Частина перша. Розрада апокаліпсисом

Із вуличного гомону та розмов на кухні
(1991–2001)

Про Іванка-дурника та золоту рибку

«Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли «пощастило». Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти та газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого боку, дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…»

«Російська кухня… Убога «хрущобна» кухонька: дев’ять – дванадцять (щастя!) квадратних метрів, за тонкою стінкою – туалет. Радянське планування. На вікні – цибуля в баночках з-під майонезу, в горщику – алое від нежиті. Кухня для нас – це не лише місце для приготування їжі, це і їдальня, й вітальня, й кабінет чи трибуна. Місце для колективних психотерапевтичних сеансів. У дев’ятнадцятому сторіччі вся російська культура жила в дворянських маєтках, а в двадцятому – на кухнях. І перебудова теж. Усе «шістдесятницьке» життя – це «кухонне» життя. Спасибі Хрущову! Це за його правління вийшли з комуналок, отримали власні кухні, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухні всі свої. Там народжувалися ідеї, фантастичні прожекти. Розповідалися анекдоти… Анекдоти процвітали! Комуніст – це той, хто Маркса читав, а антикомуніст – це той, хто його зрозумів. Ми виросли на кухнях, і наші діти теж, вони разом із нами слухали Галича й Окуджаву. Крутили Висоцького. Ловили Бі-бі-сі. Розмови про все: про те, як усе хріново, і про сенс життя, про щастя для всіх. Згадую кумедний випадок… Засиділися якось за північ, наша дочка, їй було дванадцять років, там, на маленькому диванчику, заснула. А ми про щось голосно засперечалися. І вона крізь сон як заволає: «Не треба далі про політику! Знову Сахаров… Солженіцин… Сталін…» (Сміється.)

Нескінченний чай. Кава. Горілочка. А в сімдесяті роки пили кубинський ром. Усі були закохані у Фіделя! У кубинську революцію! Че в береті. Голлівудський красень! Нескінченні балачки. Страх, що нас прослуховують, напевно прослуховують. У середині розмови обов’язково хтось подивиться з усмішкою на люстру або на розетку: «Ви чуєте, товаришу майоре?» Неначе ризик… неначе гра… Отримували навіть якесь задоволення від цього брехливого життя. Мізерне число людей чинили опір відкрито, більше було «кухонних дисидентів». Із дулею в кишені…»

«Зараз соромно бути бідним, неспортивним… Не встигаєш, якщо коротко. А я з покоління двірників і сторожів. Був такий спосіб внутрішньої еміграції. Ти живеш і не помічаєш того, що навколо, як пейзаж за вікном. Ми з дружиною закінчили філософський факультет Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, вона влаштувалася двірником, а я – грубником в котельню. Працюєш одну добу, дві – вдома. Інженер тоді отримував сто тридцять рублів, а я в котельні – дев’яносто, тобто, погоджуєшся втратити сорок рублів, а натомість отримуєш абсолютну свободу. Читали книжки, багато читали. Розмовляли. Гадали, що виробляємо ідеї. Мріяли про революцію, але боялися – не діждемося. Замкнено загалом жили, нічого не знали про те, що діється у світі. Були «кімнатними рослинами». Усе собі навигадували, як згодом з’ясувалося, нафантазували – і Захід, і капіталізм, і російський народ. Жили міражами. Такої Росії, як у книжках і на наших кухнях, ніколи не було. Тільки у нас в голові.

Під час перебудови все скінчилося… Настав капіталізм… Дев’яносто рублів стали десятьма доларами. На них не проживеш. Вийшли з кухонь на вулицю, й тут з’ясувалося, що ідей у нас немає, ми просто сиділи весь цей час і розмовляли. Звідкілясь з’явилися зовсім інші люди – молодики в малинових піджаках із золотими перстенями. І з новими правилами гри: гроші є – ти людина, грошей немає – ти ніхто. Кому цікаво, що ти Геґеля всього прочитав? «Гуманітарій» звучало як діагноз. Мовляв, усе, що вони вміють – це тримати книжку Мандельштама в руках. Відкрилося чимало незнаного. Інтелігенція потворно зубожіла. У нашому парку у вихідні кришнаїти встановлювали польову кухню й роздавали суп і щось там простеньке на друге. Ставала така черга охайних старих, що спазм у горлі. Дехто з них ховав обличчя. У нас на той час було вже двоє малих дітей. Ми справді голодували. Почали з дружиною торгувати. Брали на заводі чотири – шість ящиків морозива та їхали на базар, туди, де багато людей. Холодильників жодних, через кілька годин морозиво вже текло. Тоді роздавали його голодним дітям. Скільки втіхи! Торгувала дружина, а я то піднесу, то підвезу – все що завгодно був ладен робити, тільки не продавати. Довго відчував себе некомфортно.

