Кольоровий горобчик

Одного літнього дня горобчик пролітав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палітра – дощечка, на якій художник розмішував фарби, і впала на горобчика. Вона не прибила його, а тільки замастила фарбою крила.

Горобчик хотів гратися з іншими горобчиками, але ті проганяли його і глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший із зимових холодних місяців. Горобчик ще не знав про морози, але чув від дорослих, що морози – це не тільки холодно, а й голодно і небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але більш важке і холодне. Не встиг він це скинути, як воно перетворилось на краплинку води і стекло донизу. Так горобчик вперше зустрівся зі сніжинкою.

За мить на горобчика впала друга сніжинка, третя, п’ята і т. д. Він увесь покрився снігом.

– Ой, ой! Як холодно і сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Він повернув голову і застиг від здивування: на камінці був метелик. Горобчик згадав початок весни та літо, коли найцікавішим для нього було полювання на метеликів. Він скльовував їх з листочків та квітів. Але найбільшу насолоду горобчик отримував тоді, коли влучно хапав їх у польоті.Призвичаїтися і збити метелика на льоту – вищий пілотаж для птаха. Тієї пори горобчик віддав би десяток жирних хробаків за одного літаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидів справжній метелик. В цю пору року? Неймовірно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звідки взявся на початку зими? Твої ж друзі давно сплять під листочками чи під корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рідкий і красивий метелик, – гордо відповів той.

– Дівчинка, моя господиня, виростила мене і тримає у спеціальному прозорому будиночку. Там завжди тепло і світло, вдосталь їжі. Інколи мене випускають політати по кімнаті. Але цього разу я вилетів крізь кватирку на вулицю. Хіба ж я знав, що тут холодно ісиро? Хочу повернутись у свій будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, і я вже не злечу. Пожалів горобчик метелика. Він навіть забув, що це здобич, бо у нього виникло невідоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока він побачив, що кольори на його крилах подібні до кольорів на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика і птаха. Горобчику стало дуже приємно. Він скакнув ближче до метелика і прикрив його крилом. А сніг падав і падав… І горобчик перетворився на снігову кульку. Та все ж із задоволенням слухав метелика.

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всі, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Мої крильця теж кольорові. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою і забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, і фарба на твоїх крилах потьмяніє та змиється. Але залишиться найважливіше, що є у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, які зараз сміються над тобою, змінять свою думку і стануть твоїми справжніми друзями. Я поважаю тебе і вірю, що ти допоможеш мені повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вікна будинку і побачив, що кватирка відчинена тільки на другому поверсі. Ймовірно, що саме з цього вікна і вилетів метелик.

– Лізь під моє крило, міцно тримайся за пір’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить він влетів крізь кватирку в кімнату, де сиділа дівчинка і плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привіт, дівчинко! – зацвірінькав він. – Чого так гірко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледіла і втратила найцінніший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де він живе, аби політав по квартирі, але перед цим закриваю всі кватирки. А зараз не помітила, що одна з них відчинена, і він вилетів на двір. У таку лиху погоду бідний метелик неодмінно загине.

І дівчинка знову заплакала. Та з-під крила горобчика вилетів метелик і сів на ніс дівчинки. Та завмерла від несподіванки. Її радості не було меж!

…Минув час. Настали голодні холодні дні. Але на вікні дівчинки завжди була повна годівничка для нашого горобчика. А коли він замерзав, то підлітав до кватирки і відігрівався теплим повітрям, яке віяло з квартири крізь прочинену кватирку. З того дня кватирка ніколи не зачинялась, окрім тих хвилин, коли дівчинка випускала політати Махаона. Тоді метелик сідав на скло вікна, а горобчик на підвіконня. Вони раділи один одному і перемовлялись.

Кульбабка

Довго лежало зернятко в землі. Може тільки з осені до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рік і пори року: весна, літо, осінь та зима. Але одного разу зернятко відчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости і почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось інше ніж тільки земля навкруги.

І дійсно. Коли паросток вийшов з землі і трохи підріс, то пересвідчився, що тут набагато краще ніж було раніше. Воно побачило сонечко, відчуло на собі вітерець.

Поруч паростка були такі ж зелені паростки але різні: і зовсім тоненькі, які прогиналися піл вітром мало не до землі, трохи товсті і пружні, але з таким круглим стебельцем як він поруч не було нікого.

