Розділ восьмий
Кому повім печаль свою?..
– Кноффель, еіn Becher Wein![31]
Власник непоказної з виду, зате вибагливої на вибір питва пив'ярні, що сиротіла за Латинською хвірткою біля Сокільницької дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником – її видно було крізь отвір дверей, – потім на ставного парубка в поношеній свиті й хукнув у долоні: клієнтів сьогодні він ще не мав.
– Доброго ранку, Herr Musiker![32] Рейнське, бургундське, мускатель?
– Усього потроху – в один кухоль.
– Чудово! – Шинкар повернувся до бочок і, спритно виймаючи чопи, вмить націдив у масивний пугар хмільної суміші. – За що, за кого пан музика так зранку п'є?
– За круля!
– Браво, niech żyje król![33] Маю надію, що до вечора назичиш йому багато літ… – Шинкар нагнувся до Арсена, таємниче підморгуючи: – Чув якісь новини?
– Оголошено привілеї руській шляхті, розумієш, Кноффель? Руський шляхтич має право на свій герб!
– Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Są, popi i chłopi[34], це я знаю, а…
– Видно, що є… Вчора новий бургграф іменем короля оголосив… noch einmal[35], Кноффель… оголосив русинам привілей. Отак, мовляв, і так: не піднімайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литві, у нас усі рівні… Віват круль! Кхе-е… А православним міщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тільки щоб на розі Руської свічки гасили. А там і так вітер задуває, знаєш, як тягне з Татарської, ха-ха!.. Налий ще за круля. Маю ті привілеї в дулі, але ж король мені, мені… Наливай, не бійся, я вчора заробив, адже грав на бенкеті після виборів бургграфа. Тобі дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумієш, Кноффель, я прожив на світі двадцять вісім років, півсвіту переміряв своїми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самі собі живуть, їдять, працюють, будують, малюють, співають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують – так ні, дзуськи! Усім кермує круль. Бо ж коли він знає про мене, бродячого музику, то значить – знає все. Отож я учора грав на бенкеті і в думці молився за здоров'я Хойнацького – допоміг мені маляр урвати такий заробіток. Ти ж знаєш: за цей рік мало-м не здох. І в тебе грав, і у дворах, і на ярмарках… А бургграф підпив і каже мені при всьому вельможному патриціаті: «Призначаю тебе головним музикантом у патриціанській лазні!»
– Mein liber Gott![36]
– А бачиш! Очима бургграфа запримітив мене сам король. Шість кіп на рік! Це і їсти, і спати, і Симеону Владиці борг сплатити, ще й на «бичий»[37] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цілий день нині ходитиме на радощах від пив'ярні до медоварні, мов той колядник з козою.
З боку Полтви долинув густий тупіт копит – Кноффель вибіг з корчми. Вийшов за ним і Арсен. Згори, від Юрського монастиря, спускалася до мосту кінна хоругва, вершників зо триста, попереду лопотів на вітрі стяг з білим коронованим орлом посередині полотнища.
– Торги, торги! – сплюнув у пучки Кноффель. – Скільки їх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вміщаються у Низькому Замку?
– Високий Замок теж весь запруджений військом.
– Буде війна?
– Тут? Хто сюди зможе дійти?.. Торгуйте собі спокійно, пане Кноффель. А взагалі – що ми знаємо чи можемо… Людина – це ніщо. Комаха…
Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обіч німий млин, крізь сиву імлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотіли, скрипіли палі, вершники їхали мостом по два, на цьому боці четверилися й звертали до в'їзної брами Низького Замку – резиденції старости Пйотра Одровонжа.
«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелінням старости… руками посіпак… Усі в цьому місті і поза містом, у державі, у світі… Воїни, купці, міщани, ремісники, музиканти, малярі, жебраки – іменем всесильних. Живуть на землі з їх дозволу, за їхніми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»
– Слабке вино в тебе, Кноффель. Скільки випив, а в голові дзвінко, як у моздирі. Піду на Ринок. Бувай здоров, niech żyje król…
– З Богом, з Богом. Тільки затям – замикаю із заходом сонця.
Арсен вернувся назад до міста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тією розмовою у Кноффеля вицідив із себе душу. За Латинською хвірткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вікна фасаду мінилися різнобарвними візерунками; голубі, зелені, кармінові барви оживляли понуру споруду, робили її легкою, урочистою.
«Кожен мазок, кожен камінь, капітель, карниз – руські», – згадалась Арсенові постійна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, – нею він щодня утішав себе, йдучи до катедри робити вітражі. Ні, не втішав, визволявся з мурашника, шукаючи для своєї роботи, яку віддавав гнобителеві, вищого сенсу.
