Що діяти? Дехто з дванадцятьох не без підстав занепав духом. Навіщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надії вони не привезуть. Можливо, місто вже впало; хай там як, їх чекає, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величні завжди герої, яких ніхто не знає! – більшість вирішила все-таки повертатися. Їм дали доручення, і вони повинні виконати його. Їх послали принести звістку, і вони повинні доправити її, нехай навіть гнітючу. Тож крихітний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море і крізь турецький флот. 23 травня, через двадцять днів після відплиття, коли корабель у Константинополі давно вже вважали пропащим і ніхто не думав про звістку або повернення, як двоє вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, які щосили налягали на весла, в бухту Золотий Ріг заплив маленький корабель, і аж тепер турки, попереджені радісним криком обложених, здивовано помітили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у їхніх водах, – вороже судно, і метнулися з усіх боків на своїх човнах, щоб перехопити її перед самою захисною гаванню. Якусь мить із тисячами радісних вигуків Візантія ще тішилася усміхненою надією, що Європа схаменулася і вислала той корабель тільки як вісника. Лише увечері поширилася прикра новина. Християнство забуло Візантію. Обложені вже пропащі, якщо не врятуються самі.

Ніч перед штурмом

Після шістьох тижнів майже щоденної битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох місцях, але всі спроби штурму, здійснені за його наказом, закінчувались досі кривавим відступом. Для полководця лишаються тепер тільки дві можливості: або зняти облогу, або після численних окремих атак приготуватися до великого й вирішального штурму. Мехмед скликав своїх паш на воєнну раду, і його палка воля взяла гору над усіма міркуваннями. Великий, вирішальний штурм призначили на 29 травня. Султан зі звичною рішучістю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловік, від першого до останнього, повинні виконати всі святкові обряди, які приписує іслам: сім омивань і тричі на день велика молитва. Всі запаси пороху і ядер, які ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрілу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремі підрозділи. З ранку до ночі Мехмед не давав місту спочинку. Від Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан їздить від намету до намету, всюди особисто підбадьорює командирів, надихає простих вояків. Але як добрий психолог він знає, як найкраще піднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, і тому дає страхітливу обіцянку, яку потім, на свою честь або безчестя, найбездоганніше виконає. Ту обіцянку його оповісники під барабани і фанфари оголошують усім вітрам: «Мехмед присягає ім’ям Аллаха, ім’ям Магомета і чотирьох тисяч пророків, присягає душею свого батька, султана Мурада, присягає головами своїх дітей і своєю шаблею, що після штурму і загарбання міста він дасть своєму війську необмежене право грабувати місто. Все, що є в тих мурах: хатнє начиння і майно, прикраси і самоцвіти, монети і скарби, чоловіки, жінки та діти мають належати переможним воякам, а він сам зрікається будь-якої частки, крім слави, що він здобув цей останній бастіон Східної Римської імперії».

Галасливою радістю привітали вояки це дикунське оголошення. Гучний радісний крик і несамовиті заклики: «Алла-іль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого міста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно тріщить разом із барабанами, буяє разом із цимбалами і фанфарами, а вночі табір обертається у святкове вогненне море. Обложені на валах перелякано споглядають, як на рівнині й на пагорбах загорілися міріади вогнів та смолоскипів, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий і безмовний обряд, що його здійснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потім раптом опівночі погасли, за наказом Мехмеда, всі вогні, враз ущух тисячоголосий гарячий гомін. Але це раптове заніміння і довга пітьма своєю грізною рішучістю пригнітили розгублених оборонців, які прислухалися, ще тяжче, ніж нестямна радість галасливого світла.

Остання відправа в соборі Святої Софії

Обложені не потребували ніякого вісника, ніякого перекинчика, щоб знати, що чекає на них. Знали, що віддано наказ про штурм, і здогад про страхітливий обов’язок і страхітливу небезпеку висів, наче грозова хмара, над усім містом. Поділене за мирного часу розколами й релігійними суперечками, населення зібралося разом у ті останні години, бо завжди тільки крайня нужда витворює незрівнянну виставу земного єднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителів до оборони: віра, велична минувшина, спільна культура, басилевс наказав здійснити зворушливу церемонію. За його наказом увесь народ – православні й католики, духівництво й миряни, діти та літні люди – зібрався в одну процесію. Ніхто не міг і ніхто не хотів лишатися вдома, всі, від найбагатших до найбідніших, побожно стали рядами і зі співом «Киріє елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по місту, а потім і по зовнішніх мурах. Із церков повиносили святі ікони та мощі й несли їх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вішали яку-небудь ікону, щоб вона краще, ніж земна зброя, захищала від штурму невірних. Водночас імператор Константин зібрав коло себе сенаторів, шляхтичів і командирів, щоб останнім зверненням надихнути їхню мужність. Проте не міг, як Мехмед, пообіцяти їм незмірну здобич. Але їх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства і всього Західного світу, якщо відіб’ють цей останній вирішальний штурм, і на них чигає небезпека, якщо вони піддадуться тим убивцям і паліям; і Мехмед, і Константин – обидва знають, що цей день визначить історію на сотні років.

