8

Суцільне стовписько. Тисячі солдат ходять туди-сюди, ночують, прибувають, щоб приєднатися до цього невимовного хаосу. Центр демобілізації переповнений до краю, людей звільняють і звільняють по кілька сотень. Але ніхто достеменно не знає, як це треба робити, видають і відміняють накази, організація постійно змінюється. Невдоволені, украй виснажені солдати ловлять кожну інформацію, і все перетворюється на загрозливу хвилю відчаю. Офіцери проходять через юрмисько швидким кроком, нервово відмахуючись від запитань: «Я знаю не більше, ніж ви. Що ви хочете, щоб я вам сказав?» У цей момент лунає свисток, усі повертають голови на звук. Хвиля невдоволення перекочується туди, де репетує якийсь солдат, чути лише: «Документи? От чорт, які ще документи?», тоді додає: «А, оце військове посвідчення?» Кожен рефлекторно мацає свою нагрудну чи задню кишеню, кидаючи запитальний погляд на сусіда: «Ми тут уже четверту годину, чорти б їх узяли!», «Перестань скиглити, я тут уже третій день!» А там хтось запитує: «Де, ти кажеш, дають взуття?» – «Але залишилися лише великі розміри». – «То що робити?» Хтось уже шаленіє. То – звичайний рядовий, а говорить із капітаном, як зі своїм підлеглим. Він аж кипить і повторює: «Га? То що мені робити?» Офіцер поринає в папери, позначає прізвища. Знервований рядовий розвертається, лаючись: «покидьки!» та ще додає кілька крутих слів. Капітан продовжує своє, ніби нічого й не чув. Почервонів, руки у нього аж трусяться, але людей так багато, що навіть такі сутички губляться в натовпі, як піна на пиві. Он уже двоє інших штовхають один одного і сваряться. «Це – мій жетон, кажу тобі!» – репетує один. «Ще чого, іди до дідька!» – то інший. Але тут же відступає, він спробував поцупити і спробує ще. Крадіжки трапляються постійно, щодня. Треба було б відкрити таке собі бюро скарг, чи що. От саме про це зараз говорять чоловіки в черзі за супом. Чути повсякчас: «Чому кава гаряча, а суп – холодний?» – «Він щойно зварений, ще теплий…» Решту часу, коли вони не стоять у черзі, то намагаються про щось дізнатися. «Той поїзд на Макон в графіку таки є», – каже один. «Ну, так, у графіку він є, але тут-бо його ж нема, що тобі ще сказати?»

Учора, нарешті, поїхав поїзд на Париж. Сорок сім вагонів для перевезення тисячі п’ятисот людей. Туди напхали, як сардин, понад дві тисячі, але і то вже удача. Хтось побив вікна, прийшли офіцери, завели мову про «збитки». Люди мусили вийти, а потяг простояв ще цілу годину (крім тих десяти, на які він уже спізнювався). Нарешті потяг зрушив з місця, кричали всі і звідусіль: і ті, хто поїхав, і ті, котрі залишилися. А коли на вузькому видноколі розтанули хмари диму, всі повернулися до своїх гуртів і знову взялися шукати когось, хто хоч щось би знав (о Господи, то що – немає нікого, хто б цим усім керував?). Є, але чим командувати? Ніхто нічого не розуміє. Чекають усі. Частина солдатів сплять прямо на землі, на своїх плащах (в окопах і то місця було більше). Звичайно, це важко порівняти, тут принаймні нема пацюків, але є воші, бо їх носиш на собі. «Навіть родині не напишеш, коли вдома чекати», – нарікає старий солдат зі зморшкуватим лицем та згаслим поглядом, в його жалю відчувається фаталізм. Всі сподіваються, що прибуде додатковий потяг. Він таки прибув, але замість того, щоб забрати триста двадцять солдат, як цього чекали, він привіз ще дві сотні, яких невідомо, куди дівати.

