© О. Д. Бойко, 2021

© Д. Б. Яневський, вступне слово, 2021

© Фотографії з приватного архіву Д. Б. Яневського та Марти Коломиєць-Яневської

© М. С. Мендор, художнє оформленння, 2021

© Видавництво Фоліо – марка серії, 2021

IN MEMORIAM
Марта Коломиєць-Яневська (1959–2020)

Марта Коломиєць-Яневська, журналіст, громадська діячка. Народилася в родині емігрантів в Чикаго (Іллінойс, США). Вищу освіту здобула в Іллінойському університеті та Університеті Урбана-Шампейн. З 1985 р. постійно відвідувала Україну з харитативними місіями матеріальної та інформаційної допомоги дисидентам. 1987 р. записала перше інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем (т. зв. «Інтерв’ю з-під поли»). Була затримана співробітниками КДБ, інтерв’ю конфісковане, Марта була депортована за звинуваченням у шпигунській діяльності. На початку 1991 р. була першою американською журналісткою, акредитованою в МЗС УРСР, відкрила Київське бюро найстаршого українського англомовного видання The Ukrainian Weekly, одночасно була кореспондентом Associated Press та Newsweek по Україні. в 1996–1999 рр. – прес-секретар Агенції США з міжнародного розвитку (USAID), з 1999 керівник низки просвітницьких організацій та проектів: Української освітньої програми ринкових реформ, «Партнерство за прозоре суспільство», «Партнерство громад», українського офісу Національного Демократичного інституту США (NDI), Української католицької освітньої фундації, Українського жіночого фонду, фонду «Приятелі дітей» та ін. З 2013 р. – керівник програми академічних обмінів ім. сенатора Фулбрайта.

Заслужений журналіст України, кавалерка ордену «За заслуги».

Вступне слово

В лютому 1991 р. до Києва прилетіла американська журналістка Марта Коломиєць (1959–2020), кореспондент однієї з найстарших україномовних газет «Свобода» (безперервно виходить з 1893 р.) та The Ukrainian Weekly. Саме тоді вона відкрила перше офіційне американське, взагалі перше іноземне пресове бюро в столиці УРСР. Омріяна поколіннями незалежна Україна стала її рідною домівкою на десятиліття.

Квартира 33 в домі по вул. Архітектора Городецького на довгі роки перетворилась на центр тяжіння нечисленних тоді українських та закордонних журналістів, науковців політиків, громадських діячів різних країн – УРСР, США, Канади, Польщі, Великої Британії, Бельгії, Франції, Швейцарії.

Всі вони жили всередині сучасної їм історії. За влучним висловом відомої в Україні медійної персони, Миколи Вересня, всі вони були спостерігачами, літописцями та ще й акторами в нескінченному блокбастері про повернення України до самої себе. Значить, насамперед, до гідності, свободи та неймовірного за глибиною культурного розмаїття.

Книга О. Бойка, яку Ви тримаєте в руках – частина великого медійного проекту, який ми обдумували декілька років. Задовго до 2014 Марта, ми, багато інших чесних журналістів та громадських діячів відчули, побачили, зрозуміли: у сучасному інформаційному світі фейків та дезінформації та «зручної правди» переважній більшості складно розібратися у тому, що відбувається у світі, в якому ми живемо, творимо, любимо, працюємо.

Зрозуміли і те, що наступним поколінням, які не були безпосередніми свідками того, що чули і бачили ми, буде важко зрозуміти, що насправді відбулося у 1991 році, якою ціною далась незалежність та, власне, що з нею робити? Адже для них, на відміну від нас, покоління «бейбібумерів» – свобода та незалежність – природний стан.

Покоління «Y» та «Z» сприймають незалежність як даність. Іншого вони не знають. Не знають і не цікавляться тими обставинами, які передували незалежності і яку ціну платили і платять українці різних віросповідань та національностей за право вільно дихати, думати, говорити, писати, подорожувати.

Осмислення здобуття свободи кожним з нас справа нелегка, довга, марудна. Але іншого шляху немає: ти або раб, або гідний громадянин вільної країни.

Цим проектом ми привертаємо Вашу особисту увагу до історичних обставин, внаслідок яких стала можливою наша незалежність, намагаємося дати Вам в руки матеріали, які, сподіваємося, допоможуть Вам краще побачити історичні закономірності та «випадковості» Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, зрозуміти політичні, економічні та історичні чинники розпаду Радянського Союзу, що радикально змінило геополітичну ситуацію на Євразійському субконтиненті, спрямувало наше з вами життя в інший напрямок, радикально вплинуло на долі десятків мільйонів людей.

