Моргівські байки

Отже, в неділю вони знову вибралися в місто, і тепер уже натрапили на Гошу. Дивуючись, наскільки ж маленьке, по суті, містечко, вони ледве відчепилися від лаборанта, погуляли на набережній, познайомилися з двома довгоногими дівчатами Аллою і Лерою, і пішли в кафешку. Там вони не поспішаючи спустошили пляшку молдавського вина і продовжили спілкування в чудовому настрої. Справа дещо ускладнювалась тим, що дівчата дуже захотіли дізнатися, ким працюють «такі цікаві хлопці» і почали їх, прямо по-ментовські «колоти». Орест хотів спочатку похизуватися своєю професією, але Демч застережливо стиснув йому лікоть. Вони тепер – відомі в місті люди. Невідомо, що собою представляють ці ціпоньки. А якщо вони – представники найдавнішої професії? Якась особлива «солодкість» дівчат допускала в Олександра появу таких думок. Не можна було допустити, щоб про них поповзла слава, що вони злягаються з б… ми. Тому, наші молоді люди вирішили тримати інтригу.

– А ось не скажемо. Єдине: можемо відмітити, що ми – представники дуже страшної професії!

– А ми – теж! – засміялися дружно у відповідь дівчата і весело перезирнулися.

– Цікаво!

Колеги вирішили злегка провчити підпитих і нахабних дівчат. Чому не порозважатися особливим чином?

– Ми хочемо до вас на роботу, – вередували дівиці.

– Добре, – погодився Демч, – Тільки пропоную пограти в одну гру. Ми зав'язуємо вам очі…

– Ви, точно, що не збоченці? – несподівано тверезо запитала більш симпатична і балакуча Лера.

Вона одразу якось сподобалася Оресту. І йому було шкода, що Демч нав'язує свої правила гри. Хоча, складалося враження, що він не збирався клеїти жодну з цих дівчат.

– Ні, звичайно! Просто так цікавіше!

– А якщо ми погодимося?

– Ви отримаєте таку порцію адреналіну…

– О-о-о! Саме цього я і хочу! – вигукнула Алла.

Демч відійшов до стоянки таксі, щось прошепотів водієві, а потім запросив усіх в машину.

– Ну, закривайте очі, – сказав він дівчатам, і дочекавшись, коли ті виконали його умови, надів їм зверху медичні маски.

У Ореста від подиву щелепа відпала. Сашка носив у барсетці маски? Звичайно, він поки навіть не уявляв, що Саня, як істинний експерт, носить постійно при собі й рукавички, і предметні скельця.

До речі, він з почуттям задоволення зауважив, що Лера зовсім не була дурною і старанно почала обмацувати пов'язку на очах.

– Ти надів на нас маски? – здивовано протягнула вона, – Звідси я роблю висновки, що ви – медпрацівники. Швидше – лікарі або фельдшера.

– Роби висновки, скільки тобі завгодно! – промовив Демч.

Дівчата виявилися розумнішими, ніж він припускав, і його інтерес до них став стрімко зменшуватися.

Незабаром машина виявилася в лікарняному дворі.

– Лівіше і прямо. Зупиніться тут, – промовив він водієві, розрахувався з ним і почав витягувати з кабіни пасажирок.

– Тільки не підглядаємо, – примовляв він, допомагаючи дівчатам піднятися по декількох сходах.

До речі, Лера весь цей час тренувала пам'ять і намагалася обчислити, куди ж їх привезли. Те, що вони перебували зараз на території райлікарні, не викликало у неї сумнівів. Але де саме?

Сашко відкрив двері і обидва, підтримуючи дівчат, увійшли до відділення. Демч мовчки повів очима вправо і запитально глянув на колегу. Вправоруч розташовувався вхід до моргу.

Над аркою в коридорі висів напис: «Вхід суворо заборонений!». Але це ж було попередження для родичів померлих, а не для цікавих Варвар, яких можна і треба було провчити. Помітивши дивне збентеження в очах Ореста, Демч зрозумів, що вести гру доведеться йому одному.

