Бататова каша

Було це наприкінці років Ґенкей, а можливо, на початку правління Нінна.^[45] Точний час для нашої оповіді ролі не відіграє. Читачеві досить знати, що трапилося це в сиву давнину, що йменується Хейанським періодом… І служив серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівари такий собі ґої.^[46]

Хотілося б навести, як годиться, його справжнє ім’я, та в стародавніх хроніках воно, на жаль, не згадується. Мабуть, це був занадто пересічний чоловік, аби варто було про нього згадувати. Взагалі слід сказати, що автори стародавніх хронік не дуже цікавилися пересічними людьми та звичайними подіями. Щодо цього вони разюче відрізнялися від японських письменників-натуралістів. Романісти Хейанської епохи, хоч як це дивно, не такі ледарі… Словом, служив серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівари такий собі ґої, і саме він і є героєм нашої оповіді.

Це був чоловік надзвичайно непоказної зовнішності. Почати з того, що він був маленький на зріст. Ніс червоний, зовнішні кути очей опущені. Вуса, ясна річ, ріденькі. Щоки запалі, тому підборіддя здається зовсім крихітним. Губи… Та якщо вдаватися в подробиці, цьому краю не буде. Стисло кажучи, зовнішній вигляд у нашого ґої був на рідкість затрапезний.

Ніхто не знав, коли і яким чином цей чоловік потрапив на службу до Мотоцуне. Цілком певним було тільки те, що він з вельми давнього часу щоденно й невтомно виконує одні й ті ж обов’язки, завжди в одному й тому ж вицвілому суйкані і в одній і тій же зім’ятій шапці ебосі. І ось результат: хоч хто б із ним зустрічався, нікому й на думку не спадало, що цей чоловік був колись молодим. (В описуваний час ґої перевалило за сорок.) Усім здавалося, буцім протяги на перехрестях Судзаку надули йому цей червоний застуджений ніс і символічні вуса із самого дня його появи на світ. У це несвідомо вірили поголовно всі, й, починаючи від самого пана Мотоцуне і до останнього пастушка, ніхто в цьому не сумнівався.

Про те, як оточення поводилося з людиною такої зовнішності, не варто б, напевно, й писати. У самурайських казармах на ґої звертали не більше уваги, ніж на муху. Навіть його підлеглі – а їх, зі знаннями та без знань, було близько двох десятків – ставилися до нього з дивною холодністю й байдужістю. Не було випадку, щоб вони перервали свою балаканину, коли він їм що-небудь наказував. Напевно, постать ґої так само мало застувала їм зір, як повітря. І якщо вже так поводилися підлеглі, то старші за посадою, всякі там домоправителі та начальники в казармах, згідно з усіма законами природи взагалі рішуче відмовлялися його помічати. Приховуючи під маскою крижаної байдужості свою дитячу та безглузду до нього ворожість, вони в разі потреби сказати йому що-небудь обходилися виключно жестами. Але люди володіють даром мови не випадково. Природно, час від часу виникали обставини, коли порозумітися жестами не вдавалося. Необхідність удаватися до слів відносилася цілковито на рахунок його розумової недостатності. У таких випадках вони незмінно оглядали його зверху донизу, від верху зім’ятої його шапки ебосі до продраних солом’яних дзорі, потім оглядали знизу доверху, а тоді, презирливо пирхнувши, поверталися спиною. Втім, ґої ніколи не сердився. Він був настільки позбавлений самолюбства і був такий боязкий, що просто не відчував несправедливості як несправедливості.

Самураї ж, рівні йому за становищем, усіляко знущалися з нього. Старі, потішаючись над його невиграшною зовнішністю, слинили застарілі дотепи, молоді також не відставали, вправляючи свої здібності в так званих експромтах усе на ту ж адресу. Просто при ґої вони невтомно обговорювали його ніс та його вуса, його шапку та його суйкан. Частенько предметом обговорення була його співмешканка, товстогуба дама, з якою він розлучився декілька років тому, а також п’яниця-бонза, що за чутками був з нею у стосунках. Часом вони дозволяли собі вельми жорстокі жарти. Перераховувати їх усі просто не видається можливим, але якщо ми згадаємо тут, як вони випивали з його фляги саке і потім мочилися туди, читач легко уявить собі решту.

