І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки – і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни – та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка – та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.

Увійшла низька, кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, – буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.

– Ти вже прийшов з семінарії? – спитав Петрусь.

– Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося – аж шкура болить, – казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.

Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон…

Ґвалт спершу надворі, потім коло хати, а далі і в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук. Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, – він шукав чого-небудь з їжі. Жук уліз, шпурнув книжки на кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.

– Ти нащо з'їв моє снідання, шолудивий бурсаче! – гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемніло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, що він і не знає, що три часті тільки й було положено.

– Хай мене грім поб’є! Хай мене свята блискавка запалить! хай я удавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чию часть, окроме своєї! – клявся Попенко.

– Побачимо, – сказав Жук і пустив Попенка.

Попенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:

 
По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний!..
 

– Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з’їв!

– Що ж ти мені зробиш? Ну – з’їв! Їй-богу – з’їв! Хай мене хрест поб’є – з’їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з’їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?

– Тоді побачимо.

Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Оже тілько Жук глянув на його, – Попенко, наче дим, щез за дверима.

– І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.

– Не твоє діло. Зась!

Шестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.

– Тобі подать, Петре? – спитав Жук.

– Ні, я сам устану, – одказав Телепень зводячись.

– До обіду то і встану, а в гімназію так і недужий, – промовив Шестірний.

– А тобі яке діло? – грізно спитався Жук.

– Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє.

– Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємо! – бубонів Жук.

– Чого ж по моїй милості?

– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.

Шестірний перемінився в лиці – поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

– Тимофію-брате! прости мене! – замоливсь він до Жука, – я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо; одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.

Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…

– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив він, перериваючи сумну тишу: – У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас ніколи його і в вічі не побачиш…

– Де ж се у других? – спитав Жук.

– Та он, наші хваляться.

– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! – неласкаво одказав Жук.

– А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, – весело замовив Попенко.

– Ну, то й чого сидиш?

– Ще рано.

– А коли ж, уночі?

– Еге…

– Красти?

– Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, піду, бо поки дійду, то й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?

Усі мовчали.

– Подавись ними! – процідив крізь зуби Жук. – Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід приніс.

– Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!

Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.

Пішов Попенко – і за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав – і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна – і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привиджується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привиджується: ось він устав, подивився, чи спить Петро; потім підійшов до постелі Жукової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому, і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, – та, видно, боявся збудити і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами… Се далі – очі його загорілися-заграли… Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.

– А що се ви робите? Курити збираєтесь? – пронісся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусеві.

Петрусь розкрив очі – і здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

– Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку.

Шестірний подав.

– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.

– Це не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя!.. Се – ось… – і вказав на Жука.

– Нічого, нічого… Там ми розберемо чия.

– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.

– Нічого! нічого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.

– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

– Га? – крізь сон спитав Жук.

– Дайте сірничка, закурити люлечку.

– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.

– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!

Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув – і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.

– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович простяг руку за тютюном.

– Я не курю, – понуро одказав Жук.

– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?

– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

– Де ж той семінарист?

– Пішов кудись; видно, до товариства.

– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.

– А ви, паничу, ще довго будете боліти? – спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряете, у вищий клас не перейдете.

– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

– Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

– Ти витяг люльку і тютюн з кишені? – грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.

– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.

– Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестірний. – Какой чорт курит, а мне достанется!

– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.

– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

– Петре! – через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь.

Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна – чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.

– Чи в хаті є хто, чи чорт має? – крикнув Попенко, убігаючи в двері. – Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він черкнув сірничком – і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

– Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, – з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти, скілько схочу.

– Та тут, брат, біда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.

– Яка біда?

– Надзиратель був.

– Ну?

– Узяв люльку і тютюн.

– Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?

– То ж то й є, коли б на видноті клав – жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках у надзирателя.

– Що ж ти сказав?

– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семінарист, – може, його…

– Нащо ж ти мене вплутав?

– То ж то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.

– То завтра скажеш, чого ж?

– Та завтра скажу; а сьогодні мучить…

Задумався.

– І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! – знову він скрикнув гірко.

– Та ну! Годі! Іди до ягід, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.

Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати.

– А тобі дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! ягоди добрі. – І він кинув півжмені на постелю. – А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.

– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високо щось, певне, думає! – І Жук плюнув.

– Уже ж не про крадіжку ягід, – процідив Шестірний.

– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.

Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

– Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, – крізь сльози мовив Шестірний: – я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі…

– І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грізно скрикнув Жук.

– Сами нічого не роблять – тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мій! Боже мій! – розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жукової. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав – де він був; нікому і він не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпів Попенко.

Жук грізно глянув через плече на спину каптана.

– Проклятий карцер! – промовив глухо і сів їсти.

Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискаряючись, блищали, як сніг, з темного кутка хати… Заболіло у Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустивсь на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.

Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…

І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий і блідний Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорні; огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті: їй не було покою на сьому світі, і не приймала її сира земля!

Поснувавши по хаті, та тінь знову лягла – і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.

І знову йому привиджується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося – підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка – як сніг; каптанок – як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як і лице Шестірного – біле-рум'яне; одні тілько очі та зуби давні: очі – з зеленим виблиском, зуби – дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-непривітні. Попенко – у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений… І Петро – геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук – у сьомому; а Попенко – в богословії.

Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, – там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка – і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум'я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки – все миготить, мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля, – то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік, – і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світові колишуться і бігають довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні – труситься, мов од холоду; Шестірного – сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати, – стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шестірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не помічаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п'яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок…

– Попенку! – обізвав його Жук: – Оце ти розказуєш нам про свою братію, – смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там – і собі протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів'єш своє кубло та й будеш Божу службу правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вінчати?… Чи як?

– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у сій проклятій бурсі та й покинь хіба на самому кінці? Себто пливи-пливи та на березі і втопися?… Ні, може, і погуляю який там рік або два, поки вишукаю багатшу попівну та кращу парафію; а там – пострижуся… Нам один шлях!

– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.

– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

– А в університет? Тепер же і вам можна…

– Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде; а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

– Та-а-к! – одказав Жук і замовк, задумався. – Та воно, і попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив. – Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму… Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

– Ту-у-ди! – розтягаючи одказав Попенко. – Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?… Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися: та ще й з поученій твоїх він наглумиться…

– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тілько роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.