Тоді Жерар спробував востаннє: він палко благає, щоб принаймні йому з його дивізією і частиною кавалерії дозволили навідатись на бойовище, і зобов’язується вчасно повернутися. Ґруші думає. Він думає одну секунду.

Світова історія за мить

Ґруші думає одну секунду, і та секунда вирішує його долю, долю Наполеона і долю світу. Та секунда в селянській хаті у Вальгаймі вирішила долю всього XIX сторіччя, і вона зависла на вустах – безсмертна мить – цілком порядного, абсолютно пересічного чоловіка, вона лежить, рівна й відкрита, в руках, які нервово жмакають фатальний наказ імператора. Якби Ґруші тепер здобувся на мужність, був сміливим, не виконав наказ унаслідок віри в себе і очевидні знаки, Франція була б урятована. Але несамостійна людина завжди кориться написаному, а не поклику долі.

Тому Ґруші енергійно відмахується. Ні, було б безвідповідально ще раз ділити такий малий корпус. Приписане йому завдання – переслідувати пруссаків, більш нічого. Він відмовляється діяти всупереч наказові імператора. Офіцери пригнічено мовчать. Навколо маршала запановує тиша. І серед тієї тиші минає без вороття те, що слова та дії вже ніколи не зможуть зловити: вирішальна секунда. Веллінґтон переміг.

Отож вони йдуть далі, Жерар і Вандам із гнівно стиснутими кулаками, і Ґруші, невдовзі стривожений, а згодом дедалі більш невпевнений: адже дивно, й досі ніде немає ані сліду пруссаків, вочевидь вони змінили напрям свого руху на Брюссель. А скоро розвідники повідомляють про підозрілі ознаки, що відступ пруссаків перетворився у фланговий марш у бік бойовища. Ще був би час у крайньому поспіху прийти на допомогу імператорові, і Ґруші дедалі нетерплячіше чекає посланця, наказу повернутися. Але немає ніякої звістки. Тільки глухо і щоразу далі гримлять гармати понад землею, яка здригається: понад гральною кістю Ватерлоо.

Пополудні під Ватерлоо

Тим часом настала перша година. Щоправда, чотири атаки французів відбиті, але вони значно ослабили центр Веллінґтона, і Наполеон уже готується до вирішального штурму. Наказує зміцнити батареї і, перше ніж канонада затягне поміж пагорбами свою димову завісу, востаннє озирає бойовище.

І помічає на північному сході, наближення темної тіні, що, здається, вийшла з лісів: нові війська! В той бік одразу повертаються всі підзорні труби: може, то Ґруші, що сміливо переступив наказ і тепер, мов дивом, прибуває вчасної миті? Ні, один приведений полонений повідомляє, що то авангард армії генерала Блюхера, прусські війська. Імператор уперше здогадався, що розбита прусська армія, напевне, відірвалася від переслідування, щоби вчасно з’єднатися з англійцями, тоді як третя частина його військ марно маневрує в порожнечі. Імператор одразу пише листа Ґруші з дорученням за всяку ціну підтримувати зв’язок і перешкодити участі пруссаків у битві.

Маршал Ней одразу отримує наказ наступати. Веллінґтона треба повалити до прибуття пруссаків: жодна дія вже не видається занадто сміливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минає в страхітливих нападах на плато зі щоразу свіжими пішими військами, щоразу вони штурмують розстріляні села, щоразу їх відкидають назад, щоразу здіймається нова хвиля з розгорненими знаменами назустріч уже розшматованим каре. Але ще утримує Веллінґтон позиції, ще досі немає ніякої звістки від Ґруші. «Де Ґруші? Де тиняється той Ґруші?» – нервово бурмоче імператор, дивлячись, як поступово вступає в бій прусський авангард. Полководці імператора теж стають нетерплячі. Вирішивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш відчайдушно сміливий, ніж Ґруші розважливий (під Неєм уже вбито троє коней) – кидає всю французьку кавалерію в єдину атаку. Десять тисяч кірасирів і драгунів рушають у той страхітливий наступ смерті, розбивають каре, рубають канонірів і розпорошують перші лави. Щоправда, і на них тиснуть згори, але сила англійської армії виснажується, кулак, що охопив той пагорб, починає слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерія була змушена відкотитись під гарматними пострілами, Наполеон посилає свій останній резерв, стару гвардію, що важким і повільним кроком іде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.