Раніше часто згадував наше «кухонне життя»… Яке було кохання! Які жінки! Ці жінки зневажали багатих. Їх не можна було купити. А зараз часу на почуття ні в кого немає – всі гроші заробляють. Відкриття грошей – як вибух атомної бомби…»

Про те, як ми полюбили й розлюбили Горбі

«Горбачовський час… Величезні натовпи людей зі щасливими обличчями. Сво-бо-да! Усі цим дихали. Газети хапали, як гарячі пиріжки. Час великих надій – ось-ось потрапимо в рай. Демократія – невідомий для нас звір. Як навіжені, бігали на мітинги: зараз дізнаємося всю правду про Сталіна, про ГУЛАГ, прочитаємо заборонені «Діти Арбату» Рибакова та інші гарні книжки – і зробимося демократами. Як же ми помилялися! З усіх радіоточок волала ця правда… Мерщій-мерщій! Читайте! Слухайте! Не всі виявилися до цього готовими… Більшість людей не були налаштовані антирадянськи, вони хотіли тільки одного – гарно жити. Щоб можна було купити джинси, відеомагнітофон і найбільшу мрію – автомобіль! Усім бажалося яскравого одягу, смачної їжі. Коли я принесла додому солженіцинський «Архіпелаг ГУЛАГ», моя мама вжахнулася: «Якщо ти негайно не підеш із цією книжкою, то я тебе вижену з дому». У бабусі розстріляли чоловіка перед війною, а вона говорила: «Васьки не шкода. Арештували правильно. За довгий язик». «Бабусю, чому ти нічого мені не розповідала?» – питала я. – «Нехай моє життя здохне разом зі мною, щоб ви не постраждали». Так жили наші батьки та їхні батьки. Усе було розрівняно асфальтовим котком. Перебудову зробив не народ, це зробила одна людина – Горбачов. Горбачов і купка інтелігентів…»

«Горбачов – секретний американський агент… Масон… Зрадив комунізм. Комуністів – на смітник, комсомольців – на звалище! Я ненавиджу Горбачова за те, що він украв у мене Батьківщину. Радянський паспорт, як найдорожчу річ, бережу. Так, ми стояли в черзі за синюшними курчатами та згнилою картоплею, але це була Батьківщина. Я її любив. Ви мешкали у «Верхній Вольті з ракетами» а я жив у великій країні. Росія завжди для Заходу – ворог, її бояться. Кістка в горлі. Нікому не потрібна сильна Росія – з комуністами чи без них. На нас дивляться як на склад – нафти, газу, лісу та кольорових металів. Нафту міняємо на труси. А була цивілізація без шмаття та мотлоху. Радянська цивілізація! Комусь було треба, щоб її не стало. Операція ЦРУ. Нами вже керують американці. Горбачову добряче за це заплатили… Рано чи пізно його віддадуть під суд. Сподіваюсь, Юда доживе до народного гніву. Я б охоче прострілив би йому потилицю на Бутовському полігоні. (Стукає кулаком об стіл.) Настало щастя, авжеж? З’явилися ковбаса й банани. Порпаємося в лайні і їмо все чуже. Замість Батьківщини – великий супермаркет. Якщо це називається свобода, то мені така свобода не потрібна. Тьху! Народ нижче плінтуса опустили, ми раби. Раби! За комуністів кухарка, як казав Ленін, керувала державою: робітники, доярки, ткачихи – а тепер у парламенті сидять бандюки. Доларові мільйонери. Їм у тюрмі слід сидіти, а не в парламенті. Надурили нас із перебудовою!

Я народився в СРСР, і мені там подобалося. Мій батько був комуністом, навчав мене читати по газеті «Правда». Кожне свято ми з ним ходили на демонстрацію. Зі сльозами на очах… Я був піонером, носив червону краватку. Прийшов Горбачов, і я не встиг стати комсомольцем, про що шкодую. Я – совок, так? Мої батьки – совки, дід і баба – совки? Мій совковий дід загинув під Москвою в сорок першому… А моя совкова бабка була в партизанах… Панове ліберали відробляють свою пайку. Хочуть, щоб ми своє минуле вважали чорною дірою. Я їх усіх ненавиджу: горбачова, шеварнадзе, яковлєва, – напишіть із малої літери, так я їх ненавиджу. Я не хочу в Америку, я хочу в СРСР…»

«Це були чудові, наївні роки… Ми повірили Горбачову, зараз уже нікому так легко не повіримо. Чимало російських людей поверталися з еміграції на Батьківщину… Був такий підйом! Гадали, що зламаємо цей барак. Побудуємо щось нове. Я закінчила філологічний факультет МДУ і вступила до аспірантури. Мріяла займатися наукою. Кумиром тих років був Авєринцев, на його лекції сходилася вся освічена Москва. Зустрічалися й підтримували одне в одному ілюзію, що незабаром буде інша країна, і ми за це боремося. Коли я дізналася, що моя однокурсниця їде в Ізраїль, дуже здивувалася: «Невже тобі не прикро від’їжджати? У нас усе тільки починається».