Хламида миру

Таємниці настільки тісно пов’язані між собою у великому місті, що аматори читання і друзі Джонні Белчемберза давно перестали дивуватися його раптовому та незбагненному зникненню майже рік тому. Тепер ця таємниця вже з’ясована, але її розгадка настільки дивна й неймовірна для розуму пересічної людини, що лише небагато обраних, котрі перебували в тісному контакті з Белчемберзом, змогли в неї повірити.

Джонні Белчемберз, як відомо, належав до еліти товариства. Позбавлений марнославства модників, котрі будь-що-будь прагнуть привернути увагу до себе ексцентричною демонстрацією заможності, він усе ж був au courant^[39] у всьому, що могло додати блиску його заслужено високому становищі в суспільстві.

Особливо він вирізнявся своїми смаками в одежі. У цьому він мав цілий табун послідовників. Завжди акуратний, витончено доглянутий, маючи у власності практично необмежений гардероб – його визнавали найкраще одягненим денді в Нью-Йорку, отже, і в усій Америці. У Ґотемі не було кравця, котрий би не вважав честю привілей безкоштовно шити одяг для Белчемберза. Коли той його одягав, це була безцінна реклама.

Особливою пристрастю чоловіка були штани. Нічого в них, крім досконалості, він не визнавав. Не міг терпіти навіть дрібної м’ятої складки. Жевжик тримав у своїх апартаментах спеціального слугу, котрий прасував його величезні запаси. Друзі молодика подейкували, що він переодягався кожні три години.

Й от раптово Белчемберз зник. Упродовж трьох днів його відсутність не викликала тривоги в його приятелів, а потім вони вдалися до звичних методів розслідування. Усі вони не дали результатів. Молодик не залишив після себе жодного сліду. Тоді почали дошукуватися мотиву, але так і не знайшли його. Парубок не мав ворогів, не мав боргів, жінки також не мав. У банку тримав кілька тисяч доларів. Крім цього, зниклий ніколи не виявляв схильності до ексцентричності, бо насправді мав особливо спокійний і збалансований темперамент. Для пошуку зниклого застосували всі методи нишпорок, але все дарма. Це був один із тих випадків, що все частіше зараз траплялися, коли чоловіки зникають, як полум’я свічки, не залишаючи навіть слідів диму після себе.

У травні Том Ейрес і Ланселот Джілліам, двоє старих друзяк Белчемберза, вирушили в невеличку мандрівку на той бік. Байдикуючи в Італії та Швейцарії, вони якось почули про монастир у швейцарських Альпах, який обіцяв щось краще за зачовгані туристичні атракції. Той монастир був майже недоступним для звичайного туриста, розміщений на дуже скелястій і стрімкій гірській вершині. Його принади не рекламували, бо, по-перше, ченці варили там просто божественну наливку, яка, подейкують, набагато перевершує бенедиктин і шартрез. По-друге, там містився величезний мідний дзвін, такий чистий і скрупульозно вилитий, що не перестав звучати, відколи в нього вперше бамкнули триста років тому. І, нарешті, стверджували, що в його стіни ніколи не ступав жоден англієць. Ейрес і Джілліам вирішили, що ці три аргументи спонукають до розслідування.

Їм знадобилися два дні та допомога двох провідників, щоб дістатися до монастиря Святого Ґондро. Він стояв на замерзлій скелі, яку продували всі вітри, а сніг підступними масами вкривав її схили. Гостей ченці прийняли радо, а їхній обов’язок якраз і полягав у тому, щоб розважати нечастих гостей. Вони випили смачної наливки й визнали її винятково міцною й освіжною. Послухали величезний дзвін, що перманентно гупав, і дізналися, що вони – перші подорожні в тих сірих кам’яних мурах, куди й справді не ступала нога жодного англійця, хоч їхні неспокійні ноги обходили майже всі закутки на землі.