Вирішальна битва

З обох сторін ненастанно гримлять від ранку чотириста гармат. На лінії зіткнення бряжчать кавалькади вершників проти вогненних каре, барабанні палички невпинно колотять лунку напнуту шкіру, вся рівнина здригається від розмаїття звуків! Але вгорі, на обох пагорбах, обидва полководці дослухаються понад людською бурею до чогось іншого. Дослухаються до найтихішого звуку.

Два годинники тихенько, наче б’ються пташині серця, цокають у їхніх руках над розбурханими масами. Наполеон і Веллінґтон – обидва цупко вхопилися за хронометри і рахують секунди і хвилини, які мають принести їм останню вирішальну допомогу. Веллінґтон знає, що Блюхер близько, а Наполеон сподівається на Ґруші. Обидва полководці вже не мають резервів, і той, хто першим прийде на допомогу, вирішить долю битви. Обидва дивляться в підзорні труби на край лісу, де тепер, наче легенька хмарка, починає показуватись прусський авангард. Але чи це тільки окремі вершники, а чи вся прусська армія, що тікає від Ґруші? Англійці вже насилу чинять останній опір, але й французькі війська виснажені. Два війська – немов два борці, що сапаючи стоять з уже покаліченими руками один навпроти одного, затамувавши віддих, перше ніж схопитися востаннє: настала незворотна мить вирішальної битви.

Нарешті, загриміли гармати з флангу у пруссаків: перестрілки, рушничний вогонь! «Enfin Grouchy!», «Нарешті Ґруші!» – зітхає Наполеон. Покладаючись на безпечний фланг, він збирає останні війська і знову кидає їх на центр Веллінґтона, щоб зламати англійський засув перед Брюсселем, висадити в повітря браму Європи.

Але той вогонь у відповідь був лише наслідком помилки: пруссаків, які підступали до бойовища, ввели в оману чужі мундири, і вони почали стріляти по ганноверцях; помилковий вогонь невдовзі припинився, і тепер безперешкодно, широко і могутньо маса пруссаків ринула з лісу. Ні, то не Ґруші, що надійшов зі своїми військами, а Блюхер, а разом з ним і згуба. Ця звістка швидко поширилася серед імператорських військ, вони почали відступати, і то в жалюгідному порядку. А Веллінґтон збагнув вирішальну мить. Під’їхав до краю пагорба, який боронили з таким успіхом, зняв капелюха й махнув ним над головою в бік ворога, що похитнувся. Його війська миттю зрозуміли тріумфальний жест. Одним рухом піднялося все, що лишилося від англійських військ, і кинулось на ослаблені лави. Водночас із боку на виснажену, розбиту армію налетіла прусська кавалерія, гучно розлігся крик, найзгубніший: «Sauve qui peut!», «Рятуйся, хто може!» Кілька хвилин, і Велика армія – вже не що інше, як нестримний і поривний потік страху, який захоплює все, навіть самого Наполеона. Наче в безборонну і нечутливу воду, врубається, підостроживши коней, прусська кавалерія в той швидкоплинний потік, що відступає, у вільному пориві вона виловлює з крикливої піни моторошного страху карету Наполеона, військовий скарб і всю артилерію. Тільки ніч, що настала, врятувала імператорові життя і свободу. Але той, хто опівночі, брудний і очманілий, у якомусь нікчемному сільському шинку втомлено падає на стілець, уже не імператор. Його імперія, династія і доля скінчилися: малодушність дрібного, незначущого чоловіка розбила те, що двадцять років героїчно будував найсміливіший і найдалекоглядніший.

Падіння в повсякденність

Тільки-но англійський наступ повалив Наполеона, один тоді ще майже безіменний чоловік у легкій кареті помчав по дорозі на Брюссель, а звідти до моря, де чекав корабель. Він поплив до Лондона, щоб там, випередивши урядових посланців, завдяки ще нікому не відомій звістці збурити біржу: то Ротшильд, що завдяки цьому геніальному ходові заснував іншу династію, нову династію. Наступного дня Англія дізналася про перемогу, а в Парижі Фуше, цей вічний зрадник, дізнався про поразку; в Брюсселі та Німеччині вже бамкають переможні дзвони.

Тільки один чоловік наступного дня нічого не знає про Ватерлоо, хоч і перебуває лише за чотири години ходу від доленосного бойовища: нещасний Ґруші, що, наполегливий і планомірний, точнісінько відповідно до наказу переслідував пруссаків. Але дивна річ, він ніде їх не бачить, і його чуття опанувала невпевненість. І всякчас десь поблизу дедалі гучніше гримлять гармати, неначе гукають на допомогу. Війська відчувають, як здригається земля, і відчувають, як кожен постріл влучає їм у серце. Всі тепер знають, що то не дрібні перестрілки, а спалахнула гігантська битва, точиться вирішальна боротьба.

