Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.

Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.

Антось не знав, куди йти.

Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.

Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.

Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.

– Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.

Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.

– Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.

У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.

Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

– Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.

Голодні очі Антося жадібно блиснули.

– Добре, – сказав.

Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.

Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.

– Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

– Неси мені додому, – наказав вуличник.

Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.

– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.

Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.

Білявий з кучерявим волоссям, спаленівши від гніву, кинувся до довгов’язого.

– Забєрай собє тшаскі і марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзєш.

Так несподівано і навіть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повітового урядовця Зигмунта Кузьмінського.

Кузьмінський ніколи не займався політикою. Коли точилася різня між народами Австрії і Росії, тоді як неминуче назрівала кривава сутичка між українцями й поляками, він стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполітичність спокійного магістратського статиста не минуло лихо. Запідозрений у симпатіях до росіян, він пройшов під конвоєм аж до Мішкольца в колонах смерті, і тільки там його, поляка, звільнили як невинного. Але те, що він побачив, – катування, побої, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто під гаслом національної боротьби кликав до нових убивств.

Завжди понурий, завжди зморений важкою і нудною працею задля шматка хліба, Кузьмінський був насправді чуйною людиною. Він суворо глянув на сина Владека, коли той привів маленького жебрака до хати.

– Це хто?

– Він голодний, татусю.

Мати непривітно подивилась на Антося.

– Багато тепер таких ходить. Всіх не нагодуєш.

– Де твої батьки? – спитав Кузьмінський.

– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

Кузьмінський змінився на лиці. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофілів»: голодні, затуркані мужики йдуть під штиками, як худоба на заріз, не знають, за що ув’язнені, і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

– Дай йому гарячої зупи, – буркнув Кузьмінський до жінки і вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцеві штанці й сорочку.

– Одягайся!

Кузьмінська зі злістю кинулась на чоловіка:

– Багато маєш того заробку? Владека щоб вивів у люди!

Кузьмінський, ніби не чуючи слів дружини, спитав у Антося:

– Читати вмієш?

– Я ходив уже рік до школи, – відповів хлопець.

Антось жадібно сьорбав суп, голосно плямкаючи, і ковтав хліб великими шматками. З другої кімнати долітала розмова подружжя Кузьмінських.

– Я не можу дати пропасти цій дитині з голоду, коли вона уже переступила поріг нашої хати. Я Владека побачив у ньому, розумієш?

– Але ж він русин, Мундзю, – впиралася жінка.

– Русини також люди. Вони так само, як і поляки, можуть умирати від холоду, голоду й побоїв. І хай хлопець буде собі русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звіримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собі товариша…

Галузка бузку заслонила обличчя Юлі. Але Антін відчув на собі її допитливий розтривожений погляд. Вона доторкнулась пальцями до його руки, ніби наполягала, квапила: «Далі, далі».

– Кузьмінська так і не стала мені матір’ю, – вів далі Антін. – Мужицьке тавро, виписане незримими літерами на моєму чолі, не дозволяло їй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гімназії, мав одяг, їжу – все, крім материнського тепла. Вона вчила нас, як тримати виделку і ніж за столом, посилала на курси танців, навчила правил доброго тону, але завжди я відчував боляче і гірко одне: все це для Владека. Мене вчила хіба тільки для того, щоб я часом не скомпрометував його в товаристві.

– Не плямкай, як хлоп із села, – робила зауваження. – Йди рівно, не горбся, як мужик з бесагами. – Я слухався, а в серці пекло: чому, чому все найгірше відносять до хлопа?

Кузьмінський, чесний старий Кузьмінський, не вилазив з паперів. Владек ніколи не завдавав мені болю. Ні разу. Тільки… Вас, може, дивує, що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмінських мати Владекова спитала:

– У тебе сестри, брати є?

Я зрадів.

– Так-так! Є Марічка, Оленка, Василько…

– Матко боска! Цілий кагал! Де ж вони?

– Не знаю, пані, десь на людях…

– Так і запам’ятай собі: нічого ти не знаєш. Владекові казав що-небудь?

– Ні.

– І не смій. Прихистили тебе одного, і досить. У Владека добре серце – всіх мужиків поскликає. А розпапляєш – не поможе й пан Кузьмінський. Вижену.

Я боявся голоду і мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, знайти своїх. Та приходив ранок, і великий світ лякав мене: «Де я їх знайду, адже стільки сіл, та як і знайду, чим допоможу?» І в дитячій вірі заспокоював себе: «Хай-но трохи виросту, аби міг робити, тоді…»

На одному з вечорів, що їх влаштовувала для учнів гімназія, до мене підійшов учитель літератури. Я бачив, що Кузьмінська, яка завжди супроводжувала нас на вечорах, вся перетворилася на слух. Учителя цікавило моє походження, та не встиг він про це спитати, як вона моргнула Владекові, і Владек тут же втрутився в розмову.

