У комуністів мого покоління було мало спільного з Павкою Корчагіним. Із першими більшовиками з портфелями та револьверами. Від них залишилася тільки військова лексика: «солдати партії», «трудовий фронт», «битва за врожай». Ми вже не відчували себе солдатами партії, ми були службовцями партії. Клерки. Був такий обряд – світле майбутнє: в актовій залі висів портрет Леніна, в кутку стояв червоний прапор. Обряд… ритуал… Солдати були вже не потрібні, потрібні були виконавці: «давай-давай», а як ні – то «партквиток на стіл». Наказали – зробив. Доповів. Партія не військовий штаб, це апарат. Машина. Бюрократична машина. Гуманітаріїв на службу брали рідко, партія їм не довіряла від часів Леніна, який писав про інтелігентів: «Не мозок, а лайно нації». Таких, як я, було мало. Філологів. Кадри кували з інженерів, зоотехників, із тих, чия спеціальність – машини, м’ясо та зерно, а не людина. Кузні партійних кадрів – сільськогосподарчі інститути. Потрібні були діти робітників і селян. Із народу. Бувало дуже кумедно: ветеринара, наприклад, могли взяти на партійну роботу, а лікаря-терапевта – ні. Не зустрічала там ані ліриків, ані фізиків. Що ще? Субординація, як в армії… Шлях нагору повільний, зі щабля на щабель: лектор райкому партії, потім – завідувач парткабінету… інструктор… Третій секретар… другий секретар… Я всі щаблі за десять років пройшла. Це зараз молодші наукові співробітники і завлаби кермують країною, голова колгоспу чи електрик стає президентом. Замість колгоспу – одразу країна! Це трапляється тільки під час революції… (Запитання – чи то до мене, чи то до себе.) Не знаю, як назвати те, що відбулося в дев’яносто першому…

Революція чи контрреволюція? Ніхто не намагається навіть пояснити, в якій країні ми живемо. Яка в нас ідея, крім ковбаси? Що будуємо… Ідемо вперед – до перемоги капіталізму. Так? Сто років лаяли капіталізм: страховище… монстр… А тепер пишаємося, що в нас буде, як у всіх. Якщо станемо як усі, кому ми будемо цікаві? Народ-богоносець… надія всього прогресивного людства… (Іронічно.) Про капіталізм у всіх таке ж уявлення, як нещодавно про комунізм. Мрії! Судять Маркса… звинувачують ідею… Ідея-вбивця! А я звинувачую виконавців. У нас був сталінізм, а не комунізм. А зараз ані соціалізму, ані капіталізму. Ані східної моделі, ані західної. Ані імперії, ані республіки. Бовтаємося, як… Промовчу… Сталін! Сталін! Ховають його… ховають… А закопати ніяк не виходить. Не знаю, як у Москві, а в нас його портрети ставлять під лобову шибу в автомобілях. В автобусах. Далекобійники особливо його люблять. У мундирі генералісімуса… Народ! Народ! А що народ? Народ сам про себе сказав: із нього й дубина, й ікона. Як із дерева… Що зробиш, те й буде… Хитається наше життя між бараком і бардаком. Зараз маятник посередині… Півкраїни чекає на нового Сталіна. Ось прийде він і дасть усьому лад… (Знову мовчить.) У нас… звісно… в райкомі теж було багато розмов про Сталіна. Партійна міфологія. Її передавали з покоління в покоління. Усі полюбляли розмови про те, як жили за Хазяїна… Сталінські порядки були такі: наприклад, завідувачам секторів ЦК розносили чай із бутербродами, а лекторам – просто чай. Запровадили посаду заступника завідувача сектору. Як бути? Їм вирішили подавати чай без бутербродів, але на білій серветці. Уже вони відзначені… Дісталися на Олімп до богів, до героїв. Тепер треба протиснутися до місця біля корита… Так було і за Цезаря, і за Петра Першого. І так буде завжди. Помилуйтеся своїми демократами… Взяли владу й одразу – куди? До годівниці. До рога достатку. Годівниця прикінчила не одну революцію. На наших очах… Єльцин боровся з привілеями й називав себе демократом, а тепер любить, коли його величають царем Борисом. Перетворився на хрещеного батька…