Сусіди виявилися паростками різних трав чи навіть кущів та дерев. Всі вони вийшли з землі перший раз і ніхто не міг сказати паростку з зернятка якої рослини він росте. Паросток вирішив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днів. Травички, кущі укріпилися. Вже не так прогиналися під вітром. Певніше почав відчувати себе і пагінець. На верхній частині паростка виросла кулька. Потім вона розкрилася і всі побачили квітку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагінці трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашої галявинки!

Паростку було приємно це чути і він гордо витягнувся назустріч ранішньому сонечку.

– Оце вже дійсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присіла відпочити на гілячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумів, що звертаються саме до нього, але коли до цього привітання приєдналися інші травички, то зрозумів, що звати його кульбабкою і у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на голові. Так! Він – кульбабка, якщо так думають інші. Адже приємно бути у центрі уваги, якщо ти такий один!

Цілий день тішилася кульбабка своєю значимістю і неповторністю, бо не бачила навколо себе подібних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня ті паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили свої кульки і вся галявина засіяла безліччю кульбабок. З зеленої вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тільки нашу кульбабку, але і інших.

Налетіли джмелі і починали пити солодкий нектар з цих квітів. З’явились дівчатка, які почали зривати кульбабки і плести, а потім надівати собі на голову віночки з кульбабок. Та Бог зберіг нашу кульбабку і вона залишилася далі рости і дозрівати на рідній їй галявинці.

– Я ще раз вітаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролітала над галявиною – у тебе сьогодні справжня королівська корона!

Кульбабка ще не знала, що замість жовтогарячої корони, вже мала білий пух з дрібними зернятками на кінці кожної пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неї такої відомої пташки, як сорока.

Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вітер і кульбабка побачила, як з її голови по одній зриваються пушинки і розлітаються урізнобіч.

– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний і гарний головний убір, а ось-ось зовсім стану лисою! Що ж це за нещастя? За що мені таке?

– Радій, а не плач з того! – відповів горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе інша. Так, як і ти, зернятка впадуть на землю, засипляться пилом. Пролежать зиму, проростуть і у тебе з’явиться набагато більше таких як ти чудесних весняних квіток.

– Горобчик цвірінькнув і полетів далі.

Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду і продовжувала жити серед таких як вона.

…В хаті все затихло, прийшов час укладатись спати. Всі маленькі діти налаштувалися дивитись чудові сни.

Спи! Бог і моя любов тебе оберігають!

Маленький мандрівник

Між кущами смородини у затінку лежало зо два десятки курячих яєць. Курка відклала їх потай від своїх господарів і ось вже два тижні, як вигрівала їх своїм тілом, дбайливо перегортаючи дзьобом, уважно прислуховуючись до них. Вона не пила, не їла і геть знесилилась. Інколи курка відходила на хвилинку, аби ковтнути водички чи знайти якісь зернятка. Ось і зараз вона тільки-но відійшла від яєць.

Трісь – трісь, почулося серед яєць. Одно з них розломилося навпіл і звідти виповзло мокре курчатко. За декілька хвилин воно висохло, стало схоже на клубочок з жовтогарячого пуху. Перш за все його вразило сліпуче сонячне світло. Курча прикрило крильцями очки, а коли відкрило то побачило, що сидить на купі таких же яєць, з якого щойно вилізло.

«Пі-пі! Пі-пі!» – запищало курча, гукаючи маму, але у відповідь була тільки тиша.

Мабуть воно народилося таким цікавим до всього, бо, ще не вміючи ходити, вилізло з купи яєць і почало мандрувати. Курча захотіло перш за все побачити свою маму. Не знаючи, де шукати, воно пішло куди – не будь. Перед собою курчатко побачило травичку і багато голубих маленьких квіточок. Але одна квітка чомусь була такого кольору, як і він, тільки з червоними смужечками. Воно хотіло роздивиться цю квіточку і підійшло ближче, але квітка раптом ожила. Курча вперше побачило таке диво.

– Хто ви така? – спитало воно – Ви моя мама?

– Ні! – відповіла та – Ти – курчатко. Твоя мама – курка, а я – метелик.

– А яка вона і де її шукати?

