Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру, чи й поетику автора «Історії русів», розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ружинського. На перший погляд, маємо повну історичну фікцію. Загалом про цього гетьмана знаємо вельми мало, але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожував по чужих краях і «надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань». Це дало йому змогу «провести в Малоросії реформу війська і влаштування його в інший од колишнього спосіб», тобто Ружинський проводить полкову територіальну організацію козацтва. Після смерті Д. Вишневецького загетьманував Є. Ружинський нібито 1514 року. Насправді Д. Вишневецький загинув у 1568 році, сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні відомо, що загинув він у 1576 році при облозі Аслан-городка; ніяких реформ козацького війська він не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: «Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана „Богданка“, головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, „Історія русів“) в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів». Це з одного боку, а з другого – цей сюжет є відгуком справжньої козацької реформи, здійсненої королем Августом спершу через лист 1568 року, а потім у грамоті 1572 року. Тоді козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби, вони діставали й платню із скарбу, малося також встановити і певні норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тоді ж було встановлено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський. Отже, офіційно затверджувався гетьман козаків та встановлювалася козацька юрисдикція. Тут ще не йдеться про територіальний полковий поділ. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI століття Й. Верещинський, а здійснив цей устрій вже в XVII столітті гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального козацтва (городового) знаємо ще за П. Сагайдачного – це так званий «Реверсал» 1619 року, який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів. Тобто в основу вищезгаданого епізоду «Історії русів» покладено не міфічні, а таки дійсні факти, але їх зсунуто у значно давнішу епоху. Відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянцкоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзовано; творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 році, що його описує «Історія русів», і справді було два великі находи татар в Україну, причому вдруге їх і справді погромлено; хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей, відбулося це на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.

Ось така була здебільшого технологія творення описів «Історії русів», особливо в її, давньому екстрактному поданні. Маючи на меті створити героїчний образ свого народу, автор намагається впорядкувати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянцкоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинський, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує «Епіцедіон» 1584 року), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федір, і був Ружинським, в автора «Історії русів» – це різні особи). Усе це здебільшого магнати – ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж цілком вифантазувані; отже, створено своєрідний фіктивний світ. Далі в списку йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем’ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній подається тут як активний супротивник унії (змішаний із Наливайком), причому цілком фантастично зветься «намісником королівським та міністром правління». Подаються ще й його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті, і замурований в «одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою», і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П’яткою ніби не зазнав поразки К. Косинський, а навпаки, козацьке військо перемогло польське («польські війська… були вщент розбиті і розігнані») – тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як С. Дівович писав про переможну нібито Берестецьку битву Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло – очевидно, автор імен гетьманів не знав і вигадував їх. Так само зі вставними документами: лист С. Наливайка, переданий через Лободу до короля польського, – типова літературна стилізація у стилі героїчного опису.

Наведемо довший уривок: «Сей народ в потребах і підмогах спільних об’єднаної нації, ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, Найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації польської і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її».

Урочистий, піднесений тон цього посланця цілком у стилі риторичного мистецтва українського патріота.

Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманів, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рік, хоча перші згадки про це доходять до нас із 1616 року. Про козацьких гетьманів від 1610 року нема згадок в документах; Самійло ж Кішка (в «Історії русів» Дем’ян Кушка) робиться ставлеником поляків, так само й Бородавка. Загалом твориться образ П. Сагайдачного як мудрого й розпорядливого правителя Козацької держави, але також цілком фантастично – згадати б про його нібито співробітництво з київським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 року, а П. Могила став митрополитом через десять років по тому, в 1632 році).

Так змальовано історію України до того часу, коли в ній з’являється Б. Хмельницький. Отже перед нами властиво не так сама історія, як її візія, якою вона марилася українському патріоту кінця XVIII століття, котрий ще пам’ятав Козацьку державу, бачив її загибель, сумував за нею і бажав її воскресити. Повторимо ще раз: його історія – це чисто літературний твір, своєрідна героїчна поема в прозі (принаймні в першій її частині) із титанічними постатями провідників, із вифантазуваним баченням самої Козацької держави, своєрідна художня модель, з’явлена не так дослідницьким розумом, як під впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньої історичної освіти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Відтак не самі історичні факти цікавили автора. Ставилося завдання цілком відмінне: запалити читача вогнем любові до свого народу й гордості за нього. Знову-таки: чи свідомо це чинилося, чи й автор помилявся несвідомо? Очевидячки, і так, і так; можливо, запалював такими візіями самого себе, а отже, хотів запалити і читача. Через це ми й називаємо «Історію русів» будительським політичним памфлетом. Сатирична їдкість, притаманна такому жанру, з’явиться потім, у першій же частині наявні якості полемічні, адже не раз автор дискутує із тими чи іншими прийнятими думками й постулатами.