– Антось, прошу професора, не пам’ятає, звідки він. Антось наш.

Моє обличчя горіло від приниження й сорому. За те, що мене годують, одягають і вчать, я мушу відректися назавжди від тих, з ким ріднила мене кров. Владек справді вірив, що я не пам’ятаю із своїх рідних нікого. В цьому не його вина. Але те, як він боявся, щоб ніхто не дізнавсь про моє мужицьке походження, заболіло мені, і я… Потайки від Кузьмінської я послав листа до загайпільського солтиса і в те село, куди завів Василя. Боязко чекав відповіді. Вирішив: «Якщо живуть, піду до них». Листоношу зустрічав у воротях. Але одна за другою прийшли невтішні відповіді: ні там, ні там нема давно ніяких Кривд. Були колись, а підросли й пішли по світу. І тоді, може, вперше защеміли самота й сирітство в моєму серці.

Після матури ми вступили до університету на філософію. Удвох замешкали в комісара поліції Костельніцького – старого знайомого Кузьмінських. Не знаю, звідки взялося те дивне знайомство. Що могло єднати бідного магістратського службовця з поліцаєм – не знаю і досі. Вони ще в Коломиї часто зустрічались.

Владек захоплювався і від радості потирав руки:

– А татко таки спритна людина. Дивись, з якими впливовими людьми знається. Це може колись стати в пригоді.

Потім до нас зайшов Костельніцький. Низький, клишоногий, з приплюснутим носом і мишачими очима, він не сподобався мені ще відтоді, як бачив його в Коломиї. Костельніцький уїдливо пожартував:

– Дивні діла твої, Господи: русин і поляк виростають в одній сім’ї і живуть краще, ніж кіт із собакою.

Я відповів на цей жарт спокійно:

– Це зовсім правдоподібне, якщо поляк не пес, а русин не кіт.

Костельніцького ніби шилом у бік хто кольнув.

– Як це дозволите розуміти?

– Як хочете.

Стало очевидним, що мені треба негайно повернутися спиною до дверей цього гостинного дому. Я так і зробив. Мене прийняла на квартиру одна двірничка на вулиці Руській.

А в університеті…

Антін і Владек записалися на лінгвістику до професора Мохнацького.

В аудиторії студенти вже сиділи на своїх місцях. Десятки очей дивилися на двох новачків. В однакових дешевих сірих костюмах (тільки на Владекові він лежав дуже добре, а в Антося обвисали плечі), однаково несміливі, вони пройшли за останні столики.

Антін почував себе незручно, йому здавалося, що ці одягнені в шовк панянки і паничі в темно-синіх та попелястих костюмах насмішкувато дивляться на його збентежене обличчя і на штани без кантів.

У Владека несміливість пропала ще до того, як він сів за столик. Упевнено й незалежно поглянув на незнайомих колег, жестом вказав Антонові на крісло. І тут Антін почув на свою адресу шепіт за сусіднім столиком:

– Тен другі – вєсьняк.^[5]

Гамір раптово стих. Всі піднялись у шанобливому мовчанні. Хтось із сусідів промовив до Владека:

– Круль славістів. Вчений з європейським ім’ям.

Професор уклонився і зайняв місце за кафедрою.

Його присадкувата низька постать вся сховалася, а похмуре обличчя помітно пожвавилось, і до слуху студентів долинули ази найнуднішої в світі дисципліни – основ порівняльної граматики. Цей сухий матеріал професор зумів забарвити цікавими прикладами, сповнити своєю любов’ю до предмета, змусити аудиторію слухати. Антона вразила лекція Мохнацького. Професор наводив паралелі з десятків мов. Як людина може так багато знати? Чи вдасться коли-небудь і йому осягнути такі знання? Мохнацький так просто й переконливо доводив сумнівну гіпотезу про ймовірність існування єдиної прамови для всіх індоєвропейських мов, як гімназіальний учитель геометрії теорему Піфагора.

– Панове, – перервав свій виклад професор, наче збирався читати аудиторії мораль, – хай ніхто не думає, що буде вивчати мертву науку. В змінах коренів слів убачайте історію народів. Лише так прошу підходити до наукових фактів!

Це було дивно й цікаво.

Владек, проте, встиг оглянути всіх студентів і зорієнтуватися, в яку компанію потрапив.

