Це мене дуже зворушило (вас це теж неодмінно б зворушило). З жалю я запропонував йому місце корабельного кухаря. Звуть його Довгим Джоном Сільвером. У нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, тільки добре рекомендує його, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під начальством безсмертного Гока. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте тільки, в який ганебний вік ми живемо!

Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Сільвер і я, ми за кілька днів підібрали команду справжніх випробуваних просолених моряків – не дуже, мабуть, привабливих на вигляд, але, судячи з їхніх облич, відчайдухів. Запевняю, що з таким екіпажем ми можемо піти в бій хоч би й проти фрегата.

Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я їх найняв раніше. Він за якусь хвилину довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими не можна зв’язуватись, коли йдеш у небезпечне плавання.

Почуваю себе чудово: їм наче бик, сплю мов колода. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Гей, швидше б у море! До дідька скарби! Море, а не скарби, паморочить мені голову! Отже, Лівсі, мчіть сюди. Не втрачайте ні години, якщо ви поважаєте мене.

Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрета попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва повним ходом поспішають до Бристоля.

Джон Трілоні.

Post scriptum. Забув вам сказати, що Блендлі, який обіцяв надіслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан чудова людина, але страшенно впертий. Довгий Джон Сільвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерроу. А я, Лівсі, вже маю на оці боцмана, який грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї „Еспаньйоли“ все буде, як на військовому кораблі.

Забув написати вам, що Сільвер – людина, яка має свої кошти. Я знаю, що в нього є поточний рахунок у банку. Хазяйнувати в корчмі він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих холостяків, як ми з вами, мимоволі майне думка, що не тільки турботи про власне здоров’я, а також і жінка женуть його знову в море.

Дж. Т.

P. P. S. Гокінс може залишитися на ніч у своєї матері.

Дж. Т.».

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, – то це був старий Том Редрет, який тільки буркотів і скаржився. Будь-хто з молодших єгерів радо погодився б їхати замість нього. Але не було на те волі сквайра, а воля сквайра – закон для його слуг. Ніхто, крім старого Редрета, не наважився б навіть і буркнути.

Наступного ранку ми з ним пішки вирушили до «Адмірала Бенбоу», і там я побачив свою матір при доброму здоров’ї і у доброму настрої. Зі смертю капітана закінчилися всі неприємності, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти наказав полагодити все поламане в корчмі, наново пофарбувати стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі. За прилавком тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов їй також хлопчика на допомогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши цього хлопчика, я вперше зрозумів, на що йду. До цієї хвилини я думав тільки про пригоди, які на мене чекають, але зовсім забув про дім, який покидаю. І тепер, побачивши цього незграбного чужого хлопчика, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюсь, що я безсовісно мучив його. Робота для нього була зовсім новою, і я мав сотні приводів позловтішатися з нього, коли він помилявся. Я не пропустив жодного з цих приводів.

Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редретом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір’ю, з бухтою, біля якої народився, з любим старим «Адміралом Бенбоу». Хоча пофарбований, він уже не здавався мені таким дорогим. Одна з моїх останніх думок була про капітана, який часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його рубець на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник з очей.

Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затиснули між Редретом і якимсь огрядним старим джентльменом. Незважаючи на трясучку й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув як убитий і проспав усі станції. Мене розбудив удар у спину. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс зупинився перед великим будинком на міській вулиці і що вже давно розвиднілося.

– Де ми? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Виходьте.

Містер Трілоні оселився в готелі біля самих доків, щоб наглядати за роботами на шхуні. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав уздовж набережної повз кораблі всіх видів, оснасток і країн. На одному судні працювали й співали, на другому матроси висіли в повітрі просто над моєю головою в снастях, що здавалися тонкими, наче павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз мені здавалося, що бачу його вперше. Новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші фігури на носах кораблів, що побували далеко за океаном. Бачив багато старих моряків із сережками у вухах і закрученими бакенбардами, з просмоленими косицями. Бачив, як погойдувалися вони, йдучи своєю незграбною моряцькою ходою.

І сам я теж вирушаю в море! В море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять косички і співають своїх пісень! Вирушаю в море, до таємничого острова, шукати закопані в землю скарби!

Я все ще був заглиблений у ці чудові мрії, коли ми раптом опинилися перед великим готелем і зустріли сквайра Трілоні. Він був одягнений, як морський офіцер, в добротну синю форму. Всміхаючись, ішов він нам назустріч, щосили наслідуючи моряцьку ходу.

– Ось і ви! – вигукнув він. – А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда у зборі.

– О сер! – скрикнув я. – Коли ми відпливаємо?

– Відпливаємо? – перепитав він. – Завтра!