Перечитала «Окаянні дні» Івана Буніна. (Бере з полиці книжку. Знаходить закладку й читає.) «Пам’ятаю старого робітника біля брами будинку, де раніше були «Одесские Новости», першого дня входження більшовиків. Раптом вискочила з-під брами юрба хлопчаків зі стосами тільки-но віддрукованих «Известий» і з криками: «На одеських буржуїв накладено контрибуцію в 500 мільйонів!» – Робітник захрипів, захлинувся від гніву та злорадства: “Мало! Мало!”» Вам це нічого не нагадує? Мені… так… Нагадує… Горбачовські роки… перші бунти… Коли народ почав сунути на площі й вимагати – то хліба, то свободи… То горілки та курива… Страх! Інсульти й інфаркти в багатьох партпрацівників. «У кільці ворогів», як партія вчила, жили, в «обложеній фортеці». До світової війни готувалися… Найбільше боялися ядерної війни, а розпаду не очікували. Не очікували… ніяк… Звикли до травневих і жовтневих колон, до плакатів: «Дело Ленина переживет века», «Партия – наш рулевой». А тут не колони, а стихія. Не радянський народ, а якийсь інший, незнайомий нам. І плакати інші: «Коммунистов под суд!», «Раздушим коммунистическую гадину!» Одразу згадався Новочеркаськ… Інформацію було закрито, але ми знали… Як за Хрущова голодні робітники вийшли на вулиці… Їх розстріляли… Тих, хто залишився живим, розпихали по таборах, і досі їхні рідні не знають, де вони… А тут… тут уже перебудова… Стріляти не можна, саджати теж. Слід розмовляти. А хто з нас міг вийти до натовпу й виголосити до нього промову? Почати діалог… агітувати… Ми були апаратчиками, а не промовцями. Я, наприклад, читала лекції й капіталістів таврувала, негрів в Америці захищала. У моєму кабінеті стояло повне зібрання творів Леніна… п’ятдесят п’ять томів… Але хто його по-справжньому читав? Перегортали в інститутах перед іспитами: «Религия – опиум народа» та «всякий боженька есть труположество».

Страх був панічний… Лектори, інструктори, секретарі райкомів і обкомів – усі ми боялися виїжджати до робітників на завод, до студентів у гуртожиток. Лякалися телефонних дзвінків. А раптом запитають про Сахарова або про Буковського… що відповідати? Вороги вони радянської влади чи вже не вороги? Як оцінювати «Діти Арбату» Рибакова та п’єси Шатрова? Жодної команди згори… Раніше тобі сказали – ти виконав доручення, провів лінію партії в життя. А тут: страйкують вчителі, вимагають підвищення зарплатні, молодий режисер у якомусь заводському клубі репетирує заборонену п’єсу… Боже мій! На картонній фабриці робітники на тачці вивезли за ворота свого директора. Горлали. Били шибки. Уночі зачепили залізним тросом і звалили пам’ятник Леніну. Крутили йому дулі. Партія розгубилася… Я пам’ятаю розгублену партію… Сиділи у своїх кабінетах за засунутими шторами. Біля входу до будівлі райкому вдень і вночі чергував підсилений наряд міліції. Боялися народу, а народ ще за інерцією боявся нас. Потім боятися перестали… Збиралися на площі тисячі людей… Плакат запам’ятала: «Даешь 1917 год! Революцию!» Була приголомшена. Петеушники якісь із ним стояли… молоді хлопці… Пташенята! Одного разу прийшли в райком парламентарі: «Покажіть свій спецмагазин! У вас там всього повно, а наші діти від голоду непритомніють на уроках». Жодних норкових шуб і чорної ікри в нашому буфеті вони не знайшли, але все одно не повірили: «Дурите простих людей». Усе зрушило з місця. Захиталося. Горбачов був слабкий. Лавірував. Ніби він за соціалізм… і капіталізму хочеться… Більше думав про те, як сподобатися в Європі. В Америці. Там йому аплодували: «Горбі! Горбі! Оце так Горбі!» Забалакав перебудову… (Мовчить.)