– Шик! Еліта львівська. А поглянь на оту дівчинку…

Того ж дня Владек написав батькові листа, в якому просив пару злотих, «бо тут інший світ, бо тут синки знатних людей», а Владек не хоче дати їм зрозуміти, що він син бідного урядовця.

Антін прочитав цього листа й порвав. Це було перше непорозуміння між ними. Так юнаки почали віддалятися один від одного. Віддалялись і від родинного гнізда: один – просячи грошей, другий – відмовляючись від них.

Якось на семінарі професор запитав Антона:

– Кривда, ви – українець? Чи не краще вам було б записатися на лекції з руської етнографії або на граматику руської мови? Адже вас цікавить, мабуть, перш за все філологія руська?

Кривда зам’явся.

– Так, пане професоре, – відповів по хвилі. – Я відвідую лекції руської мови. Але думаю, що й ваші не зашкодять, так само як і професорові моя присутність.

– Ви мене не так зрозуміли. Я просто хотів вам дати пораду.

Антін почервонів.

– Дозвольте спитати у вас дещо, професоре. Ви згадували про кашубів і лужичан. Чи не змогли б ви трохи ширше про них розповісти?

– О, колего! – розплився в задоволеній усмішці Мохнацький. – Про них можна багато розповісти. Ці три слов’янські острівці серед швабського моря – кашуби, лужичани і балтійські словінці – цікаві не тільки з точки зору лінгвістики. Тут історія, політика і насамперед політика. Та цим ніхто не цікавиться. А жаль. Велику справу зробив би той, хто б зацікавився їхньою долею. Про це знають і пишуть, та тільки так, як про гуцульський діалект. А тут справа інша… Ну, гаразд… Якщо вам приємно відвідувати мої лекції – прошу дуже. Я тільки радий. – І Мохнацький швидко покотився по коридору.

З цієї пори в голові Антона засіла своя нав’язлива ідея. Він копався в книжках, переглядав бібліотечні картотеки з географії, етнографії, діалектології та історії і робив виписки. Вічно задуманий і стривожений власними думками, Антін забув про навколишній світ. У науковому захопленні він наче знаходив своє покликання. Подібно до свого вихователя Кузьмінського, в політичному житті Антін не брав участі. Познайомившись із політичними напрямками того часу, він не знайшов жодного, який міг би задовольнити всі його запити, полонити всю його енергію. Радикальна крайність революційних партій лякала його; угодовська ідеологія ліберальних відштовхувала. Наука! Коли б ті, які працюють у науці, спрямували свої знання на якусь ділянку суспільного життя, то наболілі питання були б розв’язані не революцією, війною, зміною кабінетів, а підвищенням загального культурного рівня людей. Так думав Кривда, досліджуючи найглибші пласти історії слов’янства.

З цього наукового захоплення завжди виводив його Владек. Веселий, усміхнений і життєрадісний, він вривався в убогу Антосеву квартиру, кидав кілька приємних слів Маційовій, одягав Антона в піджак чи пальто й виштовхував за двері.

– Яка погода! А ти киснеш, міль книжкова…

Вони виходили на Погулянку, якщо це було навесні; взимку мчали на лижах по схилах Кайзервальда.

Ходили й до театрів, кіно, на концерти. Деколи приєднувалися до компанії паничів і красунь-панянок. Дзвенів сміх, сипалися жарти. Владек не шкодував дівчатам компліментів, Антонові ж було нудно. Він непомітно зникав з гурту, а на другий день терпляче вислухував докори Владека.

Антін любив свого друга. Було щастям мати завжди біля себе Владека Кузьмінського. його товариства цілком вистачало Антонові. У Владека – ширша вдача. Він закохувався щотижня, ходив на пікніки, часом любив пограти в карти. Проте він не задумуючись готовий був зректися цієї компанії задля Антона.

Так минали роки університетського навчання. На вакації товариші їздили разом до Владекових батьків, одного літа вибрались пішки в Карпати. Владек захоплювався екзотикою гір – Антона вражало убоге життя гуцулів.

Після третього року навчання Антін не приїхав до Кузьмінських. Минуло багато літ з того часу, як він покинув своїх менших сестер і брата в чужих людей, а сам прийшов до міста. Збігли роки, погасла й туга у вихорі нових вражень, і в пам’яті залишилося щось подібне до уривків забутого сну. Воно все далі й далі відходило і, врешті, губилося в плині часу, як пушинка кульбаби у передвечірньому повітрі…

І ось після подорожі в Карпати, про яку так смачно вмів розказувати Владек, Антін дивно змінився. З дна душі враз виринуло старе, забуте, майже незнайоме. Воно підкотилося клубочком туги й гіркотою розлилося по тілу.

