Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагічно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «Повість минулих літ»:

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»^[128].

Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.

Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо свого загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлянське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.

Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»^[129]. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.

З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов’янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»^[130].

Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»^[131]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських правителів.

Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)^[132]. Зрештою, у Х ст., попри існування певних відмінностей, християнство Візантії та римське християнство не були розділені.

Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.

По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.

По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.

Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.

Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив’язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.

Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов’язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в’ятичів, що проживали у верхів’ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в’ятичі платили данину^[133].

Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.

З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків»^[134].

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Переяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, – говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, – усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – сéребро й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь»^[135]. Окрім того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаї, збирався збирати ще й данину з греків, тобто з Ромейської (Візантійської) імперії.

Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проєкту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревлянах – Олега^[136]. Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську землю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в’ятичі) платили київському князю данину, зберігаючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії на півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святослав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати^[137].

Святослав руйнував основи попередньої Русі, можливість побудови держави на шляху «із варяг у греки», творячи свою Дунайську імперію. Однак цей проєкт, який був небезпечний для Візантії, князь так і не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у війні з Візантійською імперією, а потім смерть від рук печенігів, яких, імовірно, напоумили зробити це візантійці.

З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом княжих столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію своєї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпорацією, отримувала новий центр на Дунаї.

Державний проєкт Святослава видається не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов’янства. Державу на Дунаї у середньовічний період будували болгари. Однак візантійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Власне, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунайський басейн під свій контроль спробували взяти турки-османи, що їм на певний час вдалося. У ранньомодерні часи проєкт Дунайської імперії реалізували, проте не слов’яни, а … німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов’яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов’янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов’ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в ХІХ ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії зародився рух слов’янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов’янських народів та їхньої єдності.

Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проєкт був «закритий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проєкту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася трансформація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважалося престижним для князівського сина.

Після смерті Святослава 972 р. починається боротьба між його нащадками за владу на Русі. Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив княжити у столичному Києві. Ярополк вбиває свого брата Олега. Далі маємо його розбірки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі»^[138].

Ярополку вдалося відносно легко оволодіти повнотою влади на Русі. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варягами, щоб ті надали йому військову допомогу. Починається міжусобна боротьба між братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи під рукою варязьке військо, Володимир вигнав із Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «із варяг у греки» він захоплює Полоцьк, де вбиває князя Рогволода і його синів. Бере собі за дружину дочку полоцького князя Рогніду. Хоча остання не хоче віддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти заміж за київського князя Ярополка^[139]. Володимир же, беручи в жони (хай і насильно!) Рогніду, ніби підтверджує свій аристократичний статус. Він одружується з князівною, попри своє «рабське походження».

Далі Володимир захоплює з допомогою свого війська, в якому важливу роль відігравали варяги, Київ, убиває брата Ярополка й стає одноосібним правителем Русі.

Проте в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Київ, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей^[140].

З літопису випливає: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирішив їх делікатно позбутися, відпровадивши у Візантію на службу до імператора. Щоправда, Володимир усе таки вибрав серед варягів «мужів добрих, і тямущих, і хоробрих», роздавши їм міста. У «Повісті минулих літ» не вказується, що це за міста. Проте з повідомлення можна зрозуміти, що Володимир намагався створити територіальну державу. Це був важливий крок у державотворенні. І в цьому державотворенні, як уже говорилося, помітну роль відігравали скандинавські елементи. Хоча почав набирати силу «слов’янський первень».

Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов’янською державою. Її столиця та великі міста були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну»^[141].

Проте у цій «відносності» слов’янські елементи виявилися сильнішими. Цікаво, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов’янські. «Першим слов’янином» на київському столі став Святослав. Його ім’я типово слов’янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) теж слов’янські імена – Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім’я варязьке^[142]. Володимир також своїм синам дає в основному слов’янські імена – Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав^[143]. Те саме стосується Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, що руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. Проте вони широко використовували не християнські, а слов’янські імена. Присвоєння ж імен – це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації. Отже, руські князі переважно вважали себе слов’янами.

Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов’янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов’янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.

У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа^[144]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»^[145]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти – шістнадцяти років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опинялася жінка.

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам^[146]. Виникає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю^[147]. Проте чи насправді так було?

Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов’янське ім’я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своєму сину слов’янське ім’я?

А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов’янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів – і деревлянського князя Мала^[148], і навіть візантійського імператора^[149]. Від цього невідомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов’янська революція».

Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов’янське ім’я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов’янську імперію на Дунаї.

Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов’я- нізувалася. Відповідно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементація» Русі на слов’янській основі.

Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов’янську революцію».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповіді «Повісті минулих літ» про цього князя чимало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює кумирів, тобто язичницький ідолів, біля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»^[150]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» – це переважно розповіді, як він вибирав християнство.