Соціалізм помирав на наших очах. І прийшли ці залізні хлопчики.

Анна Іллінічна:

– Це було нещодавно, але це було в іншу епоху… В іншій країні… Там залишилася наша наївність, наш романтизм. Довірливість. Хтось не хоче про це згадувати, тому що неприємно, ми пережили багато розчарувань. Ну, хто сказав, що нічого не змінилося? Біблію не можна було перевезти через кордон. Це забули? У подарунок із Москви я возила родичам до Калуги борошно й макарони. І вони були щасливі. Забули? Ніхто вже не стоїть у черзі за цукром і милом. І немає талонів на пальто.

Я полюбила Горбачова одразу! Тепер його проклинають: «Зрадник СРСР!», «Горбачов продав країну за піцу!» А я пам’ятаю наше здивування. Потрясіння! Нарешті в нас нормальний лідер. Не соромно за нього! Одне одному переказували, як у Ленінграді він зупинив кортеж і вийшов до народу, а на якомусь заводі відмовився від дорогого подарунка. Під час традиційного застілля випив лише склянку чаю. Усміхається. Виступає без папірця. Молодий. Ніхто з нас не вірив, що радянська влада коли-небудь закінчиться й у крамницях з’явиться ковбаса, а за імпортними бюстгальтерами не будуть ставати у кілометрові черги. Звикли все «по знайомству» діставати: передплату на «Всесвітню бібліотеку», шоколадні цукерки й ендеерівські спортивні костюми. Дружити з м’ясником, щоб купити шматок м’яса. Радянська влада здавалася вічною. Вистачить іще на дітей та онуків! А вона несподівано для всіх закінчилася. Тепер зрозуміло, що й сам Горбачов цього не очікував, він хотів щось змінити, але не знав – як. Ніхто не був готовий. Ніхто! Навіть ті, хто довбав ці мури. Я – звичайний технолог. Не герой, ні… й не комуністка… Завдяки своєму чоловікові, він – художник, я рано потрапила в богемне середовище. Поети, художники… Серед нас не було героїв, ні в кого не вистачило сміливості стати дисидентом, відсидіти у в’язниці чи в психушці за свої переконання. Жили з дулею в кишені.

Сиділи на кухнях, лаяли радянську владу й розповідали анекдоти. Читали самвидав. Якщо хтось діставав нову книжку, він міг прийти в дім до друзів о будь-якій годині – навіть о другій-третій годині ночі, все одно це був бажаний гість. Я добре пам’ятаю те нічне московське життя… особливе… Там були свої герої… Свої боягузи та зрадники… Свій захват! Пояснити це людині непосвяченій неможливо. Насамперед наш захват я не можу пояснити. І не можу пояснити інше… Ось це… нічне наше життя… ну зовсім воно не було схоже на денне. Аніскільки! Уранці ми всі йшли на роботу й ставали звичайними радянськими людьми. Як і вся решта. Гарували на режим. Або ти конформіст, або тобі слід іти у двірники чи охоронці, іншого способу зберегти себе не було. Поверталися зі служби додому… І знову пили горілку на кухнях, слухали забороненого Висоцького. Ловили крізь тріскотіння глушилок «Голос Америки». Я досі пам’ятаю це чудове тріскотіння. Крутили нескінченні романи. Закохувалися, розходилися. І багато хто при цьому відчував себе сумлінням нації, вважали, що мають право повчати свій народ. А що ми про нього знали? Те, що прочитали в «Записках мисливця» Тургенєва й у наших «дєрєвєнщиків». У Распутіна… Бєлова… Я навіть свого батька не розуміла. Кричала йому: «Тату, якщо ти не повернеш їм свій партквиток, то я з тобою не розмовлятиму». Тато плакав.

