– Напевне.
– У такому випадку пора познайомитись, – і, механічно козирнувши вільною від валізи рукою, відрекомендувався:
– Гуров.
– Гай, – відповіла жінка, трохи роздратовано примруживши очі.
– А ім’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – і, несподівано знітившись мов школярик, першим простягнув руку для привітання.
– Серафима.
Схилила голову набік, відчувши міцний потиск твердої долоні і враз відсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортиці і, не зронивши більше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту і скам’яніла, як та скіфська баба, відчуваючи на своїй спині пекельний погляд карих очей.
– Клеїться? – з ходу запитала Шахманова.
Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врешті-решт, хіба вона знає, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подія! У дорозі люди завжди знайомляться, розмовляють, діляться враженнями, залицяються, навіть розповідають одне одному про власні таємниці і вади, чого, боронь боже, довірити близьким знайомим.
Потім шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливається у пам’яті, наче кола по воді.
Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капітан, проходячи мимо, несподівано зупинився і заговорив до неї:
– Можна тебе на хвилинку?
І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприємно шпортонуло її непросту натуру, нічого не відповіла, та трохи насторожилась.
– Відійди! – недбало кинув у бік Лори військовий.
Та запитально поглянула на Серафиму і, отримавши мовчазну згоду, зробила кілька кроків.
– Давай спробуємо поговорити, – сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. – Хочу тебе трохи проінструктувати.
– А мене вже інструктували у Союзі.
– Це не той інструктаж – це особливий, житейський.
– Про що?
– Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день…
– Отже?..
– Отже – тримайся нас з Гуровим.
– Ха…Це означає, що ви чіплятися не будете?
– Принаймні я – точно.
– Ага… Значить – він.
– Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає.
Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завжди – так буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди… А якщо в тебе