Євгеній Онєгін

Ніхто мене не розуміє,В знемозі думка туманіє,І порятунку вже нема.Я жду тебе: єдиним зоромНадії в серці оживи,Чи сон гнітючий мій урви,На жаль, заслуженим докором!Кінець! перечитать боюсь…На серці сором, страх і мука…Але ні з чим я не таюсь,І ваша честь мені порука…

Хоч пожаліти ви ладні,То відгукнетеся мені.Спочатку я мовчать хотіла;Повірте: сором свій од васЯ б заховала навсякчас,Коли б надія хоч бринілаЛиш раз на тиждень, в певний час,У нашім домі стріти вас,Щоб тільки слухать вашу мову,Слівце сказати, – а за тимВсе думать, думать об однімІ зустрічі чекати знову.

Лист Татьяни до Онєгіна Я вам пишу – чи не доволі?Що можу вам іще сказать?Тепер, я знаю, в вашій воліМене презирством покарать.Та як мене в нещасній доліХоч пожаліти ви ладні,То відгукнетеся мені.Спочатку я мовчать хотіла;Повірте: сором свій од васЯ б заховала навсякчас,Коли б надія хоч бринілаЛиш раз на тиждень, в певний час,У нашім домі стріти вас,Щоб тільки слухать вашу мову,Слівце сказати, – а за тимВсе думать, думать об однімІ зустрічі чекати знову.Та ви гордуєте людьми,Вам на селі і тяжко, й душно,А ми… нічим не славні ми,Хоч вам і раді простодушно.Нащо ви прибули до нас?У самоті села глухогоНіколи б я не знала вас,Не знала б я страждання цього.Душі дівочої тривогуЗ часом приборкавши (хто зна?),Могла б я з іншим шлюб узятиІ стала б дітям добра матиІ вірна мужеві жона.Не ти!.. Ні, серцем полюбилаЛише тебе навіки я!Так вища рада присудила…То воля неба: я твоя;Життя мойого всі години —Порука зустрічі одній;Сам бог послав тебе, єдиний,Повік ти охоронець мій.У снах мені ти привиджався,Незримий, душу ти палив,Твій дивний зір мене томив,Твій голос в серці відбивавсяДавно… ні, то було не в сні!Ти увійшов, і я впізнала,Вся обімліла, запалала,Шепнула: він явивсь мені!Чи правда ж: я тебе вчувала,Зо мною вів розмову ти,Коли я бідним помагалаАбо молитвою втішалаТривожні муки самоти?Хіба крізь морок занімілийНе ти, неначе привид милий,У цю хвилину промайнувІ став тихенько в узголов'ю?