Вересень, 1881, Тифліс. День

Гулак сидів на лавочці під розлогою старою липою у Воронцовському саду, що тягся від намісницького палацу аж до підніжжя Мтацмінди. Почувши дзвоник, механічно підвівся, та тут же згадав, що він не в гімназії і що це не сигнал на урок, сів знову – заходити до зали не мав бажання. І взагалі – навіщо прийшов сюди? Не було б цієї зустрічі – не зробив би такого нерозважного вчинку…

Було тяжко на душі, і прикро, і соромно. Треба вертатися додому, впасти на постіль і плакати в самотині…

З липи раз у раз падали жовті листки і нишкли при землі, відходячи назавжди з життя – як секунди часу. І пропадуть ті листки, переміняться, стануть чимось іншим; і дерева, і птахи, і люди умруть. Тільки час відходить, та не вмирає і завжди існує таким, яким був, і все незмінно існує в його пам'яті – усе, що було, і твоє життя теж. Тільки зумій себе там знайти…

Обважніла зеленню київська весна 1846 року. Внизу – густі дніпровські луги, кручі облиті молоком білого яблуневого цвіту, Андріївська церква потягнулась маківками в блакить і принишкла від бентеги за свою власну красу, мов наречена у шлюбних шатах, а вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври: юрист, чиновник канцелярії київського губернатора, елегантний, підтягнутий в окулярах – Микола Гулак; довговолосий, кострубатий і костолиций ад'юнкт-професор Київського університету Микола Костомаров і Тарас Шевченко – у довгому сірому сурдуті з оксамитовим коміром, безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.

Це було після того, як Костомаров виголосив в університеті габілітаційну лекцію, про яку заговорило все студентство. На той час із Седнева до Києва приїхав Шевченко, і Костомаров запросив прославленого поета до себе в гості до квартири на Хрещатику.

«Він забуває, що єсть людиною, – із захопленням й побожним страхом розповідав Костомаров Гулакові про ніч, проведену разом з Шевченком у тихому, заступленому деревами будинку біля Бессарабки. – Його поезія відважна до зухвалості, його муза роздирає завісу народного життя, і треба мати добрі очі, щоб не осліпнути від раптового світла правди! Я впав на коліна, коли він пішов, і молився Богові за нього… Це пророк!»

Тоді Гулак уперше звірився другові, що він давно, ще навчаючись у Дерптському університеті, виносив ідею заснувати на Україні таємну революційну корпорацію. «Таємну корпорацію, революційну?! – жахнувся Костомаров. – А про наслідки ти подумав?» – «Подумав, – відказав спокійно Гулак, – але хіба заснував би «Молоду Італію» Мадзіні, якби боявся наслідків? Народи будяться, і нам пора. А тепер, коли з'явився у нас із своїм словом Шевченко, ми можемо розпочати, маємо, нарешті, речника». – «Треба порадитися з Тарасом, – мовив Костомаров. – Я теж, Миколо, давно думаю про потребу створення слов'янського братства, тільки не слід квапитися з конспіраціями, бо ж задушать у зародку».

Травневого ранку вони удвох зайшли до будинку міщанина Житницького на Козячому болоті, де замешкав Тарас, і запросили його прогулятися на дніпровських кручах.

– Просвітницької діяльності замало, братове, – мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицію. Позаду в піднебессі сяяли хрести Андріївської церкви, наче благословляли трьох неофітів на велике подвижництво. – Просвітництво – це справа студентських гуртків, подібних до нашої «Київської молоди», до якої ми з Миколою належимо. Рідна мова, література, старовина, фольклор, освічений поміщик – це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерпті польські студенти готуються до збройного повстання проти царя… А хіба погас у Петербурзі російський революційний дух після Сенатської площі? Усім слов'янам треба стати спільно. – Він очікувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко ішов попереду, ніби й не вслухаючись у розмови, які точилися вельми часто.

…вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври:…елегантний, підтянутий Микола Гулак; довговолосий, кострубатий… Микола Костомаров і Тарас Шевченко… безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.

– Єднатися з поляками для збройної боротьби? – підвів нарешті голову Костомаров, у очах його тінилися нерозуміння і подив. – Ні, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вірю я в ту єдність.

Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.

– А ти хотів би будувати новий дім слов'янськими руками, – сказав, – і щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусідами?

– Ти забув, Тарасе, скільки між ляхами й українцями пролито крові.