У Горбачова було влади більше, ніж у царя. Необмежена влада. А він прийшов і сказав: «Так далі жити не можна». Його славнозвісна фраза. І країна перетворилася на дискусійний клуб. Сперечалися вдома, на роботі, в транспорті. Через різні погляди сім’ї розпадалися, діти сварилися з батьками. Одна моя знайома настільки розсварилася із сином і невісткою через Леніна, що вигнала їх на вулицю, вони жили взимку за містом на холодній дачі. Театри спустіли, всі сиділи вдома перед телевізором. Давали прямі репортажі з Першого з’їзду народних депутатів СРСР. Перед цим була ціла історія, як ми обирали цих депутатів. Перші вільні вибори! Справжні! У нашому окрузі були дві кандидатури: якийсь партійний чиновник і молодий демократ, університетський викладач. Пам’ятаю і зараз його прізвище – Малишев… Юра Малишев. Зараз він, я випадково дізналася, займається агробізнесом – помідорами й огірками торгує. А тоді – революціонер! Виступав і говорив таку крамолу! Нечувану! Марксистсько-ленінську літературу називав малолітражною… нафталінною… Шосту статтю Конституції вимагав скасувати, а це стаття – про керівну роль КПСС. Наріжний камінь марксизму-ленінізму… Я слухала й не могла собі це уявити. Маячня! Хто дасть… дозволить зачепити? Усе розвалиться… Це ж скріпи… Настільки ми були всі зомбовані. Я радянську людину видушувала із себе роками, відрами черпала. (Мовчить.) Наша команда… Нас зібралося близько двадцяти добровільних помічників, після роботи ми обходили квартири у своєму районі й агітували. Малювали плакати: «Голосуй за Малишева!» І уявіть – він переміг! Із великою перевагою. Перша наша перемога! Потім ми всі чманіли від прямих репортажів зі З’їзду – депутати висловлювалися ще відвертіше, ніж ми на кухнях або не далі двох метрів від кухні. Усі прикипіли до телевізорів, як наркомани. Не могли відірватися. Ось зараз Травкін їм дасть! Да-а-ав!! А Болдирєв? Зараз він… Оце молодець!

Неймовірна пристрасть до газет і журналів, до преси більше, ніж до книжок. Наклад «товстих журналів» рвонули вгору до мільйонів примірників. Уранці в метро з дня у день перед очима та сама картина: весь вагон сидить і читає. Ті, хто стоїть – теж читають. Обмінюються одне з одним газетами. Незнайомі люди. Ми з чоловіком передплачували двадцять назв, одну платню цілком витрачали на передплату. Із роботи я бігла чимдуж додому, щоб залізти в халат і читати. Нещодавно померла моя мама, вона казала: «Я помираю, як щур на смітнику». Її однокімнатна квартира нагадувала читальну залу: журнали, газети – стосами на книжкових полицях, у шафі. На підлозі й у передпокої. Безцінний «Новый мир» і «Знамя»… «Даугава»… Скрізь – коробки вирізок. Великі коробки. Я відвезла все на дачу. Викинути шкода, віддати – кому? Макулатура нині! А все читано-перечитано. Багато підкреслень – червоним олівцем, жовтим. Червоним – найважливіше. Півтонни, гадаю, в мене лежить. Усю дачу забито.