Ґруші нервово їде поміж своїх офіцерів. Вони уникають розмовляти з ним, їхню пораду він відкинув.

Нарешті полегкість, коли вони коло Варве натрапили на один окремий прусський корпус, на Блюхерів ар’єргард. Немов несамовиті, метнулись французи до укріплень, Жерар попереду всіх, наче прагнув, гнаний похмурим передчуттям смерті. Куля повалила його, замовк найчесніший чоловік. Як настала ніч, французи взяли село, але відчувають, що ця дрібна перемога над ар’єргардом не має сенсу, бо й з того боку, де було бойовище, теж уже не долинає жодного звуку. Запанувала німа від страху, моторошно мирна, жахлива, мертва тиша. Всі відчули, що гуркіт пострілів був усе-таки кращим, ніж ця непевність, яка підточувала нерви. Певне, скінчилася битва, битва під Ватерлоо, про яку нарешті (запізно!) дізнався Ґруші, отримавши листа від Наполеона з проханням про нагальну допомогу. Тож битва скінчилася, гігантська битва, але на чию користь? Французи чекали цілісіньку ніч. Марно! Жодна звістка не доходила до них. Велика армія немов забула про них, і вони стояли марно й безглуздо серед непроглядної пітьми. Вранці французи зняли табір і знову рушили в путь, смертельно втомлені і давно вже знаючи, що всі їхні марші та маневри не мають сенсу. Нарешті, о десятій годині ранку, прискакав один офіцер Генерального штабу. Йому допомогли спішитись і засипали запитаннями. Але він, з обличчям, спустошеним жахом, із волоссям, мокрим на скронях, і тремтячи від надлюдської напруги, бурмотів лише незрозумілі слова, слова, яких вони не розуміли, не могли і не хотіли зрозуміти. Його вважали за божевільного, за п’яного, коли він повідомив, що вже немає імператора, немає імператорської армії, Францію втрачено. Але мало-помалу від нього дізналися всю правду, приголомшливу новину, що прибиває до смерті. Ґруші стоїть блідий і тремтячи спирається на шаблю: він знає, що тепер починається мучеництво його життя. Але рішуче бере на себе невдячний тягар усієї провини. Підпорядкований, нерішучий підлеглий, що у величну секунду невидного вирішення долі, засвідчив свою неспроможність, тепер з огляду на близьку небезпеку знову став чоловіком і майже героєм. Він одразу збирає офіцерів і – зі сльозами гніву й жалоби в очах – виголошує коротку промову, в якій і виправдовує своє зволікання, і нарікає на нього. Мовчки слухають його офіцери, які ще вчора гнівались на нього. Кожен міг би звинуватити маршала і вихвалятися, що його думка була краща. Але ніхто не наважується на це і ніхто не хоче. Офіцери мовчать і мовчать. Несамовитий жаль скував їм вуста.

І саме тоді, після втраченої миті, засвідчує Ґруші – тепер уже запізно – все своє військове мистецтво. Всі його великі чесноти, продуманість, енергійність, обачність і сумлінність проясніли, відколи він знову покладається на себе, а не на письмовий наказ. Обступлений з усіх боків уп’ятеро численнішим військом, він поміж ворогів веде – майстерний тактичний хід – своє військо назад, не втративши жодної гармати, жодної людини, і врятував Франції, врятував імператорові їхню останню армію. Але, коли повернувся, вже нема імператора, щоб подякувати йому, немає ворога, якому можна було б протиставити військо. Ґруші прийшов запізно, запізно назавжди, і, навіть коли ззовні його життя ще піднялося вгору і його призначили головнокомандувачем, пером Франції, і він на кожній посаді діяв мужньо та енергійно, вже ніщо не могло надолужити йому тієї миті, яка зробила його господарем долі, і до якої він не доріс.

Отак страхітливо мстить велична мить, яка вкрай рідко трапляється в земному житті, тим, хто покликаний безпідставно, хто не вміє скористатися нею. Всі міщанські чесноти – обачність, слухняність, ревність і розважливість – усі вони безсило розплавились у жарі величної доленосної миті, яка завжди вимагає тільки геніїв і перетворює їх в образ, що лишається на роки. Вона зневажливо відтручує нерішучого і вогненними руками підносить тільки сміливого, цього іншого бога на землі – до небес героїзму.