– Говори з ним – запалювався Шевченко. – Бились, доки було за що. А тепер і їх, і нас одна царська рука по голівці гладить. Пора вже й схаменутися.

– Усе залежить від згоди й охоти поляків. Я вже сказав – єдиний наш рятунок у слов'янській федерації. Ти, напевне, маєш рацію, ляхи – теж слов'яни…

– Ну ось, ти – за слов'янський союз, – мовив Тарас. – І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А під яке берло станемо?

– Я гадаю… Спочатку варто зібрати всіх слов'ян до одного товариства, хай розговоряться про свої потреби. І тільки згодом братися за діло, щоби під одним православним царем і в одній православній вірі всім єднатися. То де вже тут місце полякам, католикам? Ні, ні…

– От тобі, бабо, й весілля! – спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. – Ти, Миколо, хочеш, бачу, всіх слов'ян до попової хати навернути, най тобі біс. – І пішов швидко, не оглядаючись.

Гулак і Костомаров наздогнали його неподалік Лаври. Далі йшли поволі, мовчки.

– Ні, не так, Миколо, – заговорив нарешті Гулак. – Не під православним царем, а зовсім без нього. Республіка! А вона не пощадить ні вінценосця, ні його сатрапів…

– Воістину, – мовив Тарас.

Спускалися кручею до Лаври і біля входу в Близькі печери наткнулися на жебраків, що сиділи лахмітною купою обіч кам'яних східців. Забачивши трьох панів, жебраки завовтузилися, зачелготали й покотилися один поперед другого, виставляючи обрубки, рани, виразки і влаштовуючись – хто на верхніх східках, хто на середніх, решта – в самому низу. Був якийсь дивний порядок у цьому злагодженому розсіданні, ніби кожному давно було приписано, де можна жебрати: кому першому дозволено схопити за полу подавача, кому – друга ласка, а хто й зовсім облизня схопить.

Друзі зупинилися зачудовані. Жебрак, котрий всівся на найвищій сходинці – червонопикий і мордатий, у кучмі, – одною рукою тримав нагайку, а іншу владно розчепірив перед панами, благаючи милостині тонюсіньким голоском. Втім зненацька порядок порушився на найнижчій сходинці: якийсь злидень, скоцюрбившись, заплазував на череві, мов черв'як, угору, його тусали, штовхали, але він чіплявся руками за каміння, скиглив і вперто дряпався далі. Червонопикий жебрак з нагайкою помітив улізливця, схопився на ноги, які тільки-но виставляв у виразках, напоказ, і, брудно лаючись, аж пика зовсім озвіріла, розмахнувся і оперіщив злидня нагайкою, бив його жорстоко, поки той не сповз униз.

– Ти чому його б'єш? – кинувся до жебрака Тарас.

– А це не твоє, пане, діло, – ошкірився до нього жебрак. – У вас свої порядки, а в нас свої… – І тут же запищав тоненьким голоском: – Пода-а-йте Христа ра-а-ди!

– Недовго, недовго вже тобі знущатися над нами, – почулося жалісливе внизу. – Ось на Маковія оберемо іншого отамана, і ти будеш сидіти тут, де я…

Друзі повернулися й подались до дзвіниці, прикро вражені побаченим.

– І тут нерівність, і тут деспотизм, – промовив Гулак. – Та все-таки переобирають отамана, а в нас цар доживотний… А ти ще мрієш, Миколо, про справедливий царський скіпетр…

– Усе – від глибокої тюрми аж до високого престолу – міняти треба на новий лад, – рік Тарас. – Усе суспільство.

…Злітало з липи, вигойдуючись у повітрі, пожовкле листя. Гулак замислено спостерігав цю форму руху часу. Дрібна деталь – а злагоджено, продумано, наче стоїть ось тут, за липою, і всюди – в кожній точці всесвіту – Майстер Часу і Простору, який володіє Рухом і має силу й право повертати його напрямки. Повільний падолист уже не навіював Гулакові думок про швидкоплинність життя, а навпаки – про його тривалість. Тільки що згадане перемістилося з минулого в сучасну площину й зажило поряд із нинішнім днем, немов жодної перерви не було. І взагалі немає «було», «буде», існує тільки «є» – як ця стара липа, що струшує з себе крихітні миті життя, а його в запасі дуже багато, і після перепочинку треба ще не раз зацвісти медоносним цвітом – дерево ж не відмерло.

