– У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все викручуєтеся, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпець! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз’їжджати в каретах?!

– Та хай їм грець, П’ю! Адже гроші вже в нас, – пробурмотів один.

– А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, – додав інший. – Бери гроші, П’ю, і годі тобі казитися.

П’ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П’ю був і сліпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук палицю.

Ця сварка була для нас порятунком. У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самоті, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Зрештою він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.

Він пробіг за кілька кроків од мене, волаючи щосили:

– Джонні, Чорний Песе, Дерку!.. – він називав і інші імена. – Ви ж не кинете старого П’ю, не залишите старого П’ю, братки!

Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити чотирьох чи п’ятьох вершників, які галопом спускалися вниз.

Тоді П’ю зрозумів свою помилку. Він дико закричав і, повернувшись, побіг до придорожнього рівчака. Він впав у нього, але миттю підвівся і, остаточно розгубившись, кинувся бігти знову, просто під копита коней.

Передній вершник спробував був обминути його, але не зміг. П’ю потрапив під коня і впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розірвав нічний морок. Чотири кінських копита зім’яли його, притисли до землі й промчали далі. П’ю впав набік, потім повільно перевернувся лицем униз і завмер.

Я вискочив зі схованки і гукнув вершників. Вони збилися навколо сліпого, налякані нещасним випадком. Я відразу впізнав їх. Позаду всіх їхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лівсі. Інші були вершники берегової охорони, яких він зустрів по дорозі і покликав нам на допомогу. Чутки про якийсь двощогловик у Кіттовому Лігві дійшли до начальника митниці Денса, і він вирушив туди з вартовими. Лише завдяки цьому ми з матір’ю і врятувалися від неминучої смерті.

П’ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солі, невдовзі прийшла до пам’яті. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще бідкалася, що не встигла відрахувати своїх грошей.

Тим часом начальник митниці зі своїм загоном поскакав до Кіттового Лігва. Та оскільки стражники боялися засідки, вони спустилися до берега, злізли з коней і повели їх за поводи. Отже, не дивно, що, коли вони нарешті дісталися до бухти, вітрильник уже встиг знятися з якоря, хоч і виднівся ще досить близько від берега. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось порадив йому відійти в тінь, щоб не дістати доброї порції свинцю. Тієї ж миті куля просвистіла біля самісінького його плеча.

Вітрильник пройшов повз мис і незабаром зник.

Містер Денс, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину в Б., щоб вислати в море сторожевий катер.

– Та це все одно даремно, – сказав він. – Вони втекли, і наздогнати їх неможливо. Я радий, – додав він, вислухавши мої розповіді, – що наступив містерові П’ю на мозолю.

Я вже встиг розповісти йому про сліпого. Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.

Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.

– То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а що ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?

– Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, – відповів я. – Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би сховати цю штуку в безпечне місце.

– Вірно, хлопче, цілком вірно, – відказав він. – Давай її мені, якщо хочеш.

– Я хотів віддати її докторові Лівсі… – почав я.

– Цілком слушно, – гаряче перебив мене містер Денс. – Цілком. Доктор Лівсі – джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П’ю помер. Я ніскілечки не шкодую, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони в цій смерті. Чуєш, Гокінсе? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.

Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися до села, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій намір, всі вже посідали верхи.

– Доггере, – сказав містер Денс, – у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник охорони віддав команду, і загін клусом поскакав по дорозі до будинку доктора Лівсі.