– Істинно сказано… – глузливо відповів Крук. – Не той сліпий, у кого очей немає, а той – хто дивитися не вміє. Скажи, Пешто, як часто зустрічалися тобі русинські хлопці такого віку з настільки чистою шкірою, ніжними, як у панночки, руками. А головне – рівними, білими зубами? І щоб все водночас…

Пешта явно не відрізнявся швидкістю мислення, тому його випередив інший голос.

– Думаєш, отамане, то шляхтич?

– І не нижче княжого стану, – впевнено відповів Крук. – Не знаю, за яким бісом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московії або Польщі в нього чи близької родини сіл більше, ніж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуєш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

«Кивнути? Чому ні, якщо хороша людина просить? Мені не шкода… Хоч двічі. Нехай і йому приємно буде. Як мені зараз. Який він славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бідолашний Василь… Як не втікав від смерті, а все ж вона наздогнала. У самому несподіваному місці. І я знову залишився один-однісінький у цьому жорстокому і чужому мені світі… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»

Я важко зітхнув, повалився на бік і спробував згорнутися калачиком.

– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

Пірат безцеремонно схопив мене за плечі, струснув і спробував посадити. Але як тільки прибрав руки, я знову спробував лягти.

– Ну, ні! – розсердився розбійник і міцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай відповідь лиш на одне запитання!

Цей прийом я знав. З телевізора. Бранцю не дають спати, і той, щоб припинити тортури і хоч трошки подрімати, починає говорити все, що кати хочуть почути. Мені таїти було нічого, в правду все одно ніхто не повірить, тож зробив зусилля і розплющив очі.

– Ось і добре. Скажи, Петре. Навіщо ти на Січ їхав?

«Знайшов що спитати. А й справді, навіщо? О! Згадав!

Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».

Здається, непомітно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготі.

– Заткніться, йолопи… З чого регочете? Чоловік, який знається на грамоті, скрізь потрібен. А вже на Низу, де лише один на сотню власні пальці порахувати здатний, такому грамотію проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб мені більше жодної чарки ракії не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехінів! Ось таке моє слово. Тож налягайте на весла, хлопці. Щойно частка кожного з вас стала більшою принаймні на пару золотих.

– ♦ —

Скрипить так, немов я всередині величезного, сто років не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очі відкриватися не бажають, а в роті немов бульйонні кубики жував. Задоволення ще те, однак міняти шило на мило, тобто повертатися в реальність, хочеться ще менше.

Загалом, нагадує літні ранки на турбазі «Сонячне» на Арабатській стрілці. У досвітні години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляє. Тремтиш, як цуцик, під тонесеньким простирадлом (ну, а звідки тепліші покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускається?), а вилізти і вдягнутися ліньки. Бо там, назовні, ще холодніше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

О-хо-хо… Все проти мене. Є на світі сила незборимої дії, що будь-якого підніме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрі пелюшки – зад від ліжка відірвеш.

Праворуч у мене тумбочка. Треба покласти на неї руку і, вже знайшовши точку опори…

Не зрозумів? А куди вона поділася? Просив же батьків мої речі не чіпати і меблі не переставляти.

Стоп! Які батьки? Вони що, вночі приїхали з села і насамперед кинулися порядок наводити? Дурня… А навіть як би так, то чому я нічого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барі не засиджувався. Скоренько познайомився з цією… як її?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.

Твою дивізію! Наявність голої дівиці в ліжку ненаглядного і «сама скромність» синочка могла маму і до інфаркту довести.

Квапливо помацав ліжко лівіше, але і під цією рукою також виявилися якісь дошки. Холодні і неприємно слизькі на дотик.

Так що тут відбувається, врешті-решт?!

Підкоряючись наполегливій вимозі організму, приклав зусиль, і повіки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І тріпочуче вітрило.

– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприємний, хрипкий голос. – А ще кажуть, ніби шляхтичеві для міцного сну треба не менше трьох перин підстелити. Чуєш, Круку! Може, помилився ти? І ніякий він не княжич?

– Горня ракії кого хочеш приспить… – пробурчав у відповідь уже знайомий голос. А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пірата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кілька днів тому на купі гною за шинком спав?

Дружний регіт підтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дійсно траплявся. Втім, той і сам не заперечував, бо відповів цілком добродушно.

– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгірше місце, де мені доводилося ранок зустрічати. Гей! Барило! Пам’ятаєш Бахчисарайський зиндан?

– Щоб він згорів… – приєднався до розмови ще хтось. Голос долітав здалеку.

– Земля і гноївка не горять… – каркнув у відповідь Хрипун. – Це ж там я свій нинішній голос здобув. А до цього кращим співаком у Звенигороді вважався. На свята в церковному хорі співав. Ех… – зітхнув голосно. – Те-пер-то мені в храм дорогу заказано. Стільки нагрішив, що навіть якби захотів покаятися, все не пригадаю.

Краєм вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зі мною раніше. І потрапляння в інший час, і козака Василя Полупуда, і наші з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закінчилися… назавжди. А для мене стали значно неприємнішими.

– А ось ми у панича запитаємо… – вирішив звернутися до мене за допомогою Крук. – Мабуть, учений краще в цьому розуміє. Гей, Петре! Чуєш, що питаю?

Навіть якщо б і чув, з відповіддю довелося б зачекати. Організм, що остаточно прокинувся, так рішуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги… Застогнав ще раз від пекучого болю, що блискавицею прострелив голову… Але рятівний борт був поруч, залишилося тільки шаровари припустити.

