Розділ 4

Пообідній відпочинок, або, як кажуть іспанці, сієста, затяглася. Лежачи поруч на ліжку, дід зізнався мені, що завжди любив прилягти на «полуднє». Навіть у редакції мав у своєму кабінеті чотири зіставлених докупи стільці, на яких простягав на півгодини кістки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свіжою. І знаменитий англійський політик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку діда, поки сам не задрімав.

Коли прокинувся, найстарший Попадинець із господарем уже роздивлялися у вітальні нові книжки про Карпатську Україну.

– Добре, що їх видано. Але цього насправді дуже мало! Крихта! Мізер! Крапля в морі! За тридцять років ми навіть не видали всіх споминів очевидців тих подій! А архіви? До них ніхто і не приступав! – заводився дід, розмахуючи грубим томом. – Ми ж навіть досі не маємо переліку всіх жертв угорської агресії!

– Еге ж, поки що відомі лише півтори сотні прізвищ полеглих у перші дні, – погоджувався хустський історик.

– Це лише десять відсотків! Десять! Ганьба нам за таке безпам’ятство! – обурювався дід. – Ганьба!

Я розумів причину його гніву. Але, схоже, він хотів перекласти власну провину за бездіяльність на чужі плечі. Мовляв, це просто в нас такі нездалі й ліниві дослідники. Ні, дідику, ти сам повинен був розізнати правду про свого батька! Я витягнув з полиці книжку зі списком полеглих. Цікаво, скільки серед них Іванів?

– Так, Сергію, веди гостей на вечірній променад, інакше ви тут ще й поб’єтесь! – намалювалася на порозі повнява ґаздиня, пані Надія, склавши руки в боки. І справді, березневі дні – короткі, і темніти починало перед сьомою.

Вийшовши з подвір’я панельного будинку, ми опинилися на забрукованій вулиці, що вела до триповерхової напівкруглої будівлі на розі. Проминувши кілька дерев’яних яток на імпровізованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якій великими літерами виднілося «Хустський краєзнавчий музей».

– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Він був вбраний у джинсовий темно-синій костюм, а на голові мав ефектну чорну беретку.

Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з підготовки до завтрашніх урочистостей. У холі поміж банерами про історію Хустського замку носився верткий чорнявий чоловічок, голосно розмовляючи по мобілці.

– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицію відкриємо вчасно! Даю вам голову навідріз! Ви ж мене знаєте! Кров з носа! – твердив він, привітно махаючи нам, аби зачекали.

Ми заходилися роздивлятися новенькі стенди про Хустський замок, виконані трьома мовами: українською, угорською та англійською. Найбільше мене зацікавили докладні плани зруйнованої фортеці, де були вказані всі приміщення.

– Хух! – нарешті закінчив телефонну розмову експресивний брюнет і підійшов до нас. – Вибачте! Дістали вже всі! Очікуємо завтра приїзд найвищого начальства, то самі розумієте, все горить!

Поручкавшись, Сергій Коваль представив нас як київських родичів загиблого січовика, що приїхали на святкування Карпатської України.

– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам приділити! Ходімо!

Він рішуче кинувся уперед темним коридором. У найближчій кімнаті крізь прочинені двері було видно, як чіпляють до стін високі банери з інформацією про Карпатську Україну. Я йшов останнім і зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справді на всю ніч, бо поки що оформили лише одну стіну.

Директор провів нас до свого кабінету, який ховався аж наприкінці коридора.

– Сідайте! – кивнув він на стільці під вікном, а сам сів за широкий стіл з комп’ютером.

– Ми хотіли уточнити завтрашній порядок святкувань! – мнув у руці чорну беретку Сергій Коваль.

– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столі директор. Він справляв враження занадто суєтної людини. – До речі, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок від мене!

– Чудово! – аж підскочив дідусь. Він любив ясність і визначеність у всьому. Тому одразу її розгорнув і став шукати місцезнаходження музею.

– Тойво… – затнувся директор, кумедно звівши вгору густі чорні брови. – Ану, хлопчику, причини двері… З нагоди відвідин таких шанованих гостей пропоную це відзначити по-закарпатськи, – директор спритно дістав із шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.

– Це наливка з моїх порічок.

Дорослі збуджено загомоніли, задоволено киваючи головами, але мені це одразу стало нецікавим.

«Фігляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботі, а він знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».

Знічев’я я оглянув полицю з книжками, далі мій погляд уперся в підсобку, що знаходилася за спиною директора. Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочинені двері. У напівтемряві побачив на підлозі гіпсовий бюст. Зарамлена світлина двох вусатих вуйків лежала на комп’ютерному кріслі з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.

«Який розгардіяш!» – похитав я головою і вже хотів повернутися до компанії, що після чаркування ділила плитку шоколаду. Аж раптом мій погляд вихопив з-під карти плетене бильце. Від передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Ні, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хусті? А може, дива бувають? Я ввімкнув світло в коморі й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так і є: переді мною погойдувалося плетене крісло-качалка, подібне до тих, які я вже бачив у Музеї раритетів і в меморіальному будинку Тараса Шевченка.

