Глава 2. Дика прогулянка по не менш дикій тайзі

Під самим космером миготіли загострені верхівки ялин. Немов зелені ракети на стартовому майданчику. Микитка навіть іноді ноги підтискав, боячись зачепитися за них. Зліва майнула й зникла стрічка якоїсь річечки. Праворуч іноді миготіли дзеркала невеличких озер. Попереду вигиналися далекі пагорби, вкриті шубою дерев.

Але Йева почала відвертати від них по широкому колу, звіряючись зі своїми обчисленнями. Ялини та ялиці порідшали й поміж ними з'явилися похмурі відкриті простори з рідкісними чорними кущами та безлистими стовбурами. «Болота», – зрозумів Микитка.

Космер промчав над ними і раптом нахилився, почавши валитися вліво й знову вивертаючи до річки, що майнула вдалині.

– Далеко ще? – вигукнув хлопчик.

– Поряд вже, – відгукнулася Йева, – он за тим струмком.

Внизу промайнули якісь занедбані будівлі.

– А це що було? – запитала вже нджаянка.

– Село, напевно, якесь. Закинуте, здається. Дивись, а що це он там блищить?

На стрімкому березі швидкої пінистої річки, яка в’юнилась край близьких сопок, дійсно щось блиснуло. Неначе дзеркало там лежало. Йева хмикнула й спікірувала на нього, хвацьке хляпнувшись космером на самий краєчок берегового обриву. Краєчок небезпечно навис над бурхливою водою. Микитці навіть здалося, що він похитнувся злегка.

– Агов, агов, – закричав він. – А обережніше ніяк не можна?

– Що? – насмішкувато поцікавилася нджаянка. – Злякавс…

І, не закінчивши слова, замовкла здивовано. Втім, було від чого. У п'яти кроках від вимкненого апарату виблискував великий, завбільшки з тацю, вигнутий уламок гладко відполірованого металу. Ще більша частина уламку вросла в землю. І від того було зрозуміло, що знаходиться він тут вже не один рік. А то й не один десяток років. Втім, менше блищати від часу він не став.

Йеванджі Лай відірвала погляд від таємничого предмета й роззирнулась. Синіли далекі пагорби, зеленіла тайга, високо вгорі сяяло сонце, внизу пінилася швидка річка. І ні людей, ні інопланетян на багато-багато кілометрів довкіл. Якщо не вважати, звісно, шкетів та їхньої директриси.

А от практичний Микитка природою милуватися не став. Микитка, вставши обережно з серферу космера, витягнув смартфон і зробив декілька знімків незрозумілого уламка:

– Напевно, від літака щось відвалилося. Або від супутника.

– А це ми зараз побачимо, – мигнула своїми нджаянськими котячими очима Йеванджі Лай і, теж по-котячому спритно, стрибнула до краю обриву.

Схопилася за уламок і почала розгойдувати його, намагаючись витягнути з кам'янистого ґрунту. Разом з уламком, вже зовсім відчутно, почала розгойдуватися й земля.

– Обережно-о-о! – загорлав Микитка. Але було вже пізно.

Щось глухо охнуло, зашаруділо, і шкети разом із космером та камінням обрушилися в піну річкового потоку. Він вибухнув холодними бризками, та й потягнув усіх і усе поміж гострих зубів скель. Як поміж зубів якогось доісторичного чудовиська.

– Микитко-о-о! Космер, космер хапай!

– Йево, Йево, допоможи! Та кинь ти цю залізяку! Космер уносить!

Але Йеванджі Лай не випускала з лап клятий уламок, що іноді боляче вдаряв по очах відбитими сплесками сонячних променів. Навіть тоді, коли Микитку з розгону вдарило об слизький камінь і з головою потягло під воду, вона не відпустила його. Закричала тільки:

– Мик… Уфр-р-р… Хапай… бульк… Хапайся… кхе-бульк… Хапайся, кажу!

Борюкаючись зі скаженою течією, Микитка інстинктивно схопився за слизький метал. І навіть спробував здивуватися. Метал, немов пінопласт, тримався на поверхні води. Надзвичайно легким виявився таємничий метал. І тому саме він допоміг шкетам протриматися на плаву доти, допоки вони, мокрі й побиті об гостре каміняччя, не спромоглися видертись на берег.

Космер внесло течією. І тому першим питанням стало питання про те, що воно робити далі.

– Давай вгору за течією підемо, – запропонувала Йева, встаючи на карачки і по-собачому обтрушуючи воду зі смуху. Її комбінезон вже сохнув на гілках. – До села, яке ми бачили. Може, там є хтось.

– Ага. Зараз. Я вже раз тебе послухався! – роздратовано пробуркотів Микитка, розвішуючи свій мокрий одяг поруч з Йевиним. – Вниз за течією йти треба. Може, там космер наш за корчі які-небудь зачепився. Ми ж без нього ніяк звідси не виберемося.

– Та він, може, вже й в оту Підкамену Тунгуску уплив! А то й у Північний Льодовитий океан ваш. Крім того, нас же вгорі за течією шукати будуть! Вго-рі. Адже там десь метеорит впав. Наші здогадаються, що ми туди полетіли.

– Ой, чи здогадаються?

– Обов'язково здогадаються! Вони нас вже точно шукають.

– Ага, шукають. Де? А якщо ти місце падіння неправильно обчислила? Ти впевнена в розрахунках?

– Впевнена! І в тому впевнена, що шукають нас, і в тому, що правильно все вирахувала. Це тільки ти друзям іноді чомусь зовсім не віриш! Боса великого з себе корчиш! Земляшка-комашка!..

Коротше, аби не чути усіляких дурних дражнилок та скиглення невдоволеної інопланетянки, Микитка сплюнув просто у річку та й знехотя погодився піти вгору за течією. Але попереду піти! Тому що обстановку земну він краще за Йеву знав. Хоча й був новачком в її Школі інопланетній.

До покинутого села вийшли години за три-чотири. Точніше сказати було неможливо. Оскільки намоклий Микитчин смартфон скиснув. А Йеванджі Лай електроніку в короткі екскурсії не брала принципово, сподіваючись на обладнання космера. Який, напевно, вже й дійсно до Північного Льодовитого океану плив.

Село, як і очікував Микитка, було порожнім. Хатки в ньому були перехняблені, трухляві, вкриті ядуче-зеленим мохом. Страшненькі в покинутому селі хатки були. Так і здавалося, що вистрибнуть зараз з темних віконних провалів лісовики та кикимори з болотниками, завищать, заверещать, на шматочки розірвуть.

Навіть незабобонний і прогресивно мислячий Микитка чомусь почав розмовляти пошепки. А Йева перехопила раптом свій металевий уламок обома лапами, немов дзеркальний щит. І мало не впустила його лише тоді, коли на напівзотлілій дерев'яній стіні церковки, що вже майже розсипалася від віку, побачила ледь помітні, кострубато вирізьблені, літери.

– «…зла Йеванджі Ла…», – прочитала вражено. – Ц-це щ-що так-ке?! – видихнула. – Ц-це чого т-тут я? – зойкнула. – Ц-це чого я зла раптом?!?

– Тобі, нджаянці-кров’янці, видніше… – вирішив було подражнитися й Микитка. І осікся. До нього дійшло. – А тебе тут явно знали, – вичавив, відступаючи чи то від інопланетянки, чи то від церковки, до густющого ялівця. – Слухай! А, може, ти, того… Спеціально мене сюди затягла?

Та й про всяк випадок міцніше стиснув гіллячину, на яку зморено обпирався до того.

– Та я тут ніколи не була! – не звернула уваги на його маневри Йева. Вона була розгублена вкрай. – Я на Землі тільки другий рік вчитися буду. Мені всього десять років. Наших, нджаянських. А цьому напису не менше століття. Ваших, земних. Та й хіба зла я, а?! – запитала зненацька жалісно.