Гнітючий стан, який сьогодні з самого досвітку і дотепер вповзав у душу, мов їдкий дим з погарища, розвіювався; згадка про колишнє, зовсім недалеке, пробила густу повсть осамітнення, як свіжі протяги, дим щез, і полегшено зітхнув Гулак – він ще дужий і не повинен, не має права насильно ділити своє життя на колишнє і нинішнє, воно єдине в нього – від стиглої весни на дніпровських кручах до майбутньої зими над Курою, і день сьогоднішній з першим променем сонця із Махати і цим падолистом ліг у один вимір із днем вчорашнім, тож обминати його не треба, та й обминути неможливо.

Микола Іванович підвівся, поправив окуляри, приглянувся в затінок липи, де мав би стояти у смокінгу й циліндрі з магічною паличкою в руці – інакшого уява змалювати не могла – всесильний Майстер Часу й Простору, а таки є, є та вища сила – Бог, гармонія, природа, називайте як хочете, але вона є!..

Гулак подався до палацу. Дзеркальна зала була порожня. Наслуховував, чи не чутно якихось голосів. Йому тепер нізащо не хотілося йти звідси; Микола Іванович злякався, що з'їзд перемістився раптом в інше приміщення, якого не знайде, і обірветься та слаба нитка, котра нині пов'язала його із світом, в якому він жив колись і повинен жити й далі, щоб не замурувати себе до решти в мушлю відчуження і бездіяльності.

За мить він отерп від страху, що все це йому наснилося, приверзлося і він надалі залишиться на самоті із своєю нікому не потрібною обітницею мовчання, за яку ігнорують його «тергдалеулі» і німо докоряє Тереза.

Люди щось роблять, працюють, борються, живуть, протестують, а я заховався у гординю своєї чесності і тільки нею вимірюю всі людські цінності, протиставивши себе всім тим, які не вистраждали того, що я. А чи маю на це підстави, чи мав нині моральне право відштовхнути від себе людину, на працях якої виростуть покоління, усвідомлять свою нову вартісність на його рації і помилках? Хто спостерігає інших у бою, той не воює…

До Миколи Івановича підійшов розпорядник з'їзду.

– На який відділ ви записалися, пане?

– Мені все одно…

– Тоді заходьте в перську залу, он навпроти.

Гулак тихо прочинив двері: у маленькій ошатній залі, обвішаній перськими килимами, сиділо в кріслах зовсім мало людей. За кафедрою стояв моложавий ще чоловік, він говорив тихо, ніби скрадливо; Микола Іванович сів у останньому ряді і намагався вловити суть мовленого. Він упізнав доповідача – це був професор Міллер, голова відділу язичницьких і класичних пам'яток, його представляв граф Уваров на загальному засіданні. Гулак був знайомий з працею молодого вченого «Погляд на „Слово о полку Ігоревім"» – кваліфікованою розвідкою, з постулатами якої, проте, категорично не погоджувався. Компаративізм, започаткований Гердером і розроблений у Росії петербурзьким професором Веселовським, лозунг загальносвітової літератури із свого доброго начала перетворювався в працях багатьох учених у механічну теорію запозичень, яка останнім часом хлинула в літературознавство, заперечуючи самобутність національних епосів, вона добиралася і до оригінальних творів. Микола Іванович упритул зіткнувся з нею, вивчаючи творчість Шота Руставелі: ця теорія допускала перське, індійське чи бозна-яке походження поеми – тільки не суто грузинське.