По коридору послідовно розташовувалися: справа – допоміжна кімната, де зберігалися інструменти для розтину, лабораторний посуд та речі небіжчиків, які поки не встигли забрати родичі померлих; кімната санітарів; прямо в торці – вхід у секційний зал; а зліва від нього, біля бічного лікарняного входу до моргу, – малюсінька кімната – колишній холодильник, двері якого замикали ззовні на величезний засув.

Саме сюди, через своєрідну «мальовничості» кімнатки, і вирішив привести Санька своїх гостей. Як розповідав йому Орест, цю кімнату завжди намагалися використовувати як камеру для зберігання трупів. Але неякісні холодильні агрегати не витримували влітку місцевих теплих умов, і постійно виходили з ладу. Періодичні дезінфекції допомагали тимчасово позбавлятися специфічного трупного смороду, але він продовжував тут залишатися якимось чином. А вид кімнатки зсередини справляв взагалі моторошне враження.

Убогі дерев'яні полиці для небіжчиків по обидва боки стін давно прогнили, і Демч не розумів, невже не можна було відразу зробити їх металевими або мармуровими.

От, якщо не дай Боже, трапитися масова загибель населення, у нього навіть не буде місця, де складувати тіла. Хіба що, прямо на підлозі? Справді, холодильні камери були дуже актуальним питанням для контори Демча. Але минув уже тиждень, як він подав запит про це головному лікареві, а відповіді так і не отримав.

– Судячи по запаху, ми знаходимося в морзі, – безапеляційним тоном зауважила спостережлива Лера.

– Ось як? – радісно заволав Орест.

– Нецікаво з тобою! – відповів Демч і зняв з дівчат пов'язки, – Хоч ти вгадала не зовсім точно. Втім, а що ти маєш на увазі під словом «морг»?

Дівчата стояли й з цікавістю розглядали приміщення в вісім квадратних метрів. Зсередини трупосховище було покрито колись темно-коричнево-сірою фарбою, яка за довгі роки вицвіла до невпізнанного відтінку. Здебільшого вона була відлущена дрібними фрагментами. Крім того, на першому «поверсі», мабуть, зберігалися гнилі трупи, тому що на самих стінах збереглися німі підтвердження цьому – буро-чорні дрібні бризки й патьоки на самих полицях. Вони в'їлися в дерев'яну обшивку стін і полиць, і відмити їх не вдавалося. Все треба було просто переробляти.

– Уявіть собі: ось тут довго лежало тіло убитого промисловця, а навпроти – знаходилося тіло нещасної дівчини, яка наклала на себе руки через нещасливе кохання, – з захопленням ніс майже професійні фантазії Демч.

Дівчата мовчки слухали його, затамувавши подих, а Орест намагався згадати, коли таке було насправді. Проте Демч брехав так натхненно і переконливо, що незабаром і сам Орест заслухався свого приятеля.

– А було таке, щоб хтось насправді не помер, а прокинувся тут? – напівпошепки запитала Алла.

– Ось що ти весь час вперед забігаєш? Я тільки хотів розповісти вам… Якось, під час ШТП постраждало кілька людей. У деяких лікар «швидкої допомоги» відразу констатував смерть і відправив до моргу, а деяких відправив до лікарні, де вони згодом і померли. Оскільки це був лікар – не судмедексперт, і не дуже розбирався в трупних змінах, то він допустив помилку, і відправив до моргу живу людину, яка була просто без свідомості.

– Жах! І що? – ахнули дівчата.

– А ось тепер уявіть, – Демч прикрив зсередини двері.

– Чоловік прийшов до тями і побачив, що лежить на підлозі. Поруч з ним знаходилися холодні тіла, які вже видавали специфічний трупний запах та запах крові… Він став озиратися і кликати на допомогу…

Навіть Орест став уявляти собі подумки таку картину.

– Чоловік з жаху закричав, сподіваючись, що хтось його почує. Але він навіть не знав, який час доби зараз.

Якби це відбувалося століттям раніше, то в камері знаходився б шнурок від дзвіночка в кімнаті чергового санітара. І той би почув, що в камері знаходиться жива людина. Але в двадцятому столітті така традиція поступово згасла. Людина побачила, що викликати допомогу не вдасться. Чоловік зрозумів, що чекати допомоги марно, і з останніх сил, хитаючись і падаючи, вирішив вибратися з мертвої пастки сам… Ожилий дістався до дверей і став гатити в неї кулаком…

– І що? – запитала Алла.

Всі чекали, затамувавши подих, продовження розповіді.

– Він стукав і стукав, але його ніхто не почув, бо була ніч. Його серце гулко стукало в грудях, незабаром горло стало стискати від нестачі кисню…

– І?

– І… вранці, санітар з подивом виявив, що у самого порога лежить ще тепле тіло, яке знаходилося абсолютно не на полиці, куди його спочатку помістили. Стиснуті кулаки були протягнуті до порогу… А експерт з подивом встановив при розтині смерть від гострого інфаркту та відсутність серйозних внутрішніх ушкоджень від травми.

– У-у-у, – розчаровано протягнули дівчата.

Демч так натхненно розповідав, що навіть Орест майже повірив йому. Правда, його так і кортіло запитати, коли саме таке відбувалося в його морзі. Він навіть єхидно примружив очі, але потім вирішив не псувати враження від розповіді друга. А Демч продовжував натхненно розповідати вже іншу історію. Дівчата були просто зачаровані байками Демча і мовчки дивилися тому в рота. Залишки алкоголю вже давно вивітрилися з їх організму під дією адреналіну, і для підтримки градуса спілкування був потрібний повтор ритуалу розпиття.

– Ну, як вам екскурсія? – запитав Саня.

– Це саме краще моє проведення часу тут! – захоплено визнала Алла, а Лера лише поплескала в долоні.

– А зараз, мої допитливі гості, дозвольте провести Вас до наших скромних апартаментів, – взяв їх під руки Демч і повів усіх у кімнату «психологічного розвантаження», як її називали лаборанти.

Орест по дорозі завернув до себе в кабінет, де у нього зберігались «могоричеві» пляшки від родичів померлих. За мить він з'явився з пляшкою шампанського.

– Хлопчики, все було круто!

– Ну, тепер і ви коліться!

– А вгадати слабо? – засміялася Алла.

Орест про себе вирішив, що Лерою він Демчу не поступиться. Вже дуже сподобалася йому ця смішлива дівчина, з проникливим поглядом. Хай Санька займається більш грубуватою Аллою.

– Можна спробувати, – розсміявся Демч і весело поглянув на Манчишена.

– Судячи з цікавості, яку ви проявляли до нас і до трупосховища, ви можете бути й медичками, і представниками іншої професії. Але, якщо б ви були медичками, то знали б цей морг, тому що місцеві студенти бували тут, хоч, мигцем. Отже, ви – не медики.

Лера весело засміялася, а Алла чіпко дивилася на Демча.

– Слухайте, а де у вас тут туалет? – перезирнулися дівчата.

– Орест вас зараз проводить, – кивнув головою Саня, і той захопив дівчат за собою.

Йдучи, дівчата необачно залишили свої сумки на дивані. Демч, з секунду повагавшись про моральність свого вчинку, блискавично відкрив одну з них, і побачив відомчу корочку. Розкривши її, він з полегшенням щось прочитав, повернув все на місце і почав прибирати стіл. Ну звичайно ж! Можна було одразу здогадатися!

Компанія застала його за наповненням келихів.

– Цукерки? Продовжимо? Або самі розповісте, що ви за пташки?

– Ні вже, раз почав – продовжуй, – відповіла Алла, вмощуючись зручніше.

– Їй-Богу, твій погляд мене просто чіпляє! Раз ви – не медики, то у мене залишилося ще два варіанти… Тільки – без образ. В першу чергу, якби ви поводилися кілька вульгарніше, я б подумав, що ви можете бути причетні до найдавнішої професії…

– Що? – обурено запротестували дівчата і Орест.

– Я ж сказав: «якби»! Але, тому що такого немає, і ви не дуже-то боялися в трупосховищі, тому я роблю висновок, що ви, швидше за належите до правоохоронних органів… Вгадав?

– Вгад-а-а-в, – розчаровано протягнула Алла.

– В точку! – засміялася Лера і показала свою корочку, з якою Санька вже таємно ознайомився.

У посвідченні було сказано, що його власниця – Валерія Остроглядова працює в слідчому відділі місцевого РВВС.