Маємо надію, що дві інші частини цього проекту, а саме – мультимедійний ресурс, збірка документів – хронологічний покажчик подій, відеоінфографічні матеріали роликів, документальний фільм-розслідування від «Вавилон’13» підтвердять Вам, нам всім просту істину: прогрес від регресу визначається обсягом індивідуальної свободи та нерозривно пов’язаної з нею відповідальності.

Відповідальності за себе. Відповідальності за свою родину. Відповідальності за своїх та «чужих» дітей. Відповідальності за своє покликання. Відповідальності за свій дім. Значить, відповідальності за Україну.

Саме так прожила своє життя Марта. Саме так прожили своє життя і віддали його нам українські Воїни на кордоні війни між Цивілізацією і варварством.

Відкритим залишається питання, як проживе своє життя кожен з нас. Значить, Ви особисто.

Слава Україні!

Данило Яневський

Київ-Чикаго-Київ.

2006–2020 рр.

Передмова

Справжня особиста свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності.

Франклін Рузвельт

В своїй хаті своя правда і сила, і воля!

Тарас Шевченко

Вільні і незалежні держави неможливі без вільних, поважаючих себе і самодостатніх громадян.

Вацлав Гавел

На початку 90-х років ХХ ст. відбулась подія, що кардинально змінила хід світової історії – розпався Радянський Союз і на політичній карті світу з’явилися ціла низка нових самостійних держав, однією з яких була Україна. Громадськістю це явище було оцінено вкрай неоднозначно. Одні вважали, що під впливом команди невдах-реформаторів скоїлась катастрофа, насильницька руйнація дієздатної, монолітної держави, стався крах стабільності та порушення балансу сил на міжнародній арені. Разом з тим, інші були переконані, що відбувся обумовлений самою логікою історичного розвитку розвал імперії, який не лише вивільнив шлях для самостійного поступального руху вперед колишнім радянським республікам, а й поклав край «холодній війні» і фактично зняв з порядку денного проблему міжнародного протистояння. Втім, не зважаючи на, по суті, полярні оцінки, обидві сторони беззаперечно визнавали і визнають, що у 1991 р. відбулась подія світового масштабу, яка суттєво і на тривалий час підкорегувала не лише хід світової історії, а й вектор її розвитку. За цих обставин ретельне вивчення передумов, механізму, динаміки, специфіки та наслідків трансформаційних процесів доби перебудови набуває особливої актуальності і не абиякої ваги та значення.

Взагалі «перебудова» – явище непересічне і феноменальне, цікаве як у теоретичному, так і у практичному плані, оскільки в період здійснення комплексу перебудовчих реформ 1985–1991 років відбулися кардинальні зміни та зрушення у суспільно-політичному житті: по-перше, під впливом демократизації та гласності в надзвичайно короткий термін вибухоподібно радикально змінилися суспільна атмосфера та погляди громадськості на владні структури, суспільні відносини, місце і роль особи в історії, на історичний процес в цілому; по-друге, жорстка, чітко стратифікована та централізована командна система, що витримала сталінські репресії, потужні удари Другої світової війни, складнощі повоєнної відбудови, нестабільність періоду хрущовської лібералізації, брежнєвський застій, не змогла пройти стадію самореформування і порівняно легко і фактично безкровно здала свої позиції; по-третє, виникли історичні фактори та явища, які не мали аналогів у попередні роки радянської доби – неформальні організації, масова організована народна опозиція, релігійний ренесанс, організований робітничий рух, поява представників опозиційної національної контреліти у державних структурах різних рівнів, політичне студентське голодування тощо; по-четверте, суперечливе протікання перебудовчих реформ в силу обставин дискредитувало та дестабілізувало союзні органи управління, вивело з рівноваги суспільну свідомість, а повернення історичної правди пробудило національні почуття широких кіл громадськості, що врешті-решт створило підґрунтя для того, щоб Україна стала незалежною державою.

Актуальність вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні 1985–1991 років зумовлена цілим комплексом чинників.

По-перше, оскільки горбачовська перебудова була варіантом наздоганяючої системної суспільної модернізації, дослідження її змісту, логіки та наслідків становить собою значний інтерес і у теоретичному аспекті, як спосіб збагачення досвіду самоудосконалення людської цивілізації. У цьому плані особливо цінним є вивчення специфіки радянської моделі реформування другої половини 80-х років— проведення трансформаційних процесів на базі соціалістичного способу виробництва, в умовах панування командної системи, на величезній території з широким спектром етнополітичних, релігійних, культурних особливостей у різних регіонах.