Університетські знайомі й навіть Владек стали йому чужими, далекими. Вухо почало вловлювати якийсь давно забутий гомін, у дзенькотах трамваїв Антонові вчувалося щось таке далеке і разом дороге… Він зрозумів: це відгомін калатальця його Білунки. Легке тремтіння пробігло по тілу, і серце гучно забилося в грудях.

Антін попрощався з Владеком на все літо і поїхав у рідне село з надією довідатися про сестер і брата. З Коломиї до Загайпілля йшов тим самим лісом, де колись пас корову, повз ту саму трясовину – підземне озеро, в якому потонув княжий терем. Багато теплих і пекучих спогадів стривожили серце юнакове. Все забуте вривалося тепер бурею в душу.

Вийшовши на гору, Антін побачив блискуче полотно шосейної дороги, недалеко від неї трухлявий поміщицький двір і високу кам’яну фігуру біля нього, а далі, вище – замаєне садками своє село, його можна було впізнати: та сама роздвоєна, як розкіп, вулиця з приліпленими до неї хатами, горбата толока, а за нею внизу мала, вкрита ґонтою церква. Під камеральним лісом, на горбках, розкидались халупки. Там, де було колись його обійстя, зеленіє загін кукурудзи.

Люди працювали в полі. На дорозі в поросі бавилися замурзані діти. Попереду Антона йшов з торбами на плечах якийсь чоловік.

– Поліціант іде, поліціант! – закричали діти, оглядаючись на Антона, і зграєю сполоханих горобців пурхнули за тин, зі страхом і цікавістю виглядаючи звідти крізь шпари. Чоловік з торбами навіть не оглянувся і кинувся втікати. Антін від подиву зупинився мов укопаний. Діти довго приглядалися до незнайомого, потім почали перешіптуватись, і врешті одне, замурзане, виглянуло з-за воріт.

– Не бійся, хлопчику, йди сюди, – покликав Антін лагідним голосом. – Хто вам сказав, що я поліцай?

– То Катеринка перша крикнула, – відповів хлопчик, усе ще не сміючи вийти на вулицю.

– Ая, Катеринка! – почулося ображене з-поза тину. – То Ганька. Вона подумала, що ви поліціант, – Катеринка уже вилазила на пліт, – бо у вас такий кашкет круглий і чорне вбрання. – Дівчинка знову сховалася.

Антін підійшов до дітей. Сів на призьбі й витер чоло хусточкою.

– А чому той чоловік утікав? – запитав у дітей.

– Бо він соляник, – відповідали навперебій.

– Він сіль міняє, а поліціанти соляників ловлять та й ведуть до криміналу.

Антін з недовір’ям глянув на дітей, але в їхніх очах прочитав – правда. Для дітей ця правда була такою звичайною, як те, що вони їдять хліб і пасуть корови. Це відкриття боляче вразило Антона. Він зрозумів тепер, що нітрохи не знає життя цих простих людей, хоч бачив їх не раз. Вони зустрічались на вулицях – з важкими бесагами через плечі йшли згорблені, поморщені, стояли на ринку з мішками зерна, цибулі й картоплі. Він бачив їх у горах із сокирами й пилами, на позальвівських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антін знав, що він паросток цих людей, але про умови їхнього життя мав тільки невиразне уявлення. Антін зрозумів тепер ще й те, що поза його світом наукових проблем і філософій, поза світом діяльності різних партій кипить страшна, жорстока і невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змістом, стрижнем, душею і науки, і політики. Як збагнути її? Щось подібне на докори сумління відізвалося в грудях. Він погладив по голівці Катеринку й пригорнув до себе.

– Тут у селі ніхто не живе на прізвище Кривда? – спитав.

– Кривда? – Дівчинка задумалася. – Це тато знає. Я його спитаю, добре?

– Добре… – Через хвилину запитав знову: – Дяк Пантела Бобик ще живе?

– Жиє. Але він уже старий. Навіть не співає.

Антін переступив високий поріг дякової хати.

– Слава Йсу.

– Навіки, – відповів сивий дід, не підводячися з постелі.

Антін приглядався, щоб пізнати в ньому колишнього веселого оповідача цікавих казок і пригод, але даремно. Нічого не залишилося від давнього голосистого дяка Пантели.

– Вам кого? – спитав старий.

– Це ви дяк Пантела?

– Та я. А ви хто такі?

– Я – Кривда. Антін. Григорія Кривди син, того, що Кривим прозивали.

– A-а, того, що мадьяри повісили?

– Ага.

Пантела підвівся. Жовте обличчя пожвавилось.

– Диви, знайшовся! Сідай. Кажи, де був.