Віра була щира… наївна віра… Повірили, що ось зараз… уже стоять на вулиці автобуси, які повезуть нас у демократію. Будемо жити в гарних будинках, а не в сірих «хрущовках», побудуємо автобани замість роздовбаних доріг, станемо всі добрими. Раціональних доказів цьому ніхто не шукав. Їх і не було. А навіщо? Вірили серцем, а не розумом. І голосували на виборчих дільницях серцем. Ніхто конкретно не казав, що слід робити: свобода – і все. Якщо ти сидиш у замкненому ліфті, то мрієш про одне – щоб ліфт відчинився. У тебе щастя, коли його відчинили. Ейфорія! Ти не думаєш про те, що ти зараз повинен щось робити… Ти нарешті дихаєш на повні груди… Ти вже щасливий! Моя подруга побралася із французом, він працював у московському посольстві. І ось він увесь час від неї чув: подивись, мовляв, яка в нас, у росіян, енергія. «Ти мені поясни, для чого ця енергія?» – питав він у неї. Ані вона, ані я не могли нічого йому пояснити. Я йому так і відповідала: б’є енергія – і все. Я бачила навколо себе живих людей, живі обличчя. Які всі були тоді гарні! Звідки взялися ці люди? Вчора ж їх ще не було!

Телевізор у нас вдома не вимикався… Програму «Новости» дивилися щогодини. У мене щойно народився син, я виходила з ним у двір і обов’язково брала з собою приймач. Люди собак вигулювали з приймачами. Кепкуємо тепер із сина: ти в нас із дитинства – в політиці, а йому це не цікаво. Слухає музику, вивчає мови. Хоче побачити світ. Іншим живе. Наші діти не схожі на нас. На кого вони схожі? На свій час, одне на одного. А ми тоді… Ой-ой! Зараз Собчак на З’їзді виступає… Усі кидають справи й біжать до екрана. Мені подобалося, що Собчак у якомусь гарному, здається, вельветовому піджаку, краватка зав’язана «по-європейськи». Сахаров на трибуні… Отже, у соціалізму може бути «людське обличчя»? Ось воно… Для мене це було обличчя академіка Ліхачова, а не генерала Ярузельського. Якщо я говорила «Горбачов», то мій чоловік додавав «Горбачов… і Раїса Максимівна теж». Уперше ми побачили дружину генсека, за яку було не соромно. Гарна фігура, добре вдягнена. Кохають одне одного. Хтось приніс нам польський журнал, де писалося, що Раїса – шик! Як ми пишалися! Нескінченні мітинги… Вулиці потопали в листівках. Закінчувався один мітинг, починався інший. Люди йшли і йшли, кожен думав, що він прийде туди й отримає якесь одкровення. Ось зараз правильні люди знайдуть правильні відповіді.. Попереду чекало невідоме життя, воно всіх приваблювало. Здавалося, що царство свободи вже на порозі…

Але життя ставало дедалі гіршим. Невдовзі крім книжок нічого вже не можна було придбати. Самі книжки в крамницях…

Єлена Юрієвна:

Дев’ятнадцяте серпня дев’яносто першого… Приїжджаю в райком. Іду коридором і чую: в усіх кабінетах, на всіх поверхах увімкнено радіо. Секретарка передає прохання «першого» зайти до нього. Заходжу. У «першого» голосно працює телевізор, сам він, похмурий, сидить біля приймача, ловить то «Свободу», то «Німецьку хвилю»… «Бі-бі-сі»… Усе, що можливо. На столі список членів Державного комітету з надзвичайного стану… ГКЧП… як його потім назвуть. «Тільки Варенніков, – каже він мені, – викликає повагу. Усе ж бойовий генерал. Воював в Афганістані». Заходять другий секретар… завідувач оргвідділу… Починається в нас розмова: «Який жах! Буде кров. Заллємося кров’ю». – «Усіх не заллють, а заллють кого слід». – «Давно час рятувати Радянський Союз». – «Навалять гори трупів». – «Ну, все, Горбач догрався. Нарешті нормальні люди, генерали, прийдуть до влади. Безлад закінчиться». «Перший» оголосив, що вранішню планерку вирішив не проводити – про що доповідати? Жодних вказівок не було. При нас він подзвонив у міліцію: «Що у вас чути?» – «Нічого». Ще поговорили про Горбачова – чи то хворий, чи то заарештований. Усі більше схилялися до третього варіанту – втік із родиною до Америки. А куди ж іще?