: прабаба письменника прожила понад сто років, дід помер столітнім. Може, якби доля не била Олександра Петровича постійно й немилосердно, він теж дожив би до такого поважного віку. Дослідники біографії Олександра Петровича стверджують, що предки Довженка прибули в Сосницю з Полтавщини. Найдавнішого предка письменника звали Карпом. А у 80-х роках ХІХ ст. була навіть вулиця, що мала назву Довженкова – за прізвищем роду. Дід Семен за молодих років чумакував («…Мій покійний найдобріший дід Семен Тарасович, колишній чумак, чесний і незлобливий. Від нього у мене в картинах завжди з любов’ю написані образи дідів. Це теплота дитинства»).

Батько, Петро Семенович Довженко (1863—1943), був хліборобом, рибалкою, смолярем, перевізником на Десні. Замолоду наймитував у Таврійській губернії. Як згадував письменник в «Автобіографії», «землі у нас було сім чи сім з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, і тому, щоб підтримати своє натуральне господарство, батько ще наймався в підводчики та смолярував». Батько й мати Сашка були неписьменні, тож Петро Семенович, чоловік мудрий і справедливий, з усіх сил тягнувся, щоб хоч дітям дати освіту, відкрити їм дорогу в широкий світ. Олександр Петрович захоплювався й пишався своїм батьком, ось який опис рідної людини залишив він нащадкам у кіноповісті «Зачарована Десна»: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. <…>

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував від води, багато землі переорав…» Але є в тій же кіноповісті й інші слова, сповнені душевного болю й страждання: «Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє, навіки». У «Щоденнику» (від 3.08.1945 р.) Олександр Петрович розпачливо записав: «І де я вмру, однаково мені. Якщо сьогодні я не можу знайти в Києві могили замученого мого батька, – однаково мені». Могили Петра Семеновича немає, на Куренівському кладовищі є лише пагорб землі – умовна могила Петра Довженка. Розповідають, що під час евакуації сімей діячів мистецтва про старих Довженків забули. Олександр Петрович у цей час разом із кіностудією перебував у Ашхабаді. У київську квартиру Довженка ввійшли німці, а коли почали хазяйнувати, Петро Семенович обурився, накинувся на окупантів з кулаками. Довженкових батьків вигнали з квартири, але вони опинилися в якомусь санаторії, де був організований своєрідний притулок. Дах над головою був, але їжу доводилося шукати самим. Люди бачили на київських вулицях красивого старого чоловіка з простягненою рукою («Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний»). Одного зимового дня до дружини він не повернувся. Одарка Єрмолаївна знайшла його померлим на руїнах міста й дуже довго і важко тягла на санках до Куренівського кладовища. А після війни могилу знайти не змогла. Отоді й насипали пагорб в умовному місці – на згадку про Петра Семеновича Довженка. Від матері Олександр Петрович знав про все, що сталося в Києві, і це було його болем і трагедією: «Шість днів лежав він непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своєї одежі, і не одвезла його, стара, самотня, кинута всіма, на кладовище. Мати каже, що він у гробу був як живий і красивий. У нього і в гробі було чорне хвилясте волосся і біла, мов сніг, борода. Його вигнали з моєї і сестриної квартири німці і навіть сильно побили, так сильно, що він довгий час ходив увесь синій од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено і вигнано на вулицю. Батькове життя – це цілий роман, повний історичного смутку і жалю».

Мати, Одарка Єрмолаївна (у дівоцтві Некрасова; 1862—1948), була дочкою ткача-художника. «Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди…» – писав про матір Олександр Петрович. Мати могла співати цілий день, не повторюючись, а на розпитування, звідки беруться ті пісні, лише сумно посміхалася й розповідала, що її батько дуже любив працюючи співати колядки: «Усе було співає, аж верстат розлягається. Ото було тче і все співає, тільки човник бігає». У 1943 році Довженко забрав матір до Москви й вечорами ретельно записував пісні, інколи відкладаючи зошита й підспівуючи матері. Сестра Поліна Довженко згадувала: «…Любив слухати материні пісні <…> Слухав, як зачарований. Сидів задумливий, та інколи засміється, поцілує маму, її руки, він часто цілував мамині руки. В листах теж закінчував словами: “Мамо, цілую ваші трудящі руки. Ваш син Сашко”». Сльози й сумні, журливі пісні Одарки Єрмолаївни – то виспіваний біль тяжких утрат: із її чотирнадцяти дітей вижило лише двоє – Сашко і його сестра Поліна. «Решта померли в різний час, майже всі не досягши працездатного віку».

Однак, попри всі страждання й горе, свою сім’ю Олександр Петрович описував так: «Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над Богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри.

Сліз нам випало, проте, в житті багато, більш сміху.

І всі були добрі до людей».