Професор Міллер тлумачив генеалогію міфічного героя грузинських легенд – Амірана. На його погляд, і це запозичення. Аякже – «дастьбі, колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже та до того історію нашу нам розкаже…» Ну, не треба злостившись на німецьке походження ученого, не треба… Але щось у тому є, Шевченко мав рацію. Я з німцями, зіткнувся у Дерпті – з їх погордливим ставленням до всього, що не німецьке… Вони, ті шваби, втікають подалі від рідного диму, який їм виїв очі й легені, і на просторах Росії розвивають свій ґешефт, залишаючись платонічними німецькими патріотами; вони називають свої поселення іменами Вільгельма і Бісмарка, але до Німеччини їх і буком не виженеш. А тому їх сердить прив'язаність слов'янина до своєї землі, за яку він – разом з житом-пшеницею, солов'ями, кайданами і нагайкою – завжди готовий віддати життя. У невиліковній заздрості чужака німчик прагне підрубати коріння, щоби слов'янин позбувся тієї великої над ним переваги – справжньої любові до землі-матері і проголосив гасло мандрівного шлунка: ubi bene, ibi patria^[11]. Ще й ставить себе за приклад: станеш багатий, як я, але випий кров з брата; займеш вигідне становище – підстав братові ногу; увійдеш у довір'я власть імущих – продай брата… Та цього замало. Чужаки розплоджують учених, які перетворюють інтернаціональні теорії в космополітичні, хоча б оцю – запозичення. У самісінький корінь, у серце, в душу заповзають. У тебе нічого нема свого, тобі тільки так здається, тебе дурять, щоб ти любив свою біду, а воно ж – здавалось би, найсвітліше, у що ти вірив, – чуже. То покинь його, як покинули ми, піди по світу пройдою, сядь вошею на чужому тілі й пий чужу кров і люби платонічно свій далекий край, співай його пісні, святкуй його свята, але не віддавай за нього життя, бо він того не вартий… Можливо, я несправедливий до вас, професоре, але в цьому таки щось є.

Амірана з грузинської легенди, борця за свободу свого народу завойовники прикували ланцюгами до каменя. Собака, вірний друг страждальця, розгризає їх, і коли ланки розпадаються, з'являються ковалі й кують нові кайдани. Усе це, мовляв, ремінісценції із древнього міфа, який греки запозичили в Азії й принесли на Кавказ. Браво, професоре… А можливо, цей міф спустився до людства з гір Кавказу – найстражденнішого клаптика планети. І пізніше прийшов на Україну. Бо ж немарно у двох цих краях два великі нинішні поети звернулися до образу Прометея-Амірана – Шевченко і Церетелі! Немарно! Виросли український і грузинський Прометеї не на позиченому, а на своєму власному національному горі!

Гнів добирався до серця Гулака, оздоровлював, зцілював, і ставав він тепер достоту таким, яким був тоді, коли Тарас читав свій «Кавказ».

…Костомаров, Гулак і Шевченко поверталися з Лаври мовчки. Коли дійшли до Кадетської вулиці, Гулак запросив побратимів до себе на квартиру. Тоді ц є сталося, був покладений початок. Потім – уже в присутності двоюрідного брата Миколи Івановича студента Олександра Навроцького – Шевченко читав свій «Кавказ».

Коли розійшлися, господар, протоієрей Андріївської церкви Завадський, вигулькнув із своєї кімнати, довго й підозріливо придивлявся до Гулака, врешті мовив:

– Сходитеся, стихи почитуєте, співаєте, базікаєте казна-що… А в острог хто за вас сяде – я, милєйший?

– Ні, я, ваше преподобіє, – вимовив уголос Гулак, озирнувся, та ніхто його слів у залі не почув – усі уважно дослуховувалися до сентенцій професора Міллера.

І в цю мить, саме в цю, коли у спогади увійшов Завадський зі своїм попередженням, Гулак зрозумів, що повинен, мусить зустрітися з Костомаровим і разом з ним заново пережити весь цей – великий чи малий – проміжок часу: від менту застережливої репліки протоієрея аж до сьогодні, щоб кожен з них мав можливість не тільки вислуховувати, а й бути вислуханим, щоби спільними зусиллями могли зміряти нинішню вартість своїх колишніх вчинків. Ніколи двоє людей не трактують одну й ту саму річ однаково, та й одна людина дивиться по-різному на неї в різний час.

Давно те було, а нинішній день поставив перед нами кардинальні питання, і ми мусимо на них відповісти. От хоча б: Бог є чи його нема? А якщо нема, то хто його місце повинен заступити: надлюдина Раскольников чи покірний Альоша Карамазов, анархіст Прудон чи соціаліст Маркс, революціонер Гарібальді чи конформіст Ламартін, непримиренний Шевченко чи поміркований Костомаров? Це треба збагнути нині – коли статуї почали вимірювати без цоколів, коли валять старих богів із п'єдесталів і вбивають живих вінценосців. Хіба я можу сам бути суддею чиїхось вчинків тоді, коли окремі вчинки перестали бути рушіями суспільного життя, коли цим рушієм стає загальний чин, якому ми сьогодні тільки почали придумувати ймення!

Гулак вийшов із зали, спитав швейцара, де засідає відділ історії та етнографії. Швейцар показав на дзеркальну залу, куди тільки-но почали заходити.