Головний герой твору – Богдан Хмельницький – вводиться у розповідь після Цецорської битви; ясна річ, тут він – нащадок Венжика Хмельницького, «раніше бувшого гетьмана малоросійського». Це не підтверджено історичними фактами (власне даних про те не маємо), але вельми заманливо для митця зв’язати цих однофамільців, як і спалити у мідяному бику разом із Наливайком предка Мазепи (до речі, про Мазепу-наливайківця свідчать і деякі джерела, але непевні, як вважає М. Грушевський). Б. Хмельницький же нібито родом із старовинних бояр, з рангової малоросійської шляхти, володар містечка Суботова і «за характером значив вельможу краю тутешнього» – повторимо, це тенденція першої частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькі були вельможі. Мати Хмельницького не хто-небудь, вона донька гетьмана Богдана, звалася Анастасія, хрещений батько його – князь Сангушко. Підкреслює автор і високу освіченість майбутнього провідника України: «Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські». Знав європейські мови, латинську, грецьку, його шанувало римське духовенство та польські вельможі, навіть король Сигизмунд вирізняв. У світлі вищесказаного тенденція зрозуміла: літературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансних підставах титанізму, що було властиво для героїчної поезії: провідник нації не міг бути простого чи дрібно шляхетського роду.

Але це тільки заспів до розповіді про Хмельницького. Описує автор ще й козацькі повстання (також фантастично) перед Визвольною війною. Про гетьманів Тараса Трясила, Семена Перев’язку, Павлюгу (Павлюка), Стефана Остряницю (треба Якова), Карпа Півторакожуха, Максима Тулака, Івана Барабаша розказано коротко, проте безперервний ряд козацьких гетьманів продовжує витворюватися. І тільки після того починається мова про Визвольну війну, опис якої займає головну частину твору. Як у С. Величка, оповідь починається з легенд про Б. Хмельницького, але вони оповідаються інакше; згодом в тканину розповіді вставляються цілком літературні промови. Ось якими словами нібито переконував Б. Хмельницький козацьке військо, послане супроти нього поляками:

«Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?»

Загалом це місце вже цілком белетризовано. Після промови Б. Хмельницького «постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: „Готові вмерти за Вітчизну і віру православну“». Це емоційно насичений стиль письма, який почали вживати в своїй прозі романтики.

У цьому ж таки стилі описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після міфічної битви біля Кодака, котра нібито була перед Жовтоводинською, та и зветься Потоцький не Миколою, а Павлом; однак у битві під Жовтими Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, як було насправді, а до Кам’янця-Подільського тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції – все це, як вже було зазначено, своєрідна гра фантазії, фіктивний світ.

Я не ставлю собі за мету вимічати всі історичні помилки та перекручення «Історії русів» – великою мірою це зроблено в примітках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті «У світі українського історичного оповідання», розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу щонайперше зазначив: «Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного… Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира» (с. 9); зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія, зміщується із реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і в XIX, і в XX століттях, назвати хоч би оповідання М. Обачного «Отрок» (с. 268–271) чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання як «Євшан-зілля» Л. Мосендза (с. 271–280). Далі я вказував, що поруч із тим «творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними» (с. 9). Так, у згаданому оповіданні Л. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично – фантазійне відтворення минулого. Саме такого типу історичною прозою є «Історія русів», але на своєму часовому рівні. Через це, коли б історик узявся вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не може не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Отже, образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипаного каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а за допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре відає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й довести своїм приятелям та знайомим. Ось чому козацькі гетьмани до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору – Богдана Хмельницького.

Уводить автор у текст і документи, зокрема Білоцерківський універсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науці точилися суперечки. Його вмістив у своєму літописі С. Величко, а в «Історії русів» подається інший його список – дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копію літопису С. Величка. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, інакша подається й дата – у С. Величка: червня, без вказівки дня, в «Історії русів»: травня 28-го дня – до речі, остання дата правильніша; отже, автор мав свій, дещо відмінний, список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом, цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису.

«Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість».

Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII століття, про це свідчить і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання «Історії русів», ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:

 
Цей образ зобража козацького героя.
Подібний грекам тим, од котрих впала Троя,
Помпею й Цезарю, що славнії у Римі,
Хмельницький рівним став ділами в нас своїми.
 

Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції титанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.

Так виглядає перша, головна, частина «Історії русів», в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо, прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вільно. І. Виговський при цьому зветься «природним поляком», що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружної сили підступником – все це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого» (70-ті роки XVII cт.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і їхнім опікуном, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься «підлим супроти Росії учинком», і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею, – все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше – «Історія русів» була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. Іконников), і друге – москвофільством уже певним чином було заражено й найрадикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в «Енеїді» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: «Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи». Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вільно використано і змодельовано.

Історія з Юрієм Хмельницьким – чергова фантазія, в основі тут – конфлікт між козаками та росіянами. Описується брутальне ставлення росіян до українців, бо «все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання „виговцями“ та „хохлами“ є звичайними, для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже», але все це ніби викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, вигаданому – він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться «мерзенними», подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає «супроти Отчизни». Кінцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького – дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.

Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник – «фаворит і зрадник», зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці «зруйнували всю регулу та дисципліну військову… а замість того допущено в них яничарське вбивство, сваволю й непослух», однак військові подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до І. Брюховецького – також белетристична вправа автора, але для пізнання способу політичного мислення показова: