В глибині лісу – вже наша солдатська цивілізація: посилані пісочком алеї – лінійки, грибки, червоні кутки, цілі квартали чепурних офіцерських та солдатських землянок.
Цитаты из книги «За мить щастя»
10
У чорній хвилі волосся, що розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і це вразило: що так рано її посріблило? Яке горе, які смутки? І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її.
карим сонцем наллятих очей… Ах, ці очі, що в них затаєна безодня жаги й ніжності, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тілі, ці зрошені жнив'яним потом, напіввідкриті, напівоголені перса…
А жниця вийшла із-за полукіпка і, ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить на ній. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать. Ось уже глек у неї в руці, і жниця, відкинувшись, нахильці з того глека п'є; і навіть п'ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона сміливо всміхається до шляху, ніби під'юджує, припрошує тим усміхом табірного водовоза: «Іди, напою й тебе…»
Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах.
Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист
Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях.
А очі! Її очі ясновологі, карим сонцем налляті… Тільки чому в них були ще й смуток, згорьованість?
О проекте
О подписке