4

Обоє чоловіків вибиралися з халепи кожен по-своєму.

Альберт, який щойно повернувся з того світу, – вибльовував свої нутрощі. Він важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострілів, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Він ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по суті було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Після енергійного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кінця той бій був лише формальністю: тридцять вісім загиблих, двадцять сім поранених та двоє безвісти зниклих (без врахування втрат німецької сторони). Тобто результат – чудовий.

Коли санітари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колінах голову Едуарда Перікура, приколисуючи його в стані, який рятувальники кваліфікували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовчені, але легені лишилися цілими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що він таки живий. Виглядав він кепсько, але при всьому бажанні мусів відкласти на потім роздуми про те, що з ним сталося.

Наприклад, з якого дива (чи з чиєї вищої волі, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мілісекунду перед тим, як солдат Перікур кинувся реанімувати його в такий дивний спосіб? Єдине, що він зрозумів, – його машинерія запрацювала з великими потугами, спазмами і стрибками, але ж запрацювала!

Медики наклали йому міцну пов’язку і сказали, що далі наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крім нього, лежали чи помирали солдати – важкопоранені і покалічені. Ті, які були в кращому стані, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.

Після взяття 113-ї висоти польовий шпиталь, притихлий за останні тижні в очікуванні перемир’я, знову повернувся до своєї роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмі, чого не спостерігалось протягом останніх чотирьох років. Медсестри навіть мали час напоїти вмираючих від спраги поранених. Лікарі не відмовлялися надавати допомогу солдатам аж доти, поки ті не вмирали. А хірурги не спали по три доби, їхні спини вже не гнулися більше, отерплі від перепилювання стегнових, плечових кісток чи гомілок.

Від самої госпіталізації Едуард переніс уже дві складні операції. Його права нога була зламана в кількох місцях (тепер через порвані сухожилля він усе життя шкутильгатиме). Найскладніша операція полягала у тому, щоб зашити рани на обличчі і вийняти всі осколки не в найкращих умовах польового шпиталю. Було проведено вакцинацію, зроблено все необхідне для відновлення дихальних шляхів та запобігання ризику газової гангрени. Щоб не виникло зараження, рани лишили відкритими, решту мав би взяти на себе краще оснащений тиловий шпиталь. А вже потім пораненого відправлять до спеціалізованої лікарні (якщо, звичайно, він залишиться живим).

Допоки очікували виконання наказу терміново транспортувати Едуарда, Альбертові доручили чергувати біля ліжка свого друга, а його дивовижна історія переповідалася, набираючи все більшого розмаху та деталей. На щастя, була нагода помістити пораненого в індивідуальній палаті окремого відділення південного корпусу, де не було чути стогонів помираючих.

Альберт залишався безпорадним, споглядаючи, як Едуард важко вибирався зі свого стану. Це було важкою і виснажливою справою, а найгіршим було те, що він нічого в цьому не розумів. Інколи йому здавалося, що він починає розуміти міміку чи бажання юнака, але ці прояви зникали ще до того, як Альберт знаходив їм чітке пояснення. (Слід нагадати, що Альберт ніколи не був кмітливим, і той прикрий випадок, що з ним стався, нічого змінити не зміг.)

Едуард страшенно мучився. Він стогнав і корчився так сильно, що довелося прив’язати його до ліжка. Аж тоді Альберт зрозумів, що окрема палата була надана їм не для зручності пораненого, а для того, щоб інші не страждали впродовж цілого дня від його постійних стогонів. Чотирьох років війни було недостатньо, щоб подолати його безмежну наївність.

Альберт ламав собі руки, слухаючи, як його товариш страждає, а його крики, стогони та зойки за цей час проходили цілу гаму відтінків, яку тільки може виявляти людина на межі між болем та божевіллям.

Колись нездатний відстояти свою думку перед шефом у банку, Альберт раптом перетворився на палкого захисника. Йому вдалося переконати персонал, що пошкоджене снарядом обличчя – це вам не дрібниці. Йому ж то вдалося легко відбутися, тому й хотілося самому стати корисним. І справді, він зміг переконати без зайвої патетики молодого хірурга, що в очікуванні транспортування Едуарду все ж треба приписати морфін, щоб полегшити його страждання (за умови регулярного дотримання постійно зменшуваної дози). Хто б міг подумати, що Едуарду доведеться залишитися тут і надалі, адже його стан вимагав негайного і спеціалізованого догляду, а отже – термінового трансферу.

