Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року… Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: «Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт». І все…»

Олена Павлівна Яковлєва,

старшина, медсестра

«У мене того дня було побачення… Я летіла туди на крилах… Гадала – сьогодні він мені зізнається: «Люблю», а він прийшов сумний: «Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт». Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: «Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців». Шість місяців – це ж здуріти! У мене – любов…

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру… Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.

Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: «Дівчата – за кермо трактора!», «Дівчата – за штурвал літака!» Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою…

Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал – Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці… Мені подобалося, що вона вродлива…»

Віра Даниловцева,

сержант, снайпер

«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт… Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: «Треба, дівчинко, вчитися».

Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:

– Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.

На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!

Їхали багато діб… Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися і охнули: один за одним йшли ешелони, і там самі лише дівчата. Співають. Махають нам – хто косинками, хто пілотками. З’ясувалося: чоловіків бракує, полягли вони… Або в полоні. Тепер ми замість них.

Мама написала мені молитву. Я поклала її всередину медальйона. Мабуть, і допомогло – я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала…»

Ганна Миколаївна Хролович,

медсестра

«Я була льотчицею…

Коли навчалася ще в сьомому класі, до нас прилетів літак. Це в ті роки, уявляєте, у тридцять шостому році. У той час це було дивиною. І тоді ж з’явився заклик: «Дівчата і хлопці – на літак!» Я, звісно, як комсомолка була в передових лавах. Відразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Раніше в сім’ї нашій всі були металургами, кілька поколінь металургів-доменщиків. І батько вважав, що металургом бути – жіноча робота, а льотчиком – ні. Начальник аероклубу дізнався про це і дозволив покатати батька на літаку. Я так і зробила. Ми піднялися з батьком у повітря, і з того дня він мовчав. Йому сподобалося. Закінчила аероклуб із відзнакою, добре стрибала з парашутом. До війни встигла ще вийти заміж, народила дівчинку.

З перших днів війни в нашому аероклубі почалися пертурбації: чоловіків забирали, а замінювали їх ми, жінки. Навчали курсантів. Роботи було багато, зранку до ночі. Чоловік мій пішов на фронт одним із перших. Залишилася в мене тільки фотографія: стоїмо з ним удвох біля літака, у льотних шоломах… Жили ми тепер удвох із донькою, жили постійно в таборах. А як жили? Я вранці її зачиню, дам каші, і з четвертої години ранку ми вже літаємо. Повертаюся ввечері, а вона їла чи не їла, вся вимазана тією кашею. Уже навіть не плаче, а лише дивиться на мене. Очі в неї великі, як у чоловіка…

Наприкінці сорок першого я отримала похоронку: чоловік загинув під Москвою. Він був командиром ланки. Я любила свою доньку, але відвезла її до його рідних. І попросилася на фронт…

Останньої ночі… Усю ніч простояла коло дитячого ліжечка на колінах…»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант, старший льотчик

«Мені виповнилося вісімнадцять років… Я така радісна, у мене – свято. А всі навколо кричать: «Війна!!!» Пам’ятаю, як люди плакали. Скількох зустрічала людей на вулиці, усі плакали. Деякі навіть молилися. Було незвично… Люди на вулиці моляться і хрестяться. У школі нас учили, що Бога немає. Але ж де наші танки і наші гарні літаки? Ми їх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де наші полководці? Будьонний… Був, звісно, момент розгубленості. А потім стали думати про інше: як перемогти?

Навчалася я на другому курсі фельдшерсько-акушерської школи в місті Свердловськ. Відразу подумала: «Раз війна, то потрібно на фронт». У мене тато комуніст із великим стажем, політкаторжанин. Він нас змалку напоумляв, що Батьківщина – це все, Батьківщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не піду, то хто піде? Я повинна…»

Серафима Іванівна Панасенко,

молодший лейтенант, фельдшер мотострілецького батальйону

«Мама прибігла до поїзда… Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цілувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годі. А тут вона прибігла, схопила мою голову і цілує мене, цілує. І так дивиться в очі… Дивиться… Довго… Я зрозуміла, що вже ніколи не побачу свою маму. Я відчула… Захотілося покинути все, віддати речмішок і повернутися додому. Мені стало всіх шкода… Бабусю… І братиків…

Тут заграла музика… Команда: «Ро-о-зійдись!!! Сі-і-дай! До ва-го-о-о-нів!..»

Я довго махала і махала рукою…»

Тамара Улянівна Ладиніна,

рядова, піхотинець

«Зарахували мене до полку зв’язку… Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:

– Товаришу генерал, дозвольте звернутися.

Він каже:

– Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!

– Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.

Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, – зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.

У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:

– Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді – не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви – наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.

Машенька Сунгурова першою не витримала:

– Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!

Ми її потім так до кінця війни і звали: «Штик».

…У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення… Зрозуміли… Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: «Полку, на прапор! На коліна!», усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, – танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на «курячу сліпоту», це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя «куряча сліпота» минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі…»

Марія Семенівна Каліберда,

старший сержант, зв’язкова

«Тільки-но стала дорослою… Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра – Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все – води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.

У сорок другому році… Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі – ця посада цілодобова, вже ранок і треба подавати сніданок, а ми ще роздаємо вечерю. За кілька місяців поранило в ліву ногу – скакала на правій, але працювала. Потім ще додали посаду сестри-господині, це теж треба бути на місці цілодобово. Жила на роботі.

Тридцятого травня сорок третього року… Саме о першій годині дня був масований наліт на Краснодар. Я вибігла з будівлі подивитися, чи встигли відправити поранених із залізничного вокзалу. Дві бомби влучили в сарай, де зберігалися боєприпаси. Перед моїми очима ящики злітали вище шестиповерхового будинку і розривалися. Мене ураганною хвилею відкинуло до цегляної стіни. Знепритомніла… Коли прийшла до тями, був уже вечір. Підвела голову, спробувала стиснути пальці – начебто рухаються, ледь-ледь продерла ліве око й пішла до відділення, вся в крові. У коридорі зустрічаю нашу старшу сестру, вона не впізнала мене, спитала: «Хто ви? Звідки?» Підійшла ближче, охнула й каже: «Де тебе так довго носило, Ксеню? Поранені голодні, а тебе немає». Хутко перев’язали голову, ліву руку вище ліктя, і я пішла по вечерю. В очах тьмяніло, піт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, і тільки чую: «Швидше! Швидше!» І знову – «Швидше! Швидше!»

За кілька днів у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали…

…На війні я так змінилася, що коли приїхала додому, то мама мене не впізнала. Мені показали, де вона жила, я підійшла до дверей, постукала. Відповіли:

– Хто там?

Я увійшла, привіталася і кажу:

– Пустіть переночувати.

Мама розтоплювала піч, а два моїх молодших братики сиділи на підлозі на купі соломи, голі, нічого було вдягнути. Мама мене не впізнала і відповідає:

– Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемніло, пройдіть далі.

Підходжу ближче, вона знову:

– Громадяночко, пройдіть далі, поки не стемніло.

Нахиляюся до неї, обіймаю і кажу:

– Мамо-мамочко!

Тоді вони всі на мене як накинуться… Як заревуть…

Тепер я живу в Криму… У нас усе потопає у квітах, я щодня дивлюся з вікна на море, а в душі неймовірний біль, у мене досі не жіноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своїх спогадах…»

Ксенія Сергіївна Осадчева,

рядова, сестра-господиня