«Дури себе, майстре, дури. Вітражі руські, костьол же польський… А Хойнацький шукає себе в мурашнику ще інакше: поклявся, що не намалює портрета жодного пана, і, щоб жити, фарбує у магістраті двері, покриває бронзою фігури, виготовляє різноколірні скельця для ліхтарів, яких ставлять навколо ратуші. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донині було інакше: я ще заробляв по-скоморошому, не брав грошей у сильних світу сього. Що ж придумати русинському музикантові, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привілеї… Ходитимуть до лазні пани русинські – своїм буду грати! Тьху…»
Невже один Яцько Русин вільний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совість – за цілий рік ні разу не провідав Яцька – боявся. Боявся, що не витримає і візьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки ні разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допоміг Хойнацький… Тепер буде мати хліб. Панам гратиме? Всі панам грають. Усі. Такий світ. Хтось там бунтує? І що – все одно потім упокориться.
На ратушевій вежі вдарив годинник. Сполохані ворони злетіли зі шпиля і сіли на стовп, що височів біля лобного місця. Ніби прокинувшись, глянула з великої ікони, вправленої у вежу годинника, Пречиста Діва, очі її зупинилися на двох фігурах, що, обернені одна до одної спинами, стояли біля стовпа страти: Феміда із зав'язаними очима і кат з мечем.
«Оце символ усієї нашої правди і волі, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш іще землю, і небо, і людей, і цих хоробрих ворон, які – єдині у місті – без страху перед карою зафайдують голови сліпій Феміді й жорстокому катові».
Арсен пішов краєм ринкового квадрата, минув патриціанську лазню на розі Шевської, згадав, що завтра прийде сюди і життя його піде новим трибом: звернув на Різницьку з рядом м'ясних ще порожніх яток і вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.
Зупинився. Ніби вперше побачив ці високі фортечні стіни й готичну вежу над ними, і весь різноманітний ансамбль гостроверхих будівель. Арсен не раз споглядав резиденцію львівських правителів, але в цю мить усвідомив, що саме тут розміщаються покої короля, який часто приїжджає до Львова, кімнати старости й бурпрафа, що саме тут вирішується доля тисяч людей і його доля – теж; і як то так, думав він, що звичайнісінькі на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок і дістають тут необмежену владу. Їх слово – і людниться Ринок, відчиняються крамниці, броварні, ятки, їх слово – і Галицьку браму біжать обороняти кравці і стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарі й пекарі; їх слово – й на галерею ратуші виходить сурмач, оголошуючи суд; їх слово – і міський кат, той, що в інші дні вивозить за місто сміття, здохлих псів і котів, стає раптом паном людського життя; їх слово – гримлять гармати… Все дане зверху й таке міцне, що людині годі з цим боротися, людина таки справді мурашка, яка мусить виконувати відведену їй функцію і, крім неї, вона нічого іншого не бачить і не знає, і коли та мурашка зупиниться або спіткнеться, або не дай Боже, піде супроти – її усувають, викидають, відштовхують, убивають, щоб не заважала.
– Гей, з дороги! – хтось крикнув позаду Арсена.
Відскочив набік, – ось бачиш, зупинився і вже став комусь на заваді, а вчора, видно, стояв на належному йому відведеному на той час місці – на нього не кричали, навпаки – запримітили й переставили на більш вдале місце; усе тут виміряно, визначено сильними людьми, котрі бачать світ зверху, а тобі слід іти сумирно в потоці й дивитися перед собою на відстань свого власного кроку.
Арсен відступився, пропускаючи повз себе чотирьох слуг, що несли палантин, а в ньому патриція: може, це староста, бургграф, писар, радник, лавник, а врешті, яке це має значення – несуть слуги сильну людину, від якої цілком залежить і Арсен, і всі люди в цьому місті.
Ха… Арсенові пригадалася побрехенька чи то правда – говорили таке між собою малярі: а може, у цих самих носилках несли два або три роки тому магната Якоба з Кобилян герба Гримала, який спокусив Соньку Гольшанську, четверту жінку Ягайла, забувши на той мент про те, що готичні вежі Низького Замку сягають зір, а підвали входять у пекло. Запроторили в темницю могутнього могутніші, і він перестав бути всесильним, і слово його більш нічого вже не важило. Якоб зігнив у тюрмі, королева ж присягнула на вівтарі, і капітул визнав її невинною. Словом, людина – це ніщо, вища сила керує нею. Тож даремно борсатися, марно втішати себе, що за твою працю згадають тебе нащадки, глупо видумувати собі вищу мету, заради якої готовий покласти голову під сокиру, – дурниці все те. Кожному виміряно, визначено, ніхто не має своєї волі, усі – від найвищого до мізероти – невільні, і якщо хтось і став на прю, то тільки для того, щоб своєю волею накинути комусь неволю, сам же з одного зашморгу вставляє шию в інший.
