Читать книгу «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» онлайн полностью📖 — Панаса Мирния — MyBook.



Чимало місця вділено в романі детальному, не без легкого (а місцями й доволі гострого) сатиричного відтінку, портретуванню численних редставників місцевої (на рівні села й повіту) влади, багатої чи й збіднілої повітової «знаті» – того, за авторським визначенням, «кодла», яке за своєю суттю протиставлене Чіпці. Характерними рисами наділені тут пан Василь Семенович, письмоводитель, «прониза й підлиза» Шавкун, становий Дмитренко, судовик Чижик, економ Лейба, декотрі з членів повітової земської управи, інші. Майже всі вони, за мізерними виключеннями, пов’язані між собою спільними неблаговидними правами, дуже далекими від турбот про «народное благосостояние», про що просторікують на учтах. Пов’язані і родинними зв’язками: «сам – предводитель, родичі – урядники, справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники…». Вчинки нинішні і згадки про минулі пригоди в їх середовищі показують у дії механізм корупції, кумівства, кругової поруки. На прикладі окремого повіту письменники розкривають кланову організацію економічного й громадсько-суспільного життя (інтегрування у яке, звичайно ж, неможливе для такого «бунтаря», яким постає герой роману).

Широта романного зображення задається й детальним та колоритним викладом історії села Пісок та Гетьманського (у фактичних першовитоках: Гадяцького) повіту за більш ніж сто років, що пов’язана з поетапним підкоренням закріпачених селян родині панів Польських. Автори наводять художні «генеалогії» «самого» предводителя Василя Семеновича Польського, деяких його родичів. Цілі розділи займають розлогі біографічні передісторії Чіпки Варениченка та Галі, котра стала його дружиною. Не можна не побачити тут звернення письменників до одного з ключових постулатів європейського натуралізму, що передбачає простеження фізіологічної й духовно-психологічної спадковості кола основних персонажів.

Високий рівень прозового письма, притаманний романові, засвідчено й багатобарвним змалюванням цілого ряду живих, динамічних епізодів, пов’язаних як з основною лінією твору, так і з периферійними (приміром, І. Франко особливо відзначав у ньому сцену «усмирення» непокірних піщан, розповідь про постій москалів тощо).

Видається, можна вести мову й про етнічно-міфологічні комплекси у глибинній структурі роману, зокрема ті, що складаються у «міф про упиря» і заявлені як зловісне, кількаразове повернення минулого (воно переслідує і матір Нечипора, і його самого): то в образі «чоловіка з Дону» (призвідця втрати клаптя землі), то «поновленою» справою про давній проступок Чіпки, то гризотою про неправедно нажите багатство, узяте за Галею, то непозбутнім товариством трійці волоцюг, яка знову, і ще глибше затягує героя твору у моральні трясовини…

«Повія» – ще одне велике епічне полотно Панаса Мирного, що має підзаголовок: «Роман з народного життя». Як і в попередньому творі цього жанру, розлога повістувальна форма дає нагоду письменникові образним словом здійснювати докладний соціальний і психологічний аналіз великого фрагмента зображуваного. Романіст ще раз засвідчив схильність до створення в цьому жанрі багатоперсонажних груп, до багатошарових «зрізів» суспільних середовищ, які досліджує, до детального мотивування дій, що визначають сюжетний рух. Можна констатувати й певну спробу наблизитися до більш безпосереднього представлення душевного життя героя (в даному випадку – героїні) через виклад снування її думок, переживань, передчуттів, сновидінь тощо.

Композиція роману «Повія» загалом проста, на що має вплив малорозгалужений сюжет. В його основі – історія наймитування й поступового падіння вродливої, душевно незіпсутої сільської дівчини, її шлях від одного господаря до іншого, ще до інших, наприкінці – уже в ролі жінки для розваг, а далі шпиталь і околиця нелюбого рідного села, діставшись якого, вона, уже хвора і знівечена, замерзає. Структура цього роману з такою життєвою «подорожжю» героя, котрою «нанизано» різноманітні його пригоди, його перебування в різних соціальних ярусах і середовищах, у найзагальніших рисах нагадує «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького, але ще більше – романи епохи Просвітництва, такі як «Молль Флендерс» Д. Дефо, «Життя Маріанни» П. К. Маріво, «Кандід» Вольтера, особливо ж – «Халепи доброчесності» маркіза де Сада (роман, з яким «Повія» Панаса Мирного може вступати в діалог-дискусію за своїми мотивами). Христя виступає то, найчастіше, учасником, то спостерігачем певних подій, то особою, про яку ведеться мова у різних, важливих для цілей авторського зображення, групах персонажів, – і цим досягається єдність у розмаїтій панорамі життя, представленій романом.