Одначе ґої залишався зовсім нечутливим до цих витівок. В усякому разі, здавався нечутливим. Хоч що б йому говорили, у нього не змінювався навіть вираз обличчя. Він лише мовчки погладжував свої знамениті вуса та продовжував займатися своєю справою. Лише коли знущання переходили всі межі, приміром, коли до вузла волосся на маківці йому причіпляли клапті паперу або прив’язували до піхов його меча солом’яні дзорі, тоді він дивно морщив обличчя – чи то від плачу, чи то від сміху – і говорив:

– Що вже ви, справді, не можна ж так…

Ті, хто бачив його обличчя або чув його голос, відчували раптом укол жалості. (Це була жалість не до одного тільки червононосого ґої, вона стосувалася когось, кого вони зовсім не знали, – багатьох людей, які ховалися за його обличчям і голосом та дорікали їм за безсердечність.) Це відчуття, хоч яким би невиразним воно було, проникало на мить їм у самісінькі серця. Щоправда, мало було таких, у кого воно збереглося хоч скільки-небудь довго. І серед цих небагатьох був один рядовий самурай, зовсім молодий чоловік, який приїхав із провінції Тамба. У нього на верхній губі ще тільки-тільки почали пробиватися м’які вусики. Звичайно, спершу він також разом з усіма без усякої причини зневажав червононосого ґої. Та якось одного разу він почув голос, який промовляв: «Що вже ви, справді, не можна ж так…» І відтоді ці слова не виходили в нього з голови. Ґої в його очах став зовсім іншою особистістю. У пропитій, сірій, тупій фізіономії він побачив також Людину, яка страждає під гнітом суспільства. І щоразу, коли він думав про те, йому уявлялося, буцім усе на світі раптом виставило напоказ свою споконвічну підлість. І в той же час уявлялося йому, буцім обморожений червоний ніс і ріденькі вуса являють душі його деяку втіху…

Але так стояла справа з одним-єдиним чоловіком. За цим винятком ґої оточувала загальна зневага, і він жив, правду кажучи, собачим життям. Почати з того, що він не мав ніякого пристойного одягу. В нього був один-єдиний сіро-блакитний суйкан і одна-єдина пара штанів сасинукі того ж кольору, одначе вилиняло все це настільки, що визначити первісний колір було вже неможливо. Суйкан іще тримався, в нього лише злегка обвисли плечі та дивного забарвлення набули шнури й вишивка, тільки й усього, та от щодо штанів, то на колінах вони були в нечувано жалюгідному стані. Ґої не носили спідніх хакама, крізь діри проглядали худі ноги, і вигляд його викликав огиду не тільки у злих мешканців казарми: немовби дивишся на охлялого бика, що тягне воза з охлялим дворянином. Меча він мав також украй подержаного: руків’я ледве трималося, лак на піхвах увесь облупився. І недарма, коли він плівся по вулиці зі своїм червоним носом, на своїх кривих ногах, волочачи солом’яні дзорі, горблячись іще дужче, ніж завжди, під холодним зимовим небом і кидаючи на всі боки прохальні погляди, всі зачіпали й дражнили його. Навіть вуличні рознощики, бувало й таке.

Одного разу, проходячи по вулиці Сандзьо в бік парку Сінсен, ґої помітив біля узбіччя натовп хлопчаків. Дзиґу запускають, чи що, подумав він і підійшов подивитись. Виявилося, що хлопчаки піймали бродяче собача, накинули йому зашморг на шию і мучать його. Боязкому ґої не було чужим співчуття, але доти він ніколи не намагався втілити його в дію. Цього разу, одначе, він набрався сміливості, тому що перед ним були всього лише діти. Не без зусилля зобразивши на своєму обличчі посмішку, він поплескав старшого з хлопчаків по плечу і сказав:

– Відпустили б ви його, собаці також боляче…

Хлопчак, обернувшись, підвів очі та зневажливо уп’явся в нього поглядом. Він дивився на ґої зовсім так само, як управитель у казармах, коли ґої не міг утямити його вказівок. Він відступив на крок і, зарозуміло відкопиливши губу, сказав:

– Обійдемося без твоїх порад. Забирайся геть, червононосий.

Ґої відчув, нібито ці слова вдарили його по обличчю. Та зовсім не тому, що його було ображено й він розсердився. Ні, просто він соромився того, що втрутився не в своє діло і тим себе принизив. Аби приховати ніяковість, він вимучено посміхнувся і, не сказавши ні слова, пішов далі в напрямі до парку Сінсен. Хлопчаки, ставши плечем до плеча, корчили йому вслід гримаси й висолоплювали язики. Він цього, звичайно, не бачив. А хоч би й бачив, що це могло значити для позбавленого самолюбства ґої!