О третій годині дня, коли приїхали двоє молодих ґотемців, вони стояли разом із преподобним братом Христофором у великій холодній залі монастиря, спостерігаючи, як ченці крокують до трапезної. Вони рухалися повільно, парами, зі схиленими головами, безгучно ступаючи ногами в сандалях по грубих кам’яних плитах. Поки процесія повільно минала їх, Ейрес раптом схопив Джілліама за руку.

– Поглянь, – енергійно прошепотів він, – на того, хто зараз якраз навпроти тебе, по цей бік, із руками на пасі… Якщо це не Джонні Белчемберз, то хай мене грім поб’є!

Джілліум придивився і впізнав загубленого законодавця моди.

– Що за бісівщина, – здивувався він. – Що тут робить старий Белл? Томмі, це ніяк не може бути він. Ніколи не чув, щоб Белл захоплювався релігією. Більше того, він інколи молов язиком такі речі, коли правив кіньми, за які його прокляли б у будь-якій церкві.

– Це Белл, жодних сумнівів, – твердо стояв на своєму Ейрес, – інакше мені не завадить звернутися до окуліста. Але подумай, як це Джонні Белчемберз, король денді, канцлер модного одягу та Магатма рожевих камелій, стовбичить тут на морозі й кається в хламиді кольору тютюну! Мені це в голові не вкладається. Краще спитаємо веселого стариганя, котрий нами опікується.

І вони звернулися за поясненнями до брата Христофора. На той час ченці вже зайшли до трапезної, тому неможливо було вказати, кого товариші мають на увазі. Белчемберз? Але брати Святого Ґондро відмовляються від своїх світських імен після того, як приймають обітниці.

– Ви хотіли б, панове, поспілкуватися з одним із братів? Якщо зайдете до трапезної та вкажете на того, кого хотіли б побачити, то прошу дуже.

Ейрес і Джілліам послухалися поради й вказали брату Христофору на того, кого вони побачили. Це справді був Джонні Белчемберз. Тепер вони прямо зазирнули йому в обличчя, коли той сидів серед неохайних братів, не підіймаючи погляду й смакуючи юшку з грубої, брунатної чаші.

Настоятель дозволив гостям побалакати з одним із братів у приймальній, куди обіцяв його прислати. Коли той прийшов, тихо ступаючи у своїх сандалях, і Ейрес, і Джилліам витріщилися на нього з подивом і недовірою. Авжеж, це був Джонні Белчемберз, але виглядав він зовсім інакше. На його гладко поголеному обличчі застиг вираз невимовного миру, радощів досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очі виблискували спокійно та милостиво.

Монах був такий самий охайний і доглянутий, як і в часи перебування в Нью-Йорку, але наскільки інакше він був одягнений! Тепер єдиною одежею чоловіка була довга хламида з грубої брунатної тканини, підв’язана мотузкою на животі, що спадала прямими, вільними складками до ніг чоловіка. Він потиснув руки відвідувачам зі своєю старою легкістю і витонченістю манер. Якщо в цій зустрічі й була якась бентега, то Джоні Белчемберз її не виявляв. У кімнаті не було де сісти, тому присутні розмовляли стоячи.

– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очікував знайти тебе тут. Хоча це й непогана ідея. Адже товариство – це жахлива полуда. Міркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор і відійти до… м-м-м… споглядання і м-м-м… молитов і пісноспівів, і подібних до них речей.

– Облиш, Томмі, – весело озвався Белчемберз. – Не бійся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усіма цими файними хлопцями, бо такі тут звичаї. Тут я брат Емброуз. Мені дали лише десять хвилин, щоб погомоніти з вами, хлопці. То тепер модні камізельки такого покрою, що на тобі, Джілліаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеї?

– Це той самий старий Джонні, – радісно вигукнув Джілліам. – Якого дідька… тобто, навіщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?

– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – і повертайся з нами. Стара компанія ошаленіє, коли тебе побачить. Це ж не твоє, Белл. Я знаю з півтузина дівок, котрі оплакували тебе, коли ти зник. Подай у відставку, або отримай відпустку, чи що там треба зробити, щоб звільнитися з цієї фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джоні, і… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!

Белчемберз зиркнув на свої ноги в сандалях і всміхнувся.

– Ви, хлопці, нічого не петраєте, – заспокійливо промовив він. – Приємно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене більше не вабить. Я досягну тут мети всіх своїх амбіцій. Я цілком щасливий і задоволений. І залишуся тут аж до кінця своїх днів. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своїх шатів. – Нарешті я знайшов те, що не морщиться на колінах. Я досягнув…

Цієї миті по монастирю пролунало глибоке бамкання великого мідного дзвону. Мабуть, це був заклик для негайної молитви, бо брат Амброз схилив голову, обернувся і покинув покій без жодного слова. Він ледь помітно махнув рукою, коли проходив крізь кам’яні двері, здавалося, так він попрощався зі своїми давніми друзями. Ті покинули монастир, так більше і не побачивши свого давнього приятеля.

Саме таку історію Томмі Ейрес і Ланселот Джилліам привезли зі своєї останньої поїздки до Європи.

Дівчисько та шахрайство

Одного дня я зустрів свого старого приятеля Ферґюсона Поґа. Він – добросовісний шахрай найвищого ґатунку. Його штаб-квартира – уся Західна півкуля, а його фахом є все – від спекуляції на міських наділах Великих рівнин^[40] до гендлювання дерев’яними іграшками в Коннектикуті, зробленими зі шкаралупи горіхів, почавлених гідравлічним пресом.

Час від часу, коли Поґові вдається хороша афера, він приїжджає до Нью-Йорка відпочити. Він каже, що глечик вина, буханець хліба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»^[41] приблизно такий самий відпочинок і приємність для нього, як гойдалки в атракціоні для президента Тафта.

– Дайте мені, – каже Поґ, – велике місто, щоб я міг відпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркців, але Мангеттен – мабуть, єдине місце на земній кулі, де їх не знайти.

Поки Поґ вештається мегаполісом, його завжди можна знайти в одному з двох місць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертій авеню, де він читає книги на свої улюблені теми – іслам і таксидермію. Але я знайшов його деінде – у його апартаментах на Вісімнадцятій вулиці, де він сидів у шкарпетках, намагаючись зіграти «Береги Вабашу» на маленькій цитрі.

Чотири роки він терзав цю мелодію, але якихось успіхів досі не досяг. На шифоньєрці лежав кольт сорок п’ятого калібру з воронованої сталі та щільний рулон десяток і двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежність до класу багатіїв. Поруч у приймальні нервувала покоївка, котра прибирала кімнату, не в змозі увійти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зі своїми міськими інстинктами позбутися магічного впливу жовтого рулону.

Поки Ферґюсон Поґ теревенив, я сидів на його валізі. Ніхто не міг бути відвертішим або чеснішим у своїх промовах. Поряд із його висловами, волання Генрі Джеймса^[42] з приводу годування хлібом у віці одного місяця здавалося б халдейською криптограмою. Він із гордістю розповідав мені історії з досвіду власного фаху, який вважав мистецтвом. І мені було дуже цікаво запитати його, чи знав він якихось жінок у цій професії.

– Леді? – виправив Поґ зі західним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправні в мистецтві шахраювання, бо вони всі залучені у вкрай банальні обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто має гроші в цьому світі? Чоловіки. Чи ти знав колись чоловіка, котрий дає жінці долар просто так? Чоловік може подарувати іншому чоловікові все вільно, легко й на дурняк, але якщо він кине хоч пенні в один із тих автоматів, якими керує Асоціація доньок Єви, і звідти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу після того, як він смикне за важіль, то ви за чотири квартали почуєте, як він кличе поліційного інспектора. Чоловік – це найважча завада, з якою стикається жінка, він ощадливий, тому їй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловіка заплатити. Два рази з п’ятьох жінка нічого не досягає. Вона не може покладатися на поліцію і дорогі машини. Бо чоловік одразу ж усе помітить і долучиться до гри. Жінки змушені досягати успіху в тому, що мають, а це ранить їхні ніжні рученята. Дехто з них – це природні водостічні жолоби, і вони можуть вимивати по тисячі доларів із тонни. Ті, хто зі сухими очима, змушені вдаватися до листів із підписами, фальшивих кучериків, співчуття, вихляння стегнами, батогів із сирівцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубів, шовкових запасок, пращурів, макіяжу, анонімних листів, парфумів, свідків, револьверів, турнюрів^[43], фенолу, місячного сяйва, холодного крему та вечірніх газет.

– Ви просто обурливі, Ферґу, – зауважив я. – Безумовно, не буває жодного шахрайства, як ви його називаєте, у щасливому та гармонійному подружжі!

– Ну, – зронив Поґ, – нічого такого, що вимагає виклику поліції, надсилання підмоги та може стати темою для водевілю. Насправді це відбувається так: припустімо, ви мільйонер із П’ятої авеню, високого лету птаха, і з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаєтеся додому пізньої ночі й приносите леді, котра претендує на вас, брошку за дев’ять мільйонів доларів. Віддаєте її. Вона лементує: «О, Джордже!» й перевіряє, чи вона застрахована. Відтак підіймається і цілує вас, а ви ж тільки цього й чекали. І це отримав. Оце і є підкуп.

Та я хочу розповісти тобі про Артемізію Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усім, із чого вона складається. Її волосся було жовтого кольору, як кучма цієї рослини. Її тіло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зі землі мокрого літа, її очі були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був її улюбленим кольором.

Під час моєї останньої поїздки у звабні куточки вашого ізольованого міста я познайомився з чоловіком на ім’я Вокросс. Він був багатієм, мав десь із мільйон. І цей жевжик мені повідомив, що працює на вулиці. «Вуличний продавець?» – спитав я зі сарказмом. «Саме так, – підтвердив він, – я старший партнер у концерні з укладання тротуарної плитки».

Він мені сподобався. Тому я й зустрівся з ним на Бродвеї одного вечора, коли мені зовсім бракувало гарного настрою, удачі, тютюну та грошей. Він був увесь показний: у циліндрі, з діамантами, накрохмалена білосніжна сорочка. Остання вражала найбільше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маєш вигляд чогось середнього між графом Толстим і травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собі звести погляд на цього дуку.

Вокросс зупинився і потеревенив зі мною кілька хвилин, а потім завів мене до дорогого ресторану пообідати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумілості та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких місцях.

Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального ілюстратора, коли сидів там без грошей, а моє волосся було все зім’яте, ніби я був артистом, найнятим, аби почитати щось із «Шкільних днів Ельзи» в занюханому богемному театрі в Брукліні. Але Вокросс поводився зі мною, як дурень із писаною торбою. І йому було начхати на офіціанта.

«Пане Поґ, – пояснював він мені, – я вас використовую».

«Продовжуйте, – погодився я, – і сподіваюся, ви не прокинетеся».

А потім він каже мені, розумієш, який він чоловік. Він житель Нью-Йорка. Його єдиним прагненням було, щоб його помітили. Він хотів бути помітним. Хотів, аби люди помічали його й кланялися, розповідали іншим, що він за цабе. І звірився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мільйон, тому він не міг привертати увагу тим, що смітить грішми. Він сказав, що якось намагався привернути увагу громадськості тим, що засадив часником невеличку ділянку на східній околиці міста для безкоштовного користування біднотою, але як тільки Карнеґі вчув про це, відразу ж забудував цю ділянку бібліотекою галльської літератури. Тричі він кидався під автомобіль, але єдиним результатом стало п’ять зламаних ребер і повідомлення в газетах про те, що невідомого чоловіка, зростом п’ять футів і десять дюймів, з чотирма вставними зубами, ймовірно, останнього члена знаменитої банди Рудого Лірі, збила машина.