– А де Ясь? – згадав зненацька дідусь, і всі кинулися на розшуки.

– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, відчиняючи двері за моєю спиною. – Еге ж, тутка у нас зберігається дещо з наших фондів. Не все вдається виставити. Площі, знаєте, малувато.

– Це, здається, бюст Августина Волошина, президента Карпатської України! – мовив дідуньо, поправляючи окуляри.

– А це портрети братів Бращайків, – узяв у руки фото під склом Сергій Коваль. – Вони жили в Хусті у ту трагічну добу. Я вам покажу їхній модерний будинок.

Коли у комірчині опинилися ми вчотирьох, одразу стало затісно. Ми ледь не відтоптували один одному ноги.

– Тебе, хлопче, мабуть, зацікавила ця розкішна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напівстіни, мапу. – Річ у тім, що одну таку ми повісили в експозиції. А це, виходить, дублікат. Тому й бережемо її тутечки як зіницю ока.

«Видно, як бережете», – з іронією вишкірився я, але запитав про інше:

– А це плетене крісло у вас звідки?

– Крісло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор. – Навіть не знаю… Воно стояло в кабінеті наших працівників. Але поламалося, чи вони придбали нові стільці, вже не пригадую. Давно його слід викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаєте, по горло. Якщо вас цікавлять меблі з лози, то їх тут виготовляють неподалік – у селі Іза. Це п’ять кілометрів звідси. Там навіть плетені дивани є.

– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повісили ті два банери, – зазирнув до директорського кабінету молодик у синьому робочому комбінезоні з довгою викруткою в руках.

– Усе, любі мої, мушу бігти! – театрально приклав руки до грудей директор і випровадив нас із підсобки. – Завтра із задоволенням відповім на ваші запитання! І продовжимо наше приємне знайомство. Обіцяю!

Діди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нічого собі виклик чи, радше, вибрик долі! Це ж треба проїхати тисячу кілометрів, аби тут знайти те, що загубив у Києві… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справді це звичайнісіньке продавлене крісельце, яких сотні плетуть в Ізі з притисянської лози. Спочатку його треба перевірити, а далі вже будувати наполеонівські плани. У будь-якому разі поїздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечір перестав здаватися нудним.

– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дідусь і потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на східцях музею (уже вкотре – втретє, вчетверте?) і нарешті попрямували на таємничу Замкову гору, яка підносилася прямо перед нами.

Розділ 5

Біля триповерхового сірого напівкруглого будинку, увінчаного аж трьома прапорами (України, Євросоюзу та, вочевидь, місцевим), ми зупинилися.

– Перед нами головна споруда Карпатської України – будинок уряду. Саме тут, на другому поверсі, ось там, біля балкона, – показав правицею історик угору, – знаходився кабінет Августина Волошина, спочатку прем’єр-міністра, а в останні два дні – президента. Я вже неодноразово наполягав, аби на будівлі встановили меморіальну дошку. Але поки що, як бачите, тут нема жодної згадки про найвизначнішу подію в історії Хуста.

Сергій Коваль піднявся східцями до великих скляних дверей.

– Гляньте, яке тут чудове місце для пам’ятної таблички! – поклав він руку на сіру стіну. Згори над ним блимав електронний годинник, який показував дату, час і температуру повітря. На іншій стіні висіла вивіска «Хустська міська рада».

– Цікава будівля, – зауважив дід. – Імпозантна. Модерна.

– О, так! – підхопив його думку пан Коваль. – Вона була збудована чехами в 1937 році. Тож коли наступного року уряд Карпатської України евакуювався з Ужгорода, його вже чекала тут нова сучасна будівля.

Історик розповідав нам, не збавляючи кроку. Тепер ми прогулювалися брукованою короткою вуличкою від міської ради до Замкової гори. Праворуч виднівся чудовий міський парк з доріжками для пробіжок.

– А це у нас поліція, – показав він рукою на останню будівлю ліворуч. – До речі, у 1939 році тут теж сиділи поліцаї.

Ми з дідом глипнули на двоповерховий непоказний білий будинок, увитий плющем та диким виноградом. Усі його вікна були заґратовані. У дворі завмерли з десяток розтрощених автівок, які звозили сюди після аварій. Поміж великими платанами притулився стенд «Їх розшукує поліція».

Ми перейшли маленький місток, що був перекинутий через упорядковане чехами русло річки Хустець, й опинилися перед крутою Замковою горою, яка аж нависала над нами. Тут невеличка дорога розходилася в обидва боки. Ліворуч, як розповів наш провідник, вона вела до міського цвинтаря та замку, а праворуч – до католицького кладовища.

На жаль, погода змінювалася. Несміливе березневе сонце сховалося за хмари, принишклий ліс оповився туманом, а з мого рота заклубочилася пара.

– Я хотів вам для початку показати пам’ятник Миколі Аркасу, якого поховали тут під час Карпатської України, – запропонував хустянин.

– Чудово! – зрадів дідусь. – Я ніколи не був на його могилі.

Ми почали підійматися стежкою, яка круто забирала вгору. Серце загупало в грудях, і я почав хвилюватися за діда. Але наш екскурсовод мав метке око, тож кожні двадцять метрів зупинявся для перепочинку, аби розповісти нову цікавинку. Я захоплювався його вольовим обличчям, тонким шляхетним носом з невеликою горбинкою, акуратно підстриженим кущиком сивуватих вусиків, великими окулярами з притемненим склом.

– Уявіть, яка династія: офіцери, історики, композитори! І всі троє – дід, батько і син – були Миколами Аркасами. У Хусті похований наймолодший – командир полку кінноти Української Народної Республіки, який неймовірно любив театр. І опинившись в еміграції у Чехословаччині, керував українським театром в Ужгороді та Хусті.

Ми стояли перед входом на невеликий, але впорядкований цвинтар. Позаду чітких рядів могил підносилася католицька капличка з хрестом на гострому бляшаному шпилі. На ній здалеку прочитувався напис «1877». Тут і досі відспівували небіжчиків.

– Микола Аркас помер несподівано у грудні 1938 року. Прийшов додому після репетиції, схопився за груди і впав. Йому було лише 58 років, але серце, зморене постійними негараздами еміграційного життя, не витримало…

Історик перекинув чорну невелику сумку через плече й рішуче попрямував центральною алеєю углиб кладовища. Спереду могили ще були доглянуті, а вже за капличкою покривлені залізні та кам’яні хрести свідчили про запустіння.

– Дідику, а чому ти нічого не розповідаєш? – смикнув я свого старого за руку. – Ти ж теж жив у Хусті!

– О, коли то було! Я мешкав у школі-інтернаті, з якої нас практично не відпускали. Хіба що мамка приходила до мене після зміни: яблучко принесе чи пряника. Та й за радянського режиму про Карпатську Україну не дозволяли мовити ані словечка. Тож ми нічого не відали. Тому слухаю зараз побратима Сергія з великою насолодою.

– Ми прийшли! – задоволено усміхнувся почутому компліменту пан Коваль, зупинившись перед чорним мармуровим надгробком з портретом. – Кілька років я розшукував це місце. Уважно вчитувався у репортажі з похорону 1938 року, розпитував очевидців і нарешті знайшов могилу, хоч на ній уже не було ні імені, ні прізвища, ні хреста. Для мене досі лишається загадкою, чому Аркаса поховали на угорській частині міського цвинтаря. Кілька років тому ми встановили тут пам’ятну плиту з подячним написом. Але торік сталося блюзнірство.

Сивуваті брови нашого провідника насупилися, і він хвацько поправив свою вояцьку чорну беретку, яка сиділа на його голові як улита. Мені б таку…

– Рік тому, у ніч з 14-го на 15 березня, перед самим святкуванням річниці Карпатської України, якась паскуда (не побоюся вжити цього лайливого слова, бо людиною цю сволоту назвати не можу) зруйнувала могильну плиту Миколи Аркаса. Причому розбити мармуровий камінь було важко, і його розтрощили, вочевидь, кувалдою.

Ми вражено дивилися на плиту, на якій не було жодної подряпини.

– Та ні! – перехопив наші погляди хустський історик. – Це вже інша. Після тієї наруги ми кинули клич до громадськості, зібрали кошти і днями відновили пам’ятник.

– Які ви молодці! – кинувся обіймати Коваля дідусь. – А хто ж скоїв цей вандалізм? Кому заважав пам’ятник театральному режисерові?

– То ж бо й воно, що тієї ночі в Хусті були пошкоджені всі меморіальні знаки героям Карпатської України, а їх у місті з десяток.

– Та ви що! І таке блюзнірство коїться у Незалежній Україні! Боже мій! До чого ми дожили? – не вгавав дід. – Слабкого ніхто не боїться!

– А спіймали цих злочинців? – втрутився у розмову я.

– Тим-то й ба, що ні. Поліція лише руками розвела. Мовляв, Хуст – місто тихе, спокійне, всі одне одного знають. Такого вандалізму раніше не траплялося. Правоохоронці виявилися не готовими до масової публічної наруги.

Ми одразу загомоніли, перебиваючи одне одного, і дійшли спільної думки, що тут діяла ціла зграя. Бо ж за ніч треба було встигнути заляпати фарбою меморіальні дошки в різних куточках міста, розбити стелу на цвинтарі й кам’яний хрест на могилі січовиків, обірвати святковий банер для туристів.

Дідусь був просто ошелешений. Хто тут міг вчиняти такі нахабні антиукраїнські акції?

– Стривайте! Сьогодні ж 13 березня! – спохопився він. – Ви не боїтеся, що вандали знову візьмуться за своє напередодні річниці Карпатської України?