Ще докладніше, ніж у романі «Хіба ревуть воли…», письменник змальовує тут дворянсько-чиновницько-купецьке середовище, пануючі в ньому підступні моральні засади, його власницькі інтереси й форми їх реалізації (зокрема, земська діяльність), виводить рельєфні постаті його репрезентантів, як-от губернський предводитель дворянства Лошаков, земські діячі Колісник і Рубець, пристав Книш та інші. Між ними, що «йдуть угору», роблять кар’єру й наживають багатства, метається Христя зі своєю, нікому для них не потрібною долею. Одна з найбільш колоритних постатей – Колісник, оборотистий авантюрист, чиєї відчайдушності й зухвальства виявляється більше, ніж навіть може допустити непевна доба нагромадження капіталу. Від дрібного баришника, що здійснює сумнівні оборудки, Колісник зростає до розпорядника значних фінансових потоків, які проходять через губернське земство. Але багатство – не єдина пристрасть цього «мужика», він натура посвоєму широка й життєлюбна, це він забирає з театру найкращу з-поміж «арф’янок» (нею наразі виявляється Христя) та піклується купівлею хутора, де має на думці у розвагах з утриманкою проводити свій час. Цей герой, що у своєму середовищі ще не втратив до кінця уявлення про справедливість та живе почуття, здатність до глибокого переживання (що й стало причиною його самогубства), зображений автором, видається, не без ознак певної симпатії.

Серед тих, хто причетний до скалічення Христиної долі, – й Григорій Проценко, спочатку дрібний повітовий чиновник, квартиронаймач у хазяїв, де служить Христя, потім – бухгалтер губернського земства, а ізніше, уже після епізоду з Христею – здобувач нових, вищих посад, великою мірою завдяки цинічній безпринципності. У тому, що роль звідника Христі дістається Проценкові, міститься безмірний саркастичний випад письменника у бік чималого прошарку національно й ліберально мімікрованої інтелігенції тих часів, чиї народно-національні гасла нерідко сприяли лише посиленню їх провокативного становища щодо народу (класично відбито це у драмі «Не судилось» М. Старицького). Незнатне походження Проценка, його народознавчі зацікавлення (записує народні пісні, створює лібрето невеликого твору) заколисуюче діють на розсудливу Христю, тим часом Проценко, не відмовляючись від вроди й любові Христі, не тільки не гадає всерйоз поєднати свою долю з долею дівчини, але й навіть не стає на її захист у звичайній ситуації. Варто зазначити, що у перших підступах до теми цього роману герой, дрібний чиновник із прізвищем Проценко (Процаєнко, Грицаєнко), мав бути благородним ідеалістом-народолюбцем (з рисами відомого громадівського діяча Д. Пильчикова та автобіографічними – самого автора), що подає допомогу скривдженій жінці, героїні твору. Однак у процесі написання роману функція «Проценка» зазнає значної еволюції, на чому позначилась як, з одного боку, неухильна художня логіка твору, так і, очевидно, світоглядне розчарування письменника у силі й глибині переконань чималої частини тогочасної інтелігенції.

Якщо роман «Повія» уміщувати у параметри притаманного загалом творчості Панаса Мирного докладного соціального й психологічного аналізу певного соціального типу, то спершу можна подумати, що назва роману не повною мірою відповідає його змісту. Три перші частини твору містять розлоге змалювання пригод та переживань героїні, молодої дівчини, що прийшла із села наймитувати в місто; історія спокушення Христі Притики, власне, її довірення себе безвідповідальному супутникові, що поставився до неї не без деякого – цілком мізерного – душевного відгуку, – розгорнута у третій частині («Сторч головою»). У частині четвертій («По всіх усюдах») читач бачить Христю уже у складі групи «арф’янок», що гастролюють з міста в місто, розважаючи товариства пересичених багатіїв. Власне, тільки в цій, останній частині, у кількох її епізодах і фрагментах, Христя, каючись і картаючи себе, показана в тому способі життя, який може асоціюватись із життям «повії». Може видатися, що романові бракує ще одної, вельми суттєвої, частини – тієї, яка мала б бути поміщена між реально існуючими третьою та четвертою і у якій би було представлення того, як із випадково зведеної, загалом щирої і чесної дівчини, стає жінка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й із такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».