Саме завдяки морфіну повільне видужування Едуарда було не таким болючим. Його перші відчуття були суперечливими: холод або тепло, важкі для сприйняття звуки, незнайомі для розпізнавання голоси. Але найбільше виснажували болі у верхній частині тіла, що хвилями прокочувалися від грудей, викликаючи серцебиття та перетворюючись на справжню муку відповідно до того, як закінчувалася дія морфіну. Голова його була, як резонаторна коробка, а кожна хвиля закінчувалася важким і глухим ударом, схожим на звук, з яким причалює до берега корабель, ударяючись бортом об пристань.

Права нога, покалічена смертоносною кулею, також давала про себе знати, вона ще більше постраждала тоді, коли він рятував Альберта. Але і цей біль приглушувався дією наркотиків. Він ніби відчував, що нога є, – не ціла, але від якої ще можна чекати такої-сякої функції, враховуючи, що вона побувала в жахливій бійні. Сприйняття реальності ще довго було туманним, з якимись пливкими образами. Едуард жив у цьому хаотичному, маячливому світі, де чергувалася суміш почутого, побаченого чи пережитого ним колись.

Його розум змішав реальність та картини так, ніби життя було ще одним витвором, різновидом мистецтва в його уявному музеї. Швидкоплинні óбрази з картин Боттічеллі, жах заскоченого укусом ящірки хлопчака Караваджо, а за ними – обличчя продавщиці овочів з вулиці Мартір, чия поважність так колись вразила Едуарда, або невідь-чому – ледь рожевуватий накладний комірець його батька…

А з-поміж усього цього різноманітного видовища, повсякденних банальностей, голих або войовничих персонажів Босха нав’язливо вривалося «Походження світу». Він бачив цю картину крадькома лише один раз, в одного друга сім’ї. Це було ще до війни, коли йому ледь минуло одинадцять чи дванадцять років. Він тоді ще навчався в школі Св. Клотильди. От уже хвойда вийшла, та Клотильда, донька Гільперіка і Агріппіни! В яких тільки позах Едуард її не малював: і пригріту своїм дядьком Годегізелем, і осідлану Хлодвігом. А от вона, десь у 493 році, тішить короля Бургундії та треться сідничкою коло Ремі, єпископа Реймса. (За що його втретє і вже остаточно вигнали.) Всі потай визнавали, що для його віку – це таки дуже вдалі малюнки, але ж кого він узяв у якості моделей, та ще й усі оці шокуючі деталі… Батько, який сприймав подібне «мистецтво» як збочення або різновид сифілісу, лише зціпив зуби. Що ж, навчання в попередніх школах закінчувалось для Едуарда однаково. Та ще й із таким батьком.

Власне, Едуард завжди виражав себе в малюнку. В кожній школі на кожного викладача рано чи пізно з’являлася карикатура з метр завбільшки на чорному тлі. Та ще й підписана своїм ім’ям – Перікур, якому було на все начхати. Роками його натхнення, сконцентроване на житті шкіл, куди його батько влаштовував завдяки своїм зв’язкам, збагачувалося новою тематикою.

Згодом почався так званий «святий період» його творчості. Він завершився сценою з панною Жюсте, вчителькою музики, яку він зобразив із заповзято виставленою головою Олоферна (напрочуд схожою на голову вчителя математики, пана Ляпурса). Усі знали, що між тими двома щось є. До самого їх розриву, символом якого і стала ця мила сцена обезголовлення, завдяки «хроністу» Едуарду на стінах чи аркушах паперу з’являлися малюнки ризикованих епізодів (які вилучали та потай захоплювалися самі викладачі, перед тим як передати їх пану директору). Ніхто не полишав нагоди дошкулити нудному математику саркастичним зауваженням щодо його завидної чоловічої гідності. Едуардові тоді було лише вісім років. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесіда» нічим не допомогла. Бо, коли керівник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдіфі, Едуард зробив побіжне зауваження, що молода жінка дійсно тримає відрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на таці, і точніше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замість Юдіфі з головою Олоферна. Едуард до всіх своїх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще більше дратувало).

Безперечно, найплідніший час його творчості (можна сказати, момент розквіту) почався в період мастурбацій, коли його картини показували всю безмежність його уяви та винахідливості. Едуардові «фрески» зображали життя працівників школи аж до прислуги, яка таким чином удостоїлася честі стати персонажами поряд із викладацьким складом в його композиційно багатих творах, де велика кількість персонажів дозволяла показувати весь спектр найоригінальніших сексуальних конфігурацій. Глядачі сміялись, бо, оглядаючи ці еротичні фантазії, вони мимоволі задумувались над своїм життям, бо найбільш розсудливі виявляли дивну схильність (як би делікатніше сказати) до сумнівних зв’язків.