Капелан зробив спробу пройти через ряди солдат, що лежали на землі. Але хтось його штовхнув, кава з чашки в його руці вилилась, а якийсь хлоп’яга йому підморгнув: «Бачу, не дуже люб’язний з вами Господь!» – він явно кепкував. Капелан зціпив зуби і спробував десь примоститись на лаві (обіцяли ще доставити тих лав, але коли це буде – ніхто не знав). А поки що треба було захоплювати ті, що є. Капелан таки знайшов собі місцину, бо сіли щільніше. Якби то був офіцер, його б відшили, а от священика…

Зі своїм відчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпі. Він був затиснутий звідусіль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присісти, щоб тебе ніхто не зачіпав. А цей вічний гамір, ці безперервні крики страшенно мучили, гули в його голові, від чого він аж підскакував і повсякчас вовтузився. Інколи (так, ніби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомість чулося приглушене відлуння, ніби вибухи снарядів з-під землі.

Це відбувалося з ним все частіше – відтоді, коли він побачив там, у холі, капітана Праделя. У своїй улюбленій позі, розставивши ноги, він стояв, заклавши руки за спину, і спостерігав за цим галасливим збіговиськом з усією строгістю людини, яку украй нервує отака безпорадність інших. Думаючи про нього, Альберт піднімав очі та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотілося розказувати про Праделя Едуардові, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постійно витає десь поряд.

Ти правий, що всі ми трохи егоїсти. Мій лист не тримається купи…

– Альберте!

Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман…

– Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!

Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти не надто схожий на того, що на фото…

Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.

– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.

Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.

– Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.

Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…

– Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.

– І обоє «Альберти Майяри»?

– Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.

Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.

– Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.

Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.

– А чому не Альберт?

Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.

– А де він, той другий Майяр? – спитав він.

– Та в тім-то й річ – він позавчора поїхав.

– І ви його відпустили, не дізнавшись імені?

Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).

– Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, – він показав пальцем на колонку з прізвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».

– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?

– Якби все залежало тільки від мене – я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш… Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію…

– І це справді так серйозно? – спитав Альберт.

Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.

– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. – Можливо, тому й фото таке…

Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…

– Якісь проблеми?

Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.

– Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.

Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.

– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумніваюся щодо фотографії…

Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього – він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.

– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.

– Тоді все гаразд, – козирнув жандарм.

– Це точно Альберт Майяр…

У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.

– …Жодного сумніву.

Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)

Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж, на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла… Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив…

– Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?

Альберт наважився підняти очі.

– Так, пане лейт… пане капітане. Ми знайомі…

Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.

– Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, – процідив Прадель із зневажливою міною.

Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:

– Це все – наслідки війни.

Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.

– Кожен… виказує свою справжню натуру, – важко закінчив Альберт.

Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», – подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.

Інколи мені сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох – ти і я. І тоді він проходить дев’ять кіл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстріляють (я би мав відважно відмовитися одягти на очі пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стріляти має Прадель. Він підходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить ім’я цього покидька, то я відразу згадую тебе, мій бідний друже. Я не мав би тобі цього нагадувати, я знаю…

Жандарм потер потилицю.

– Ну, що ж… якщо ви його знаєте, пане капітане…

Обурливий галас наростав – спочатку нерішуче, а потім усе сильніше.

Альберт нарешті підвів очі. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своїми списками.

З самого ранку всі довкола вже знетямилися в постійному галасі. Центр демобілізації був переповнений криками та лементом. Але раптом під кінець дня зневіра привела це величезне стовписько до завершення. Кабінки закрили, офіцери розійшлися до вечері, а їх виснажені помічники, сидячи на своїх стільцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адміністрації опустіли – до наступного дня.

Поїзди, які мали прибути, так і не приїхали.

І сьогодні вже точно не приїдуть.

Можливо, завтра.

А ми тільки те й робимо, що чекаємо – від самого кінця війни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависає над нами усією своєю вагою. Ми залежимо від нього. Ворог, війна, адміністрація, армія – це все між собою схоже, ніхто нічого не розуміє, і ніхто не може цьому зарадити.