Потім почалася остання сцена, одна з найзворушливіших у Європі, незабутній екстаз загибелі. У Святій Софії, що тоді ще була найпишнішим собором світу, який від того дня братання обох церков покинули й вірні, й люди взагалі, зібралися приречені на смерть. Навколо імператора купчиться увесь двір, аристократія, грецьке і римське духівництво, генуезькі й венеціанські моряки й вояки, всі в обладунках та зі зброєю, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячі й тисячі тіней, що бурмотіли молитви: зігнутий, збуджений страхом і клопотом народ, а свічки, які насилу змагалися з пітьмою навислих склепінь, освітлювали ту одностайно схилену в молитві масу, наче єдине тіло. То була душа Візантії, що молилася тут Господу. Ось уже патріарх підніс свій могутній голос, закликаючи вірних, йому співом відповіли хори, в тому просторі востаннє залунав священний і вічний голос Західного світу, його музика. Потім люди одне за одним, спершу імператор, підходили до вівтаря, щоб їм дала розраду віра, аж поки величезний простір до самих склепінь відлунював і гув від ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокійна відправа Східної Римської імперії. Християнська віра востаннє мала свій притулок у храмі Юстиніана.

Після цієї разючої церемонії імператор ще раз побіжно навідався до свого палацу й попросив в усіх своїх підданих і слуг прощення за всі кривди, які він коли-небудь заподіяв їм у житті. Потім сів верхи й поїхав – точнісінько як Мехмед, його великий супротивник, тієї самої пори – вздовж мурів від краю до краю, щоб надихнути вояків. Ось уже опустилася ніч. Не чути жодного голосу, ніде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душі тисячі людей у міських мурах чекають дня і смерті.

Керкапорта – забуті двері

О першій годині ночі султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезні корогви, і з єдиним криком: «Алла, Алла-іль-Алла» сотня тисяч чоловік зі зброєю, драбинами, мотуззям і гаками кинулися до мурів, водночас гриміли всі барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали і дудки поєднували свої гострі тони з людськими криками і гуркотом гармат у єдиний ураган. Під мури без ніякого жалю кинули спершу ненавчені війська, башибузуків, бо в султановому плані нападу їхні напівголі тіла правили певною мірою за запобіжний бар’єр, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше ніж підуть у вирішальний штурм добірні війська. З сотнями драбин біжать уперед у пітьмі ці гнані батогом люди, видираються на мури, їх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову і знову, бо шляху назад немає: позаду них, призначеного лише для пожертви нікчемного людського матеріалу, вже стоять добірні війська, які щоразу знову женуть їх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберігають свою перевагу, численні стріли та каміння не пробивають їхніх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – і тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках із легко озброєними військами, які без упину ринуть уперед, постійні переходи від одного місця нападу до другого виснажили значну частину їхніх сил протягом тієї вимушеної оборони. І аж тепер, коли вже засірів ранок після двогодинної боротьби, уперед помчали другі штурмові війська, анатолійці, битва стане ще запекліша. Адже анатолійці – дисципліновані й добре вишколені воїни, теж убрані в кольчуги, крім того, їх набагато більше і вони анітрохи не втомлені, тоді як захисники змушені захищати від спроб ворога вдертися в місто то одне місце, то друге. Але напасників знову всюди відкинули назад, і султан змушений послати свої останні резерви: яничарів, добірні війська, елітну гвардію османського володаря. Він сам стає на чолі дванадцятьох тисяч молодих, добірних вояків, найкращих, яких тоді знала Європа, і вони з єдиним криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у місті бамкали в усі дзвони, скликаючи на мури всіх бодай наполовину боєздатних та моряків із кораблів, бо тепер почалася справді вирішальна боротьба. На лихо для оборонців, камінь влучив у проводиря генуезьких військ відважного кондотьєра Джустініані, з тяжкою раною його занесли на корабель, і ця втрата на мить похитнула енергію оборонців. Але вже підбігає сам імператор, щоб запобігти загрозі й ворог не вдерся в місто, ще раз удається скинути штурмові драбини: рішучість протистоїть останній рішучості, і якусь мить здається, ніби Візантія врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитішим нападом. Але одна трагічна випадковість, одна з тих таємничих секунд, протягом яких історія інколи ухвалює свої незбагненні постанови, одним ударом вирішила долю Візантії.

Сталося щось цілком неймовірне. Крізь один із багатьох проломів у зовнішніх мурах неподалік від місця основного нападу пробралося кілька турків. Іти до внутрішнього муру вони не наважились. Із цікавості тиняючись без мети між першим і другим міськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрішніх міських стін, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоїть відчинена. Власне, то були невеличкі двері, призначені в мирний час для проходу піших у ті години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що ті двері не мали ніякого військового значення, серед загального збудження останньої ночі про їхнє існування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свій подив, що ці двері посеред непорушних бастіонів зручно відчинені для них. Спершу вони припускали якісь військові хитрощі, бо їм видавався неймовірним цей абсурд, що тоді, коли біля кожного пролому, кожної діри, кожної брами фортеці купчаться тисячі трупів, а зверху ллється кипляча олія і сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоїть Керкапорта – відчинені двері до серця міста. Хай там як, турки привели підкріплення, і без ніякого опору цілий загін проник до центру міста, несподівано напавши з тилу на захисників зовнішніх мурів, які ні про що не здогадувалися. Кілька воїнів турки лишили позаду своїх лав, і тоді пролунав фатальний крик, що в кожній битві згубніший, ніж гармати, крик фальшивої чутки: «Місто взято!» – і цей крик зламав увесь опір. Найманці, які вважали, що їх зраджено, покинули свої позиції, щоби вчасно добутися до гавані і врятуватися на кораблях. Константин марно з кількома вірними людьми метнувся назустріч напасникам, він упав, убитий і не впізнаний, у тисняві битви, і тільки наступного дня, побачивши в одній купі трупів пурпурову мантію і черевики, прикрашені золотим орлом, з’ясували, що останній східний римський імператор почесно – в римському розумінні – втратив своє життя та імперію. Дріб’язкова випадковість, Керкапорта, забуті двері, вирішила світову історію.

Скидання хреста

Історія інколи грається цифрами. Бо точнісінько через тисячу років по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Візантії. Страхітлива річ: Мехмед, переможець, не відступивши від своєї присяги, дотримав слова. Після першої різанини він віддав на поталу своїм воїнам, не пощадивши нічого й нікого, будинки і палаци, церкви та монастирі, чоловіків, жінок і дітей, і, немов чорти з пекла, тисячі вояків гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дістався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвіти, але, тільки-но вдершись до якогось будинку, вони вивішували перед ним свій прапор, щоб ті, хто прийшов пізніше, знали, що тут уже на трофеї наклали руку, і ті трофеї полягали не тільки в тканинах, самоцвітах, золоті та майні, яке можна винести, бо й жінки були товаром для сералів, чоловіки і діти – для ринку невільників. Тих нещасних, які втекли до церков, виганяли звідти цілими юрбами, літніх людей як непридатних їдців і баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, і одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Ті цінні реліквії та мистецькі твори, які ще лишилися після, мабуть, не менш страхітливого плюндрування, яке коїли хрестоносці, несамовиті переможці розбили, розтрощили, розшматували, дорогі картини знищили, чудові статуї порозбивали, книжки, в яких мудрість століть, безсмертне багатство грецької думки і творчості мали зберігатися всю вічність, – спалили або зневажливо повикидали. Людство ніколи повною мірою не дізнається, яке лихо вдерлося у світ у ті доленосні години через відчинені двері Керкапорти і яке багатство духовного світу було втрачене під час плюндрування Риму, Александрії й Візантії.

Тільки пополудні в день великої перемоги, коли вже закінчилась різанина, заїхав Мехмед у завойоване місто. Гордо й поважно їхав він на своєму розкішному огирі повз сцени плюндрування, навіть не дивлячись на них, вірний своєму слову не перешкоджати воякам, які здобули йому перемогу, вдаватись до своєї роботи. Його перший приїзд був присвячений не здобуванню, бо ж він здобув усе, він гордо їде до собору, сяйливої голови Візантії. Понад п’ятдесят днів він зі свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святої Софії, а тепер як переможець уже може зайти в її бронзові двері. Але Мехмед ще раз змушений приборкати своє нетерпіння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потім навіки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спішився і низько схилив голову до землі для молитви. Потім узяв жменю землі й посипав голову, щоб нагадати собі, що він смертний, і не годиться йому пишатися своїм тріумфом. Лише засвідчивши Богові своє смирення, султан випростався і ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстиніана, церкви Святої Мудрості, Ая-Софії.

Султан із захватом і цікавістю споглядав пишну споруду, високі склепіння, що виблискували мармуром і мозаїкою, лагідні вигини, що піднімалися з сутінків до світла; не йому, відчував він, належить цей піднесений палац молитви. Султан одразу звелів привести свого імама, що зійшов на кафедру й оголосив звідти мусульманське віровчення, а тим часом падишах, повернувшись обличчям до Мекки, проказав першу молитву Аллахові, володарю світу, в тому християнському соборі. Наступного дня робітники вже отримали доручення видалити всі знаки попередньої віри: вівтарі викинули, побожні мозаїки замалювали, а піднесений угору хрест Ая-Софії, який тисячу років простирав свої руки, щоб обняти всі страждання на землі, впав, глухо гупнувши, на землю.

Той звук гучною луною озвався в церкві й далеко за її межами. Адже, впавши, той хрест струснув увесь Західний світ. Наганяючи страх, долинула звістка до Рима, Ґенуї та Венеції, як застережний грім прокотилася над Францією і Німеччиною, і Європа, здригаючись, збагнула, що внаслідок її тупої байдужості через Керкапорту, ті, на лихо, забуті двері, увірвалося доленосне і руйнівне насильство, яке не одне сторіччя сковуватиме і паралізуватиме її сили. Але в історії, як і в людському житті, жалі не повертають утраченого часу, і тисяча років не надолужують того, що марнує однісінька мить.