– Ти бачиш скільки у мене ніжок, а у тебе тільки дві, як у твоєї мами. Ти більший за мене, а вона дуже велика. Була тут, але тільки – но кудись пішла. Зачекай її тут, а я полечу і коли побачу її, то скажу їй про тебе.

Метелик замахав крильцями і полетів. Курча трохи посиділо на місці, і йому стало сумно без мами. Курчатко – хлопчик вже зроду було хоробрим, але неслухняним. Тому не послухало поради метелика і все ж пішло само шукати маму. Курчатко вийшло на широку стежку, по якій господарі ходили на город. Не ступивши і кілька кроків, воно раптом побачило, як щось темне почало швидко наближатись до нього. Курчатко не знало, що це була тінь від сороки, яка хотіла спіймати його. На всяк випадок, курча заскочило під куш і заховалося між гілками агрусу. Звідки йому було знати, що у колючі хащі сорока не полізе?

– Стре- ке-ке! – невдоволено прострекотала сорока – таке маленьке, смачненьке було – і щезло!

– Хто ви така? – спитало курча- Ви – моя мама? Адже мені сказав метелик, що у моєї мами, як і у мене, дві ніжки. Ви- велика і у вас теж дві ніжки.

– Скре- ке – ке! – відповіла сорока – вилізь з-під куща, а то я тебе погано бачу і погано чую.

Курча подивилося на сороку і подумало, що у мами не може бути такого великого і гострого дзьоба і такого скрипучого та неприємного голосу.

– Ні, Ви не моя мама! – твердо сказало курча. – Ви недобра і небезпечна. Я Вас боюсь!

– Розумнику – відповіла сорока – твоя мама – курка, а я – сорока. Стережись, бо не всі, хто має дві ніжки – твоя мама. Ти метикувате і мені сподобалось. Я політаю, роздивлюсь навкруги і коли побачу твою маму, то направлю її сюди. А ти будь слухняним і чекай тут на неї. Не йди нікуди!

Коли сорока відлетіла, курчатко заспокоїлося, посиділо пару хвилин. Сумно стало сидіти на місці, коли навколо все таке цікаве. Воно пішло далі. Може б і повернулось до мами, але заблукало і не знало де ті яйця з-під яких воно вибралось. Вирішило іти далі навмання.

– Няв! – почуло курча позад себе.

Щось велике біле з голубими великими очима та рожевим носиком лежало на стежці.

– Яке маленьке і, мабуть, смачненьке курча! – пронявкало воно – Жаль, що господар поб’є мене, якщо я насмілюсь з’їсти тебе. Мені заказано їсти курчат. Та нічого, у коморі мені вистачить сіреньких мишей, та маленьких щурят. Ти чого тут ходиш один?

– Пробачте, я спочатку подумав, що ви – моя мама – курка, але у Вас більше ніжок ніж у мене. А метелик сказав, що у мами стільки ж ніжок, як і у мене.

– Так, малий розумнику. У твоєї мами, як і у тебе дві ніжки, а у мене чотири, але не ніжки а лапки, та ще й кігтями. Я – кицька, і мої дітки не курчатка, а кошенята. У них теж по чотири лапки, як і у мене, та великі пухнасті хвостики.

Кіт розвернувся, аби показати хвіст, та мало не збив ним з ніг курчатка.

– Ходи здоровим, – проказав кіт – ти такий милий, що я хочу тобі допомогти. Я побігаю по саду, знайду твою маму, бо твоя мама – моя знайома зозуляста курка. Не йди звідси і чекай!

Як і раніше, курча не встояло і дві хвилини, як зірвалось з місця і побігло. Воно дуже бажало знайти свою маму. Яке тут чекання!

Розігнавшись, воно врізалось у щось велике і волохате, а вірніше у бік собаки Рябка, який лежав у затінку своєї буди. Від несподіванки Рябко аж гавкнув, але, оговтавшись, побачив поруч себе курчатко і здивувався.

– Гав! А чого ж це ти один ходиш? Де твоя мама, братики та сестрички?

– Пробачте – сумно проказало курча – Я спочатку зрадів, думаючи, що Ви – моя мама, але ж у вас, як і у киці, багато лапок, тож Ви – не моя мама. Я виліз із яйця, мами не було, засумував, пішов її шукати та й заблукав.