– Н-ну, не знаю… – не піддався на жалощі переляканий Микитка. – Слухай, якщо хочеш, то давай-но звідси…

І Микитка не закінчив фрази, перечепившись об якусь іржаву залізяку. Залізяка незадоволено брязнула. То був товстелезний старий ланцюг, прикутий колись до стіни церкви. На його кінці в густій траві було видно величезного залізного нашийника. А біля нашийника… Білий-білісінький і дивно витягнутий череп валявся біля нашийника! З величезними чорними очницями. Схожий на голову викопного динозавра.

Або казкового Змія-Горинича.

– Ой! – скрикнув Микита.

– Ай! – підтримала його Йеванджі Лай.

І відважні шкети Школи інопланетян кинулися навтьоки, обдираючи в кров обличчя об колючу глицю й роздираючи на шмаття комбінезони об гострі гілки мертвих дерев.

Глава 3. Напад лісових потвор

У тому, що вони остаточно заблукали, шкети змушені були зізнатися самим собі лишень під вечір. Порадившись і все ще недовірливо зиркаючи одне на одного, вони вже вирішили було повернутися назад. До покинутого села, що так налякало їх. Але не склалося. Тому що шлях назад виявився нібито зачаклованим.

Йеванджі Лай з Микиткою знову й знову виходили до похмурої трясовини, біля якої не те, що сотні, а й тисячі років не проходила жодна розумна істота цієї Галактики. Тільки абсолютно земні комарі єхидно пищали над їхніми головами й над верхівками чахлих рослин. Та по інопланетному хижо плямкав іноді під ногами мокрий ґрунт.

– Все, – видихнула Йева, коли червоний диск сонця остаточно сховався за найдальшим болотом, – не можу більше.

І впала на велику купину, попередньо кинувши на неї загадковий уламок, через який вони втратили космер.

Микитка, опершись на виламану в дорозі палицю, роззирнувся навкруги. Втім, в сутінках навколо вже майже нічого не було видно. Ліворуч вгадувався стовбур поваленого дерева. А за ним горбатилось щось чорне й нерухоме. Немовбито ведмідь за поваленим деревом причаївся.

– Агов! – боязко вигукнув Микитка й помахав палицею.

Чорний горб залишився нерухомий. По ногах пробіг потойбічний вітерець. Вдалині щось шаруділо й часом тихесенько хлюпотіло. Моторошно так хлюпотіло.

– Ну-ну! – погрозив цьому моторошному Микитка палицею і, продовжуючи сторожко озиратися, опустився поруч з Йевою. – Не подобається мені тут. І їсти хочеться.

– Дуже хочеться, – погодилася нджаянка.

– Заблукали ми.

– Заблукали.

– Це ти винувата.

– Ага, я винувата… Що-о-о!? У чому це я винувата?

– А чого мене сюди тягти потрібно було? Чого потрібно було нас з обриву падати? Щось не видно, щоб ти правильно місце падіння метеорита обчислила, двієчниця. Якби правильно, то усі шкети вже тут були б. З Синусоїдою разом. І, взагалі…

– Чого взагалі?

– Темниш ти щось. Про зло якесь. Була ти тут. Он і на церкві написано.

– Дурафон ти папу-паутанський! Сказала ж, що ніколи тут не була! Ти що, не віриш мені?

– А от і не вірю!

– Ну, і пішов звідси!

– Сама пішла!

Ніхто нікуди, звісно, не пішов. У темряву страшезну, болотяну. Але сиділи під впалим стовбуром, наїжачившись, відсунувшись одне від одного. За півгодини замерзати почали.

– Ти, це… того… – буркнула Йеванджі Лай. – Посувайся до мене. Тепліше буде. Бо мені метал тут гріє. Як сонця не стало.

– Яке таке сонце? Який такий метал!?

– Та оцей, – і Йева завовтузилась на невидимому в темряві уламку.

Микитка обережно простягнув до нього руку. Що за дивовижа?! Той і насправді, не дивлячись на навколишню вогку й чорну прохолоду, був теплим, немов дверцята духовки. І остигати, здається, зовсім не збирався.