Та було б помилкою стверджувати, буцім у героя нашої оповіді, у цього чоловіка, народженого для загальної зневаги, не було ніяких бажань. Ось уже декілька років він почував надзвичайну прихильність до бататової каші. Що таке бататова каша? Солодкий гірський батат кладуть у горщик, заливають виноградним сиропом і варять, поки аж він розвариться в кашу. Свого часу це вважалося чудовою стравою, подавали її навіть до найяснішого столу. Отже, до рота людини такого звання, як ґої, вона могла потрапити хіба що раз на рік, на якому-небудь щорічному прийомі. І навіть у цих випадках потрапляло вельми небагато, тільки змастити глотку. І попоїсти донесхочу бататової каші було давньою і заповітною мрією нашого ґої. Звичайно, мрією цією він ні з ким не ділився. Та що там казати, він і сам, напевно, не зовсім чітко усвідомлював, що все його життя пронизане цим бажанням. І все-таки можна сміливо стверджувати, що жив він саме для цього. Люди іноді присвячують своє життя таким бажанням, про які не знають, можна їх задовольнити чи ні. Той же, хто сміється з такого дивацтва, – просто нічого не тямить у людській природі.

Хоч як дивно, мрія ґої «нажертися бататової каші» здійснилася несподівано легко. Щоб розповісти про те, як це сталося, й написано повість «Бататова каша».

* * *

Якось другого січня в резиденції Мотоцуне відбувся щорічний прийом. (Щорічний прийом – це велика учта, яку влаштовує регент, перший радник імператора, того ж дня, коли дається подячний банкет на честь імператриці та спадкоємця. На щорічний прийом запрошуються всі дворяни, від міністрів і нижче, й він майже не відрізняється від храмових учт.) Ґої в числі інших самураїв пригощався тим, що залишалося на блюдах після високих гостей. В ті часи ще не ввійшло в звичку віддавати залишки челяді, й їх поїдали, зібравшись в одному приміщенні, самураї-дружинники. Таким чином, вони начебто були учасниками учти, одначе, позаяк це відбувалося в давнину, кількість закусок не відповідала апетитам. А подавали рисові коржики, пончики в олії, мідії на парі, сушене пташине м’ясо, мальгу із Удзі, коропів із Омі, струганого окуня, лосося, фаршированого ікрою, смажених восьминогів, омарів, мандарини великі й малі, хурму на рожні та багато іншого. Була там і бататова каша. Ґої щороку сподівався, що йому вдасться вволю наїстися бататової каші. Та народу завжди було багато, і йому майже нічого не діставалося. Цього разу її було особливо мало. Й тому здавалося йому, що вона мала бути особливо смачною. Пильно дивлячись на спустошені миски, він стер долонею краплю, що застрягла у вусах, і промовив, ні до кого не звертаючись:

– Хотів би я знати, чи доведеться мені коли-небудь попоїсти її вволю? – І, зітхнувши, додав: – Та де там, простого самурая бататовою кашею не годують…

Щойно він промовив ці слова, як хтось розреготався. Це був невимушений грубий регіт воїна. Ґої підвів голову й боязко поглянув. Сміявся Тосіхіто Фудзівара, новий тілохранитель Мотоцуне, син Токунаги, міністра у справах підданих, міцний широкоплечий чоловік величезного зросту. Він гриз варені каштани й запивав їх чорним саке. Був він уже добряче напідпитку.

– А жаль, справді, – вів далі він насмішкувато і презирливо, побачивши, що ґої підвів голову. – А втім, якщо хочеш, Тосіхіто нагодує тебе донесхочу.

Зацькований пес не зразу хапає кинуту йому кістку. Зі звичною своєю незрозумілою гримасою – чи то від плачу, чи то від сміху – ґої переводив погляд з порожньої миски на обличчя Тосіхіто і знову на порожню миску.

– Ну що, хочеш?

Ґої мовчав.

– Ну так що ж?

Ґої мовчав. Раптом він відчув, що всі погляди спрямовані на нього. Варто йому відповісти, і на нього градом посиплються насмішки. Він розумів навіть, що знущатися з нього будуть у будь-якому випадку, хоч якою буде відповідь. Він вагався. Мабуть, він переводив би очі з миски на Тосіхіто й назад без кінця, але Тосіхіто промовив знудженим тоном:

– Якщо не хочеш, так і скажи.

І почувши це, ґої схвильовано відповів:

– Та ні… Уклінно вам дякую.

Всі, хто чув цю розмову, розсміялися. Хтось передражнив відповідь: «Та ні, уклінно вам дякую». Високі й круглі самурайські шапки відразу сколихнулися в такт вибухам реготу, ніби хвилі, над чашами та кошиками з оранжевим, жовтим, коричневим, червоним їством. Веселіше та голосніше за всіх реготав сам Тосіхіто.

