Як дурня женили

Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

 
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га!
 

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

– Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:

– Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

– Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! – крикнула панянка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

– Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…

– А вона що?

– Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

– Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

– Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

– Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.

– Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…

– Най іде! – зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

– Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

– У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

– Най буде, – сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

– Ох, мете! – сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

– Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

– Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

– Завтра засватаємо іншу панєнку.

– Нєх бендзє, – мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, – подумав, – то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.

– Добрий вечір вам!

– Добрий вечір. Просимо сідати.

Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.

– Ми чули, – сказав вуйко, – що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.

Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:

– Файний панич…

– Ану, дорогі гості, просимо до столу!

Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:

– Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.

Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.

– Най тебе шляг трафить!

Через кілька днів пішли сватати панянку аж у п’ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей – боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.

– О, доброго зятя будемо мати! – тішився господар.

Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо – глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:

– Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!

Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:

 
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гоп-га!
 

Панянка спудилася й каже:

– Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п’ять косарів. Най іде собі!

Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:

– А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?

Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:

– Ну як, Мундзьо вже має пару?

– Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, – відповів їй брат.

– Я дам тобі морг поля і корову, – обіцяла Ванда.

Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.

Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:

– Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п’ятої, а потім до шостої…

Господар і господиня аж поблідли.

– Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. – крикнув старий мазур.

– Не гнівайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. – То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

– Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

– Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, – сказала молода.

– Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

Кобилячі яйця

Жили собі в сусідстві бідний і багатий. Жили своїми турботами, один до одного не заходили. Бідняк хоч і голодував, від багатого хліба не просив. Якось він заробив трохи грошенят і купив лошатко. Почув багач, що на подвір’ї бідняка ірже лоша, та й каже до своєї жінки:

– Невже наш сусід купив тягло? Піду подивлюся.

Прийшов він до бідного та й питає:

– Гей, сусіде! Звідки в тебе лошатко?

Бідний знав заздрісне око багача і пожартував:

– Ачей з неба не впало. З яйця висидів.

Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув.

– З якого яйця?

– Біда, що ти піввіку прожив на світі, а про кобилячі яйця нічого не знаєш, – каже бідняк. – Тоді слухай. Пішов я раз на ярмарок. Бачу – коло воза стільки народу, що й голки не пропхаєш. Протиснувся і я ближче. А на возі сидить чоловік і промовляє:

«Гей, люди, купуйте кобилячі яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бідні по яйцю. А багаті й ціни не питають, кожний мішок наставляє. Мені ледве вдалося купити двоє. Прийшов я додому та висидів за сорок днів лошатко.

Багач слухав, слухав, а далі почав просити:

– Сусіде, продай мені друге яйце. Ми свої люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу.

Бідняк подумав, похитав головою:

– Хотілося мені і на цьому сидіти, аби пару коней мати. Та не можу я відмовити доброму сусідові.

І викотив з-під постелі велику жовту диню. Багач добре заплатив і побіг з динею додому. Настелив у хліві соломи і висиджує лоша. Жінка почала дорікати:

– Чи ти здурів, чоловіче? Хто чув таке, аби з дині вилупилося лоша?

Та багач прогнав її і далі сидів на дині, як квочка на яйцях.

Було якраз літо, і жінка сердилася, що робота в полі стоїть, а чоловік дармує час. І вона пригрозила:

– Люди косять, а наша трава пропадає. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо.

Не міг багач переслухати жінки. Взяв косу на плече, а диню в мішок і пішов у поле. Вибрав зручне місце на горбку, сів на диню і вигріває лоша. Приносить жінка обід, а він і раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловіка, лає його, ганьбить. Не стерпів багач, кинувся на жінку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори і розбилася об пень. З-під пня вискочив переляканий заєць.

Коли це побачив багач, то мало не заплакав.

– Видиш, жоно, ще два тижні треба було сидіти, то був би цілий лошук. А так лише півлошати, та й те втекло.

Багач та хлопець із села Розумовичів

У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав із повною фірою зерна.

– Де ви були, пане? – спитав хлопець.

Багачеві полюбилося, що його паном назвали.

– Возив я пшеницю продавати, – каже він. – Так не було купців. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сідай, підвезу.

Сів хлопець, а багач випитує:

– Та з якого ти села?

– Із Розумовичів, – відповідає хлопець.

– Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? – засміявся багач.

– Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.

– Тоді й ти маєш бути мудрий.

– Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.

Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:

– Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.

– Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, – попросив хлопець.

Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:

– Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.

Багач почав просити:

– Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.

Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.

Уночі багачеві не спалося.

– Хлопче, – каже він, – ти не вечеряв і, може, дуже голоден?

– Не вечеряв, – відповідає хлопець. – Та з розумом голоден не буду.

Подрімав багач, а далі питає:

– Хто в Розумовичах тепер староста?

– Був пан Постоловський, – каже хлопець. – А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали – пана Хлібовського та пана Гусаковського.

Про таких панів багач не чув, але похвалився:

– Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.

– Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, – розповідає хлопець. – А на їх місце пана Постоловського поставили.

Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.

Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.

– Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, – каже багач.

Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.

– Бодай би його громи вбили, – вилаяла хлопця. – Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.

А багач буркнув:

– Правду казав, що він з Розумовичів.

Бричка з того світу

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.

– Позич, сусіде, мірку зерна до нового, – поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

– Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.

– Гаразд, – дав згоду бідний.

Багач посміхнувся.

– Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.

Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

– Лізь у мішок, – наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, – подумав собі. – Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

– Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.

Почув із мішка голос і зупинив коней:

– Що ти там верзеш?

Бідний своє:

– Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

«Гм, – думає війт, – такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.

– Ану повтори ще раз, що ти говорив.

– Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

– Стривай-но, любий, – змінив голос війт. – Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

– Це можна, пане, – погодився бідний. – Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:

– Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотився до міста.

Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

– Щось наче важчий став, – крекче багач, дивується.

А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.