– Ти диви, у тебе навіть прізвище відповідне! – розчулився Орест, і Демч глянувши на нього, зрозумів, що приятель уже встиг закохатися.

– Так ми колеги! Слідак слідака бачить здалеку! – засміявся Демчин.

– Подібне тягнеться до подібного, – філософські зауважила статечна Алла.

– Так ви обидві працюєте в СВ?

– Бери вище: я – в прокуратурі! – гордо відповіла Алла.

Пощастило ж їм! Тільки-но приїхали після практики в Т-ське, як зразу ж познайомилися зі справжніми мужиками. Вони обидві не дуже сприймали чоловіків, які працювали в РВВС. Більшість з них були ловеласами, що нещиро прикривалися особливостями небезпечної професії перед дружинами.

Тому дівчата не могли сприймати їх потенційно серйозними для створення сім'ї. Про лікарів теж ходили подібні чутки. Але з такими, щонайменше, буде цікаво і весело.

Орест був просто в захваті від такого знайомства. А Демчу вистачало професійного спілкування з прокуратурою, щоб ще і зустрічатися з прокурорською слідчою, яка, до речі, не дуже йому сподобалася. Як галантний кавалер, він, звісно, не подав виду про це, вони разом проводили ввечері дівчат додому. Але на запитання Алли, коли вони побачаться знов, невизначено знизав плечима і відповів, що як облаштується остаточно, то як-небудь побачаться. Орест же з Лерою одразу домовилися здзвонитися і зустрітися на тижні.

– Як тобі дівчата? Вогонь! – в захваті ділився враженнями від знайомства Манчишен.

– Та ти влип, мій друже, – констатував Демч.

– Я й не приховую. Якщо вона виявиться такою в усьому іншому, то буде просто моїм ідеалом.

– Успіху тобі!

– А ти?

– Ну як тобі сказати? Алла – не мій тип, чесно кажучи. Крім того, я не схвалюю відомчих романів. Хоча визнаю, – краще, якщо партнери мають спільний інтерес.

– А який твій тип жінок?

– Сам не знаю. Але точно, не такий, як Алла. Мені навіть наша мала Баська і то більше подобається, і по красі, і як особистість.

– Звичайно, вона ж тобі прямо в рота дивиться! Так замути з нею.

– Ага, так вона ж ще дитина!

– Ти чого? Їй вже вісімнадцять є – цілком шлюбний вік.

– Ну, це-то – так, але вона вже за ручку з Гошею ходить, помітив?

– Слухай, брате, ти ж – начальник! – здивувався Орест.

– Ні, я ніколи не буду користуватися службовим становищем. Це для мене просто огидно.

Бачив я, бувши в інтернатурі, як потім все це обертається. Не потрібні мені потім проблеми на роботі!

– Ти, прямо, як молодий досвідчений дідок! Слухай, але мені так сподобалося, як ти публіку вмієш тримати! І де ти таке дізнався про наш морг?

– Так це не про наш морг! Це звичайні моргівські експертні байки, причому – справжні. Такі випадки були, навіть в В-ому бюро, та й не тільки в ньому… Треба ж було зацікавити їх…

– Але такий дар переконання… Це було щось!!!

– Професійне. Ми ж зобов'язані ще й лекції читати населенню.

– Які?

– А у вас що, не вимагають?

– Про що? По трупах? – щиро здивувався Манчишен.

– Так, адже, трупи перед цим були живими людьми! Ми читаємо про профілактику травм і нещасних випадках серед дорослих і дитячих колективів, про необхідність дотримуватися спокою при конфліктах і т. д. А ви могли б про пухлини, необхідності проходити профогляди…

– Господи, поки від нас не вимагають – і, слава Богу. Отже, в тобі прихований талант оповідача. Книжки писати треба.

– Можливо, з часом. До речі, багато наших пишуть. Тому, що бачать життя як би зсередини, і смерть…

Вони відкрили двері, і Орест з полегшенням плюхнувся на ліжко.

– Це був незабутній день!

– Так, нічого так, – спокійно відгукнувся його приятель, роздягнувся і тут же заснув.

А Манчишен довго дивився в темну стелю і вже уявляв, яке романтичне побачення він прагнутиме влаштувати Лері на тижні.