По-друге, ретельний аналіз досвіду практичного керівництва масштабними трансформаційними процесами у суспільстві доби перебудови (вивчення способів та методів корегування ходу реформування; факторів ефективності управлінських рішень; засобів стимулювання здатності політичних інститутів пристосовуватися до умов, що змінюються; форм активізації та мобілізації мас; причин помилкових дій та рішень тощо) дозволить врахувати його уроки у практиці сучасного державотворчого процесу.

По-третє, з’ясування основних тенденцій суспільно-політичного розвитку СРСР в цілому та України зокрема у другій половині 80-х – на початку 90-х років необхідне для розуміння природи та механізму дії типового для перехідних суспільств комплексу конфліктів та протиріч, який у політологічній літературі дістав назву «кризового синдрому модернізації». Знання складових частин конфліктного потенціалу суспільства, специфіки прояву та факторів активізації на вітчизняному ґрунті дозволить шукати ефективні форми та засоби впливу щодо його локалізації та ліквідації, а це особливо актуально як для України так і для решти країн, які перебувають на перехідному етапі свого розвитку.

По-четверте, значна частина суспільних процесів, явищ та політичних суб’єктів доби перебудови нині не зникла з історичної сцени, тому ретельне вивчення витоків, першооснов та специфіки цих факторів суспільного життя, врахування та використання набутої в ході дослідження інформації є не лише важливою умовою та складовою частиною сучасного процесу розбудови держави в Україні, а й надійним підґрунтям політичного прогнозування.

По-п’яте, недостатня розробка порушеної теми в науковій літературі, відсутність комплексного, ґрунтовного та об’єктивного дослідження, присвяченого її висвітленню, не дали змоги створити цілісної картини суспільно-політичного розвитку України в 1985–1991 років; стали на заваді формуванню концепції, яка б всебічно тлумачила тогочасні події та явища, пояснювала природу та механізм суспільних змін; зумовили наявність суттєвих прогалин у фактологічному матеріалі.

Перераховані фактори визначають важливість та актуальність як у теоретичному, так і в практичному плані комплексного історико-політологічного аналізу трансформаційних процесів в Україні доби перебудови.

На нашу думку, вивчення різних аспектів суспільно-політичних трансформацій в Україні у 1985–1991 років своєму розвиткові пройшло два етапи. Перший етап осмислення модернізацій них процесів, що розпочинається наприкінці 80-х років можна умовно назвати публіцистичним. В цей час у ході бурхливого обговорення проблеми «білих плям історії» суспільна думка, проєктуючи досвід та роки минулого на практику реформаційного процесу, дедалі більше почала звертати увагу на нагальну необхідність ґрунтовного аналізу проблем сучасності. За цих обставин робилися спроби осмислити хід та перші результати реформ, їх вплив на суспільство. Як правило, це були замітки, статті, брошури, більша частина яких з’являлася у центральних видавництвах та виданнях. Характерно, що навіть назви збірників статей, у яких аналізувалися суспільні процеси доби перебудови мали гостро публіцистичний характер – «Если по совести», «Обратного хода нет», «Постижение», «Драма оновления» тощо^[1].

На жаль, першим спробам наближення до істини були притаманні поверховість, описовість, фрагментарність, нерідко – суб’єктивізм та відчутна політична заангажованість. Такий стан справ пояснюється, очевидно, тим, що, з одного боку, значна частина викликаних реформами процесів та явищ ще не виявила себе повною мірою, а з іншого – абсолютна більшість авторів цих робіт була включена у суспільні трансформації і відігравала в них не роль безпристрасного спостерігача, а активного учасника. Невипадково відомі дослідники історії радянської доби О. Волобуєв та С. Кулешов, випускаючи у світ в 1989 р. книгу, присвячену висвітленню ходу перебудови через призму історичного досвіду, підкреслювали: «Ще раз повторюємо: перед читачем не монографічне дослідження, а публіцистичні замітки. Автори – не літописці процесу перебудови, а його учасники»^[2].

З 1990 р. розпочинається науковий етап вивчення проблеми. По суті класичною перехідною (навіть за назвою) роботою можна вважати дослідження А. Камінського «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні»^[3], яке органічно поєднало гостру публіцистичність та науковий аналіз. Автор, спираючись на матеріали офіційної та опозиційної української преси, радіоповідомлення різних агентств світу, на архів Радіо «Свобода», зробив унікальне дослідження, що висвітлювало проблеми гласності, офіційної культурної політики, процесу зародження неформальних організацій та становлення НРУ, піднімало питання розвитку релігії, ходу та наслідків виборчих кампаній 1989 та 1990 років цій роботі А. Камінський не лише зафіксував основну хронологію суспільно-політичних подій в Україні доби перебудови і зробив спроби перших узагальнень, а й, по суті, розставив віхи для майбутніх дослідників, проакцентувавши основні напрями вивчення актуальних та перспективних проблем.

Вагомим у процесі вивчення суспільно-політичних процесів доби перебудови є доробок О. Гараня. Спочатку ним було надруковано у 1991 р. довідник «Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій»^[4] з великою аналітичною вступною статтею, а невдовзі побачив світ досить оригінальний твір «Убити дракона. З історії Руху та нових партій України»^[5], у якому автор на основі узагальнення віддзеркалення суспільних процесів у офіційній та опозиційній пресі, зробив спробу показати процес зародження та становлення Руху, висвітлити його місце і роль у політичному житті суспільства, позначити основні тенденції розвитку вітчизняної багатопартійності, застерегти колишніх опозиціонерів від політичного переродження та можливості трансформації націонал-демократичних сил у «синьо-жовтих» більшовиків.

Наступним помітним кроком у вивченні суспільно-політичних процесів в Україні доби перебудови стала низка праць В. Литвина: «Політична арена України: Дійові особи та виконавці», «Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука»^[6]. Основний акцент у цих роботах зроблено на вивченні процесу формування та становлення сучасної національної еліти. В центрі викладу, як правило, знаходиться постать секретаря ЦК КПУ, а потім першого Президента України Л. Кравчука. Втім, такий підхід не звужує горизонти дослідження і не зменшує його значення, оскільки В. Литвин, по-перше, показує своїх персонажів та їх діяльність на широкому історичному тлі, у контексті політичної історії республіки; по-друге, постійно намагається у ході викладу не лише з’ясувати причини тих чи інших вчинків окремих політичних осіб, а й проаналізувати домінуючі тенденції суспільного розвитку; по-третє, дослідження спирається на солідну джерельну базу, левову частку якої складають архівні матеріали, що раніше не публікувалися. У подальшому в узагальнюючих працях В. Литвина окремі сюжети перебудовчих процесів в Україні подаються в контексті висвітлення та аналізу досвіду і проблем сучасного етапу державотворення.

Окремі важливі сюжети політичної історії України 1985–1991 років знайшли своє відображення у працях вітчизняних істориків та політологів. Зокрема, питання зародження багатопартійності в Україні одразу потрапила в епіцентр уваги науковців. Своєю аналітичністю та аргументованістю у висвітленні різних аспектів становлення вітчизняного багатопартійного спектру виділяються роботи А. Білоуса, М. Томенка, О. Гараня, В. Литвина, А. Слюсаренка, О. Майбороди^[7]. Неодноразово предметом дослідження ставала проблема виникнення Руху^[8]. На нашу думку, найбільш вдало крім О. Гараня висвітлення місця і ролі НРУ у політичному житті республіки вдалося зробити Г. Гончаруку, який використавши архіви рухівських структур, зумів дати доволі об’єктивну картину історії формування НРУ та критично оцінити його лідерів. Ця робота відрізняється органічним поєднанням науковості та публіцистичності^[9].

Заслуговує на увагу завдяки введенню в обіг нових архівних документів та інших джерел науковий доробок А. Русначенка, предметом уваги якого спочатку стало зародження та становлення незалежного робітничого руху в Україні («Пробудження. Робітничий рух на Україні1989–1993 років»), а невдовзі розгортання національно-визвольного руху у республіці у другій половині ХХ ст. («Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 років»)^[10].

Значний інтерес представляють роботи М. Михальченка, В. Андрущенка, В. Чемериса, у яких робляться спроби проаналізувати питання політичного лідерства та обставин формування сучасної національної еліти у добу перебудови^[11]. Активізується дослідження проблем розвитку організованого молодіжного руху в Україні наприкінці 80-х років. У роботах О. Корнієвського, В. Якушика, В. Куліка, Т. Голобуцької, О. Голобуцького на основі переважно опублікованих джерел аналізуються причини виникнення, основні етапи та механізм формування молодіжних організацій^[12]. Вагомим внеском у розширення джерельної бази вивчення цієї проблеми є публікація О. Донієм та О. Синельниковим збірки документів, що висвітлюють історію Української студентської спілки у 1989–1999 роках^[13].

Неодноразово проблема політичного розвитку України у добу перебудови висвітлювалася у загальних працях з вітчизняної історії^[14]. На нашу думку, найбільш повно та послідовно це вдалося зробити Ю. Алексєєву, С. Кульчицькому та А. Слюсаренку в їхній праці «Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 років)»^[15]