– Ну, коли так, запрошую тебе до себе, – промовив він. Фізіономія його при цьому зморщилася, тому що сміх, який виривався назовні, зіштовхнувся в його горлянці з щойно випитою горілкою. – Гаразд, так тому й бути…

– Уклінно дякую, – повторив ґої, заїкаючись і червоніючи.

І, звісно, всі знову зареготали. Що ж до Тосіхіто, який тільки й намагався привернути загальну увагу, то він реготав іще голосніше, ніж до цього, і плечі його тряслися від реготу. Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший – наливатися саке, другий – реготати.

На щастя, дуже скоро всі перестали про них говорити. Не знаю вже, в чому тут річ. Скоріше за все, решті компанії не сподобалося, що увагу товариства привернуто до якогось червононосого ґої. В усякому разі, тема бесіди змінилась, а позаяк саке та закусок лишилося малувато, загальну цікавість викликало повідомлення про те, що якийсь зброєносець намагався сісти на коня, влізши спохвату обома ногами в одну холошу своїх мукабакі. Тільки ґої, видно, не чув нічого. Мабуть, усі думки його були зайняті двома словами: бататова каша. Перед ним стояв смажений фазан, але він не брав паличок. Його келих був наповнений чорним саке, але він до нього не приторкався. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна, і все його обличчя, аж по саме волосся, прибите сивиною, палало наївним рум’янцем од хвилювання, мовби у дівки на розглядинах. Він сидів, забувши про час, уп’явшись поглядом у чорну лаковану миску з-під бататової каші, й дурнувато всміхався…

* * *

Якось уранці, через декілька днів, по дорозі в Аватаґуті вздовж ріки Камоґави повагом їхали два вершники. Один, при довгому багатому мечі, чорновусий красень із розкішними кучерями, був у цупкій блакитній кариґіну і в того ж кольору хакама. Другий, самурай років сорока, з мокрим червоним носом, був у двох ватянках поверх обтьопаного суйкана, недбало підперезаний і взагалі вигляд мав украй розхлябаний. Втім, коні в обох були чудові, огирі-трилітки, один буланий, другий гнідий, добрі скакуни, тож торговці врознос і самураї, що проходили дорогою, оберталися й дивились їм услід. Позаду, не відстаючи від вершників, ішли двоє – очевидно, зброєносець і слуга. Нема доконечної потреби підказувати читачеві, що вершники були Тосіхіто і ґої.

Стояла зима, одначе день видався тихий і ясний, і навіть найменший вітерець не ворушив стебел пожухлого полину по берегах річки, що бігла між похмурого каміння на білій рівнині. Рідке, мов олія, сонячне світло осявало безлисті віти низеньких плакучих верб, і на дорозі чітко вирізнялися навіть тіні трясогузок, які вертіли хвостами на верхівках дерев. Над темною зеленню пагорбів Хіґасіями округло здіймалися гори Хіей, схожі на хвилі запушеного інеєм оксамиту. Вершники їхали повільно, не приторкаючись до нагайок, і перламутрова інкрустація їхніх сідел блищала на сонці.

– Чи дозволено буде запитати, куди ми прямуємо? – промовив ґої, смикаючи повід невмілою рукою.

– Скоро приїдемо, – відповів Тосіхіто. – Це ближче, ніж ти думаєш.

– Значить, це Аватаґуті?

– Дуже навіть може бути…

Заманюючи сьогодні вранці ґої, Тосіхіто оголосив, що вони поїдуть у напрямку Хіґасіями, тому що там, мовляв, є гаряче джерело. Червононосий ґої сприйняв це за чисту монету. Він давно не мився в лазні, й тіло його нестерпно свербіло. Пригоститися бататовою кашею та до того ж іще помитися гарячою водою – чого ще залишалося бажати? Тільки про це він і мріяв, трясучись на буланому огирі, змінному коні Тосіхіто. Одначе вони проїжджали одне село за одним, а Тосіхіто й не збирався зупинятися. Тим часом вони минули Аватаґуті.

– Значить, це не в Аватаґуті?

– Потерпи ще трохи, – озвався Тосіхіто, посміхаючись.

Він продовжував їхати, наче й не було нічого, і тільки відвернувся, щоб не бачити обличчя ґої. Хатини обабіч дороги траплялися все рідше, на просторих зимових полях виднілися тільки ворони, що добували собі корм, і тьмяною блакиттю мінився вдалині сніг, який зберігся в тіні гір. Небо було ясне, гострі верхівки рай-дерева встромлялися в нього так, що боліли очі, й від цього чомусь було особливо зимно.

– Значить, це де-небудь неподалік од Ямасіни?

– Ямасіна – ось вона. Ні, це ще трохи далі.