О!.. Райська насолода…

Разом зі шлаками з організму вийшла і слабкість. Стало не так гидко на душі, та й в голові трохи прояснилося.

Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навело мене на думку, що чоловічий колектив далекого минулого нічим не відрізняється від тих компаній, у яких мені доводилося бувати раніше. У далекому майбутньому… І, поки мене не почали бити… і навіть не зв’язали, треба набирати очки. Ставати, якщо не своїм, то хоч не ворогом чи порожнім місцем.

Привів одежу в порядок і повернувся обличчям до човна. Однощоглове вітрильне судно. Полупуд сказав – купецький байдак. Вісім лав. На кожній по парі веслярів. Жилаві, «в’ялені» тіла. М’язи, сухожилля і ніякого жиру. Шкіра дублена. А обличчя… Матусю рідненька! Будь-яке вночі побачиш – загикуватися почнеш. Яке хочеш каліцтво чи рубець від поранення придумай, придивися і знайдеш.

Тим паче, треба пристосовуватися. Так що нічого тягнути, відразу заходимо з козирних.

– Байку хочете послухати?

Байка – це святе. Будь-яка дорога – насамперед одноманітність і нудьга. Плюй на долоні та веслуй. Веслуй і плюй… Он як очі заблищали. Немов у псів, що варену кістку занюхали. Але я на них не зважаю, дивлюся тільки на одноокого. Чекаю його дозволу. Тим самим підкреслюючи владу Крука і старшинство.

Здається, оцінив. Хмикнув значущо і кивнув.

– Можна і послухати. Сподобається – дам похмелитися. Ні – п’ять батогів отримаєш.

Я на таке доповнення не розраховував, але відступати пізно. Та й ризик мінімальний. Щоб студент четвертого курсу не знайшов цікавої історії для банди річкових піратів із замшілого середньовіччя? Тим паче, що за сюжетом і ходити далеко не треба.

– Якось іудей, татарин і… козак…

Перш ніж вимовити останнє слово, я трохи напружився. А раптом, вони з тих, хто козаків і на дух не переносить?

Але нічого, жоден не поморщився. Нормально сприйняли. Мабуть, козак – це не тільки той, хто на службі чи Січі, а взагалі – стан людей вільних. Ну, правильно. Бандит, розбійник, харциз – це ж не самоназва. А образливе прізвисько, кличка. Самі себе вони якраз козаками вважають. І тих, хто по інший бік паркану, ненавидять приблизно так само, як пси бездомні – дворових Сірків та Куцих.

– …зійшлися в шинку, розговорилися і почали сперечатися про те, що ж воно таке справжнє, безмірне щастя… іудей, ясна річ, про ґешефт з порносом², при якому можна стільки заробити, що на весь вік вистачить і собі, і дітям, і внукам, заторохтів. Татарин – про табуни скакунів чистокровних, про гарем з юних одалісок, по одній з усіх країн світу, торочить. Про палац казковий і сад з фонтанами. Загалом, кожен свою мрію нахвалює, та інших переконати намагається. А козак мовчить, хмуриться та знай з глечика в горнята підливає. Час сперечаються, другий… І ось піднімається з-за столу іудей. Мовляв, перепрошую, треба вийти. Але козак силоміць садовить його назад і наливає знову.

– Зачекай, пане Іцхак. Встигнеш. Так мене твої слова пройняли, що я майже повірив. Треба за це випити! Інакше мрія не збудеться…

Випили. Тепер піднімаються вже обидва. І іудей, і татарин. А козак, як і раніше, не відпускає.

– Стривай, Ахметка! Повірив я тобі. Аж навпіл розриваюся. Не можу вибрати, чиї слова солодші. Давай за твоє щастя теж по ковтку. Бо інакше вийде, що ми тільки за іудейське щастя пили. Значить, Іцхак переміг.

Переконав. Посадив. Випили ще по одній. З-за столу не те що підхоплюються, злітають. А козак назад тягне.

– Гей! Гей! Шановне панство! Не гарно чините! Не по-то-вариськи. Я за вас пив? Пив. А ви за мене відмовляєтеся?

Як же так? Виходить, що у козака взагалі ніякої долі-талану немає? Образити хочете?

Ображати козака в хмелю ніхто при здоровому глузді не стане. Але тільки сідати вже не стали. Стоячи випили. І як вимело обох на вулицю. Тільки двері грюкнули.

Козак слідом вийшов. Дивиться, іудей і татарин поряд під деревом прилаштувалися, справляють малу нужду і аж стогнуть.

– О, Аллах! Як добре!

– О, Яхве… Азохен вей.

Підійшов, встав за плечима і питає:

– Ну що, бусурмани, христопродавці, тепер знаєте, що таке справжнє щастя? Ось і радійте життю. А то розмріялись – золото, одаліски…

Дружний регіт веслярів завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.

– Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогодні пан, а завтра – пропав. Тільки не налягай, не налягай. Сп’янієш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.

– Спасибі… пане отамане… Я зовсім трішки. А то в душі, як коні ночували.

Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збільшує мої шанси. Головне – не поспішати. Дивлячись на регочучих річкових піратів, я ні секунди не сумнівався, що як доведеться, з таким же веселим сміхом вони стануть здирати з мене шкіру або катувати вогнем. Я не китаєць, чекати поки повз пропливуть трупи ворогів не стану, але і втікати треба теж вчасно. Так, щоб не спіймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.