«А ви пробували журналістів», – поцікавився я.

«Минулого місяця, – зітхнув пан Вокросс, – мої витрати на обіди для журналістів склали 124,8 доларів».

«І щось отримали за це?» – запитав я.

«Ага, – згадав він, – додайте ще вісім п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».

«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?

«Я й справді мав на увазі щось подібне цього вечора, – підтвердив Вокросс, – мене це засмучує, але я просто змушений вдатися до ексцентричності».

І тут він кидає серветку в зупу, підіймається і кланяється чоловікові, котрий жере картоплю під пальмою в іншому кінці кімнати.

«Комісар поліції», – пояснив мій супутник радісно.

«Друже, – тоді кажу я швидко, – майте амбіції, але не вибивайте драбину з-під своїх ніг. Якщо ви використовуєте мене як сходинку, щоб вітати поліцію, то псуєте мені апетит на тій підставі, що я можу бути приниженим і звинуваченим. Будьте обережні».

Коли подали сквоб^[44], мені раптом пригадалася Артемізія Блай.

«Припустімо, що можу організувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожній із них і ваша світлина в більшості з них упродовж тижня. Скільки ви за це погодилися б заплатити?»

«Десять тисяч доларів, – не завагався Вокросс і звеселів, – але без убивств, – застеріг він. – Також не буду носити рожеві панталони на балу».

«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно і по-жіночому. Скажіть офіціанту, щоб приніс демітассе^[45] і ще трохи бобів, тоді розкажу мій opus moderandi^[46]».

За годину, сидячи в червоній кімнаті в стилі рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував панні Артемізії до Саліни. Вранці вона прихопила кілька світлин і листа з автографом до старійшини Четвертої пресвітеріанської церкви, отримала на горіхи та вісімдесят доларів. Юнка затрималася в Топіці достатньо довго, щоб втулити віце-президентові довірчого товариства валентинку за розклад потягів і пачку п’ятидоларових банкнотів, оперезаних стрічкою з написом «250 доларів».

На п’ятий вечір після того, як вона отримала моє повідомлення, дівчина чекала, демонструючи глибоке декольте й відповідно виряджена, щоб ми з Вокроссом відвезли її на вечерю в один із тих жіночих ресторанів Нью-Йорка, куди чоловіки не можуть потрапити, якщо тільки не грають у «безик»^[47] і не курять цигарки з порошком для депіляції.

«Вона приголомшлива, – вигукнув Вокросс, коли побачив юнку, – вони дадуть за неї навіть два стовпчики».

Це була схема, яку вигадали ми утрьох. Це була добра справа. Вокросс упродовж місяця мав показуватися на люди з панною Блай із усією відвертістю, пристрастю й емоціями, на які він тільки здатен. Звісно, це нічого не додавало до його амбіцій. Чоловік у білій краватці та лакованих шкіряних черевиках, котрий смітить доларами, наче з рогу достатку, щоб пригостити вишуканими стравами та засипати квітами високу білявку, із тих, що зустрічаються в Нью-Йорку так само часто, як сині черепахи в нападі білої гарячки. Але він має писати їй любовні листи щодня – листи кохання найгіршого штибу, такі, які ваша дружина опублікує лише після вашої смерті. Наприкінці місяця він мав кинути її, а вона – подати позов на 100 тисяч доларів за порушення обіцянки.

Панна Артемізія мала отримати в нагороду десять тисяч доларів, якщо виграла б позов, а якщо програє, то однаково отримає їх. Про це підписали контракт.

Іноді вони брали мене зі собою, але не часто. Я не міг довго тримати їхній фасон. Вона іноді витягувала його листи, критикувала їх, наче йшлося про накладні на товар.