Але можна бути вільним – для цього так мало потрібно. Позбудься тільки ілюзії про важливість свого існування. Заробляй на хліб, не улещуючись до хлібодавця, зневажаючи його в душі, і знайди для себе маленьку мету – що всі ці втіхи згадаєш у свою судну годину і зрадієш ними перед смертю. Може це бути вино або жінки, або ж – найпростіше: у кожну вільну хвилину зумій радіти з того, що тобі дано бачити живий світ. Ти мучишся, ти голоден, тебе б'ють, ти змерз – усе це видасться тобі марницею, коли усвідомиш, що ти міг зовсім і не появитися на світ і не знав би, що таке голод, холод, побої і відпочинок від них. Тільки так можна знайти для себе сенс існування у цьому розміреному сум'ятті.
Місто оживало, люднилося, метушилося – усі чогось потребували. Купець починав ошукувати, лихвар нараховував лихву, суддя шукав винного, кат чекав жертви, Владика видумував для себе безсмертя, Хойнацький стоїчно малював двері в магістраті, вірячи, що слава сама його знайде, у пив'ярні на Вірменській Арсенові не доливав шинкар, бажаючи розбагатіти.
Тільки гусляреві стало легко й затишно – у своїй самотності, відокремленості від людей він знайшов волю у невільному світі. Пив і заздалегідь втішався словами, які скаже Симеонові Владиці, коли повернеться до його піддашшя на Руській:
«Майстре, ви всі раби, а я вільний. Я співаю для насолоди самому собі – мов птах. Співаю не за плату, я беру плату для того, щоб співати. І мені байдуже, хто мене слухає і як оцінює мій спів. Усі на світі – раби, бо хочуть багатства, влади і слави. А я – лише малої втіхи для себе. І тому ви уподібнюєтеся до блазнів, я ж – до солов'я!»
Перед вечором Арсен вийшов з пив'ярні на Вірменській, поплівся провулками й забрів до єврейського кварталу. Прохожі вступалися йому з дороги, і з цього він був задоволений, приємне відчуття незалежності, відчуження від юрби гріло його все більше, Арсен почував себе зовсім самотнім і вголос наспівував вуличну пісеньку, яку почув уже тут, у Львові:
Співав і думав, що якби він завтра не йшов на службу до патриціанської лазні, то цією пісенькою тут, на Бляхарській, таки б заробив якийсь гріш у цих скупих людей у жовтих ярмулках і в сукманах з жовтою латкою на грудях. Але не мусить – заробіток учорашній і завтрашній уже дав йому волю, проте пісенька доспівувалася сама з веселим присвистом:
Назустріч йому йшла жінка у фалдованому плащі і Баликовому чепчику, вона чомусь не хотіла обминати його; Арсен, заточуючись, відступив набік, але жінка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом і з безсоромною відвертістю дивилася йому в очі.
– Добрий вечір, пане музиканте…
Відсторонив її рукою, буркнув:
– Хоч би очі опустила, безстиднице!
– Ту patrz na ziemię, bo jesteś z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego żebra[40]. Гарно співаєш. Може, підеш у нашу синагогу за кантора? А-а, русин… А я жидівка Ханка. І обоє ми по вулицях волочимось. Ходім, звесели мою самотність. Я в боргу не залишусь, я вмію… Мене люблять і вірмени, і поляки, а русина ще не мала.
– А ти… – Арсен спробував посміхнутися. – Ти це теж робиш з благословення короля?
– Що, що? А-а, так, і кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гірший… No chodź, przecież nie jesteś sodomitą![41]
Повія узяла його за руку, і він слухняно пішов за нею, бо був вільний і мав своє право на маленькі втіхи, а нічого великого не жадав. Нині було вино й буде жінка, завтра прийде якась нова радість; жінка звернула в браму, що вивела в тісне, оточене високим муром подвір'я, потім вони піднімались стрімкими рипучими сходами вгору. Від теплого дотику жіночої руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тіло, коли жінка відмикала двері; у кімнаті він уже нічого не бачив – тільки її шию, плечі, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав її, вона прошепотіла: «Ти такий голодний, а гроші маєш?», він вийняв з кишені все, що залишилось, дав їй, вона ахнула: «Та коли я це відроблю?», Арсен упився в її губи і потягнув до ложа.
Шал минув так раптово, як і прийшов: жалюгідне відчуття спустошення протверезило Арсена, він боязко глянув на жінку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер – змучену, зношену, з прив'ялими слідами давньої краси, підвівся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди – дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку – сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:
– Міцна, як кобилиця, а…
– А ти! – прошипіла вона, підвівшись на лікті. – Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж – душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!
– Я не мав мами… мене не утримували… – прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, – докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини – єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.
Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: «Я ж не слимак…» – і звалився на підлогу.
…Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти:
О проекте
О подписке
Другие проекты