Цікаво, що уже перший видавець повного тексту «Повії» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника відсутність у романі такого, як йому видавалося, необхідного, конкретного показу еволюції героїні – від її взаємин із спокусником до стану, що означений заголовком.

У процесі створення роману автор здійснював деякі спроби показати «розпусні» витівки Христі (див. коментар до твору), але зрештою відмовився від цього: логіка характеру героїні і масив уже зображених обставин, очевидно, підказували йому, «повії». Може видатися, що романові бракує ще одної, вельми суттєвої, частини – тієї, яка мала б бути поміщена між реально існуючими третьою та четвертою і у якій би було представлення того, як із випадково зведеної, загалом щирої і чесної дівчини, стає жінка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й із такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».

Цікаво, що уже перший видавець повного тексту «Повії» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника відсутність у романі такого, як йому видавалося, необхідного, конкретного показу еволюції героїні – від її взаємин із спокусником до стану, що означений заголовком.

У процесі створення роману автор здійснював деякі спроби показати «розпусні» витівки Христі (див. коментар до твору), але зрештою відмовився від цього: логіка характеру героїні і масив уже зображених обставин, очевидно, підказували йому, що він дав вичерпну відповідь на питання, як і чому Христя стала повією. Адже письменник, поперше, переконливо змалював атмосферу суспільства, у якому живе Христя, показав, що в суспільстві, яке майже повністю підпорядковане гонитві за багатством, за посадами, за відзнаками, – у цьому суспільстві успішних змагальників не цікавить душа людини: собі подібних вони використовують лише для потреби – як щабель до успіху, як опосередковуючу ланку в якійсь оборудці, як предмет для грубої тілесної тіхи. Христя в такому суспільстві не могла не стати таким предметом, тим більше, що в суспільній ієрархії стояла безмірно нижче усіх тих, з ким мала справу.

По-друге – вчитаймося у роздуми Христі, у розмови про взаємини чоловіків і жінок, розмови, у яких бере участь героїня і які передують її «падінню», хоч би й розділи 8 і 9 третьої частини. З них стає зрозуміло, що в разі, якби «падіння» таке відбулось (а воно дійсно таки відбулось), Христі назавжди закритий шлях назад, вона була б цілковитим ізгоєм у селі (у яке не дуже-то й прагнула повернутись) і далеко не швидко знайшла б можливість заробітку «чесного» хліба в тому містечку, в якому живе, – з повсякденною атмосферою його чуток і передсудів. Автор не випадково вклинює у роман історію Марини, яка згоджується на роль утриманки (і від якої Христя чує шокуючі для себе слова, що можливими є й стосунки з «іншим» – не лиш із тим, кого полюбила і готова була любити довічно). Історією Марини автор немовби попередньо «програє» наступну історію Христі, показуючи обмеженість шляхів, власне безвикрутність долі цих дівчат.

Відношення героя й обставин у цьому романі Панаса Мирного деякими рисами нагадує художню структуру, притаманну зразкам того «пом’якшеного» натуралізму, репрезентованого творами Е. та Ж. Гонкурів, у яких герой нібито й вільний у своєму виборі, а проте прикра перспектива неухильно, крок за кроком, змикає довкола нього свої лабети.

Письменник був вірним конкретній дійсності, він точно відобразив ту морально-психологічну розкладку, ту морально-нормативну матрицю, на якій помістив героїню. В разі «падіння» вибір для Христі надзвичайно звужувався, її можливості провадити гідне (в її розумінні), в міру щасливе життя фактично наближені до нуля.

Конфлікт роману не зводиться до колізії, у яку увергнута головна героїня. Адже проблема не в тому лише, що головною героїнею порушено якусь із «заповідей» кодексу патріархальної селянської моралі (Христя вступила у дошлюбні взаємини), – проблема в тому, що вона не знаходить порозуміння із світом, не одержує відповіді на свою довіру, її щирі почуття стають предметом підступного скористання, цинічного обману, примусу. Та навіть і стосовно головної героїні конфлікт закроєно ширше: йдеться про боротьбу жіночої істоти, взятої з найнижчих соціальних верств, за право повноцінного життя. Христя – із дуже незаможних селян, до того ж сім’я втратила годувальника, а до того ж – і це не полегшує, а ускладнює становище Христі – вона вродлива і приваблива. Конфлікт роману розгорнуто таким чином, що ця боротьба закінчується поразкою головної героїні. Христя стає утриманкою, стан цей не надає їй ніяких жіночих чи взагалі життєвих перспектив, її загибель визначена, раніше чи пізніше (в романі все-таки – раніше) героїня змушена безславно закінчити своє життя.

Але концептуальний конфлікт роману є ще ширшим. Доля Христі – лише одна із його складових. Конфлікт полягає між природністю почуття людини і тією, притаманною відповідному часові атмосферою конкуренції, погоні за наживою, ажіотажу стосовно життєвих задоволень тощо – атмосферою, яка ці почуття спотворює, відкидає, формуючи попит на почуття і вчинки ниці, на лестощі, обман, віроломство, підступність. Продавати себе в атмосфері таких почуттів випадає не лише Христі-арф’янці. Не меншими «повіями», ніж Христя, є багато хто із змальованого автором її оточення (особливо це стосується Проценка, в підсумку чи не головної «повії» цього роману).

Зведення жінки не є самодостатньою сюжетною ланкою твору. Панас Мирний закроює роман значно ширше, ніж це мало місце у подібних до нього сюжетно ряді соціально-побутових поем Т. Шевченка, в «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка, в «Бурлачці» І. Нечуя-Левицького чи й навіть у «Лихий попутав» самого Панаса Мирного. Тривалою передісторією, що передує «падінню» Христі як дівчини, не менш тривалою післяісторією, взагалі усім цілим роману письменник немов запитує: чи може знайти шлях до повноцінного, хоч якоюсь мірою щасливого життя убога вродлива дівчина із соціальних низів, закинута в жорстоке суспільство, де на її вроду (що уособлює красу цього світу, є тим «райським крином», про який захоплено писав Т. Шевченко) чигають хижаки, порочать її ім’я ще до будь-яких стосунків, витоптують її душу. Христя не знаходить місця ні в селі, яке стає їй нецікавим з перших днів міського наймитування, ні в повіті, ні в губернії. Дві «паралельні» історії Христиних подруг – Марини та Мар’ї – підтверджують цю ж невтішну тезу. Христя не є натурою цілком пасивною, не є знаком «типової» жертви обставин, проте можливості її надзвичайно утруднені. З роману Панаса Мирного читач неодмінно виносить присуд: той стан суспільства, яким його зображено, вступає в суперечку з віковими моральними нормами, із засадами інституту сім’ї, стоїть нездоланною перешкодою на шляху до щастя, про яке мріє жінка з низів народу.

Романи Мирного, фундаментовані на засадах народної моралі, жодною мірою не містять рис, наявність яких дозволяла б назвати їх «моралізаторськими», – навпаки: письменник веде певну гру, задає певний немовби-сумнів у якійсь із моральних тез (і цим навіть, як у випадку із «Хіба ревуть воли…», здатен дещо дезорієнтувати якусь групу читачів, як це виявилось на початку 1990-х років, про що вже згадано). Письменник експериментує, немовби запитує: а чи має оце явище, оцей факт (розбій Чіпки, падіння Христі) якусь складову, що набувала б значення застереження, вартого бути врахованим при винесенні загальної моральної оцінки? Письменник виступає дослідником, котрий ставить поглиблений дослід на полі народної етики, але усім змістом, усім строєм своїх творів не дає сумніватися в тому, що ця етика є, що на ній базовано світогляд його романів і що ця етика має онтологічне фундаментування у природі людини.

Прозова творчість Панаса Мирного з самого початку виявила свою спроможність бути неперехідною цінністю, в очах багатьох шанувальників та фахівців поставала тим набутком українського письменства, якому судиться тривале існування. Так, у 1901 р., уже тоді, коли в літературу прийшло нове, «модерне» покоління, І. Франко в листі до одного чеського педагога, літератора, громадського діяча, відповідаючи на питання, з творами яких українських авторів щонайперше варто познайомитись, називає: «писання Ольги Кобилянської, Стефаника, Мирного».

Безперечно, маючи на увазі одночасну присутність у письмі Панаса Мирного і психологічного, і соціального елементів, дослідницького інтересу автора і ноток його ж небайдужого власного ставлення до зображуваного, відзначаючи багатство відтінків поетичного викладу і широкий діапазон його емоцій, «першим симфоністом української прози» влучно назвав Панаса Мирного український письменник ХХ ст. Олесь Гончар. Здобутком автора «Хіба ревуть воли…» та «Повії» є – як і годиться «симфоніям» – потужний художній і проблемний розмах обох його романів, переконливе доведення цими художніми структурами – фактично уже у 70—80-х роках ХІХ ст. – великих зображальних, виражальних, інтелектуальних спромог українського художнього слова.

Микола Бондар