Отзывы на книгу «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник»

Не так уж важно, о чем пишет Жадан. Важно КАК он пишет.
Не знаю, что чувствуют другие, когда читают Жадана, но я (человек, выросший в Харькове) чувствую Харьков со всеми его особенностями.

Если бы в моей жизни встретился человек, который никогда не читал Жадана, и которому было бы не наплевать на мое мнение об этом авторе (что, согласитесь, маловероятно, ведь всем наплевать на все мнения, кроме своего собственного), то я бы выдвинула ему очень простое предложение. Я бы посоветовала ему взять любую книгу Жадана и почитать заглавия. И если человек этот поймет, что его не мутит и не кружит от них, что у него не заходят шарики за ролики, а это как-то даже немного вставляет, то я бы сказала, что можно садиться и читать.

Жадан совершенно заслужено стал чем-то уникальным, потому что он, такое впечатление, и родился уникальным, чтобы сделать с украинской литературой то, что он делает - показать ей большой и артистичный фак и создать ее заново. Он так не только пишет (большая ошибка большинства писателей), он так живет. Живет именно в том странном и неприглядном мире, о котором пишет, более того, он умудряется этот мир любить.

А я боюсь его мира. Но люблю Жадана. И не только как поэта и писателя, но еще и как музыканта. Кроме Вакарчука, он единственный, на чей концерт мне захотелось пойти за последние 5 лет, а это о чем-то говорит. По крайней мере, мне кажется, что этим своим поступком я доказываю, что слова о любви к Жадану и его творчеству - не просто слова.

А книга об анархии - она скорее нон-фикшн, скорее размышления обо всем вокруг, это не художественный роман либо сборник рассказов. И это первое мое знакомство с Жаданом-публицистом (хотя какая это публицистика?).

Внежанровая книга о жизни, которую не хочется узнать поближе. Густая и насыщенная. Мощная. Мне понадобилось три дня чтения, чтобы одолеть эти неполные 300 страниц, потому что больше, чем читала, прочесть не могла. Это нужно переваривать, чтобы не вырвало эмоциями, болью и неприятием. И это круто. Впрочем, как всегда.

його проза - суцільна поезія. неважливо про що пише Жадан. головне, ЯК він це робить. мандрівка місцями бойової слави Махна, а разом з тим і незатертими спогадами з життя письменника. після прочитаного обов"язково захочеться туди поїхати. якщо не в Гуляйполе, то у Харків точно!

і все закінчиться хепіендом або по-іншому, але все-таки якось завершиться. і кожен прийде додому, "впаде навзнак,і, засинаючи, дивиться в небо. небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на нас".

"Жадан-нон-фікшн" , або До питання сприйняття балакучо-музичної книжки про анархію, В. Сосюру, Украіну та розгульне молодецьке життя.

Жанрово незвична книжка про невеличку мандрівку двох героїв потягами, автобусами, автостопами та українськими дорогами не є небаченним одкровенням. Нічого такого, що не знайшлось би в інших молодих авторів, ностальгуючих за несвободою України. Жадану, як заправському мазохистові, довподоби смакувати оте радянське своє життя із горісним хапанням за голову, слюнявити вініл, бідкатися про невизнаність та невизначенність майбутнього. Ані жартів, ані подколів, що було понатикано в "Депеш Моді", - суцільна пам'ять та авторська безпритульна свідомість. Який же тут сміх, коли Сірьожа проїздить дорогами дитинства та сьорбає алкоголь з целофану. Але й наївного цілування рідної землі також, дякувати кому (?), нема, бо якось тошно героєві від тієї пам'яті, що він перед нас оголює, та, мабуть, від незмінного прищавого підліткового світосприйняття (про яку oнтологічність тут можна говорити? переросте!). Не про Харків книжка і навіть не про UKR (with "the"). Це книжка про лабіринти та тупіки як адекватну заміну сучасному поняттю "визволення". Єдиний рух - із пам'яті в реальність. І навпаки.

Головне доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам'яті поступово починає брати за яйця, це так ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилось тобі з минулого...

Політична думка аж вигинається у новельці "Лівий марш" (цитуєма, залайкана) з усіма цими знаками питання та оклику. Безперечний plus її в надзвичайній ритмічності, адже текст можна по куплєтах з приспівами розбити і дьоргатись під цю нарізку в стилі "панк".

Жадан-ді-джей. Не слухала б його радіостанцію, бо в музиці не варто так любити і пропагандувати себе, бо...

в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

О, побачила в одній рецензіі, що мова Жадана - липкий льодяник. Так воно і є, мені ж таких солодощів нільзя - після них не кайфово роздирати щелепи.

УВАЖНО СЛІДКУЙ ЗА ХВИЛЯМИ – ОДНА З НИХ ТВОЯ

Вперше знайомлюся з прозою Жадана. Вона дещо відрізняється від поезії, вона більш викриваюча, більш неприкрашена, хоча така ж влучна і печальна.
«Anarchy in the UKR » - твір без початку і кінця, і без сюжету також. Жадану не потрібен сюжет, він пише про те, що знає, про те, що бачив і відчував. Про все, що було, про захоплення, прагнення і розчарування, про безробітних, алкоголізм і проституток ("обов’язково проституток, я наполягаю"), про вокзали і про музику. Я дуже люблю коли знаючі (шарущі) люди пишуть про музику, про гарну музику, про вічну, тоді я починаю любити її ще більше.
І ще більше я почала любити творчість Жадана. Не за історії про водяру і котлети, і точно не за лайливі слова (як би гармонійно вони не вписувалися в текст), ні. Я люблю його сарказм і самоіронію, коли хочеться зацитовувати цілі сторінки.
Я ніколи не була ні в Харкові, ні в Луганську, а тепер і не хочеться. В книзі Жадана все сіре і похмуре, просякнуте безвихіддю, всі його спогади. Можливо я чогось не розумію, але, якщо у Сергія Вікторовича були такі дитинство і юність, мені якось його навіть шкода.

Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі.