Глава друга

Настав понеділок. Крізь чисті вікна офісу спекотно світило сонце. Воно потрапляло якраз на монітор Дарини. Вона позіхнула, їй зовсім не хотілося працювати. У променях літали піщинки пилу. Вони то піднімалися, то опускалися серед масивних полиць, завалених старими книгами і рукописами. Такий теплий весняне ранок. Здавалося б, світ сповнений натхнення, а у Дарини в голові суцільна каша. Їй треба вже починати готуватися до аукціону. Спеціалізація Дарини це рідкісні речі, такі, що не беруться оцінювати інші фахівці. Пристрасть до історії антикваріату у неї з'явилася ще в дитинстві. Дарині завжди було цікаво знати, яке життя прожив той чи інший предмет. Особливо її захоплювали давні знахідки, з якими пов'язані загадкові події. Вона дуже любила містичні історії та взагалі все, що стосувалося цього напрямку.

Дарина відкрила на комп'ютері папку з фотографіями лотів, які пропонувалися на аукціон. Вона почала не поспішаючи перегортати зображення. Нічого особливого або цікавого на її думку запропоновано не було. Дарина стала розподіляти по електронних папках фотографії з предметами антикваріату. Ті, за якими вона раніше проводила оцінку, переносила в одну. Інші, які тільки вивчала, але не оцінювала – в іншу. Залишалася третя папка. Вона призначалася для лотів, які зустрілися Дарині вперше. Але знімки нічого особливого не пропонували. Велика частина товару давно рахувалася в базі і переходила з рук в руки. Дарина знову позіхнула.

– Що, нічого цікавого? – почула вона приємний, трохи дитячий голос за спиною.

Дарина закинула голову. У дверях з двома філіжанками кави стояв її гарний друг і колега Максим. Пухкий, невисокого зросту хлопець двадцяти п'яти років. Зі світло-русявою шевелюрою, стриженою під горщик. Він, так само як і Дарина, працював експертом з антикваріату. Його пристрастю були предмети часів Великої Вітчизняної війни. Максим простягнув каву подрузі і примостився поруч на стілець.

– Як вихідні? – з веселою ноткою в голосі запитав він.

– Як зебра: чорна смуга, біла, чорна, біла.

Максим посміхнувся.

У цей момент в приміщення зайшов серйозного вигляду чоловік років сорока. Він зробив вигляд, що не побачив балакунів і почав перебирати папки, які у великій кількості лежали на одному із письмових столів.

– От блін, зайшов, – пошепки промовив Максим і тінню вислизнув з кабінету.

За ним, з відібраними паперами, вийшов чоловік.

Незабаром Максим надіслав Дарині смайлик, вони ще перекинулися кількома фразами у вайбері, після чого поринули кожен в свою роботу. Дарина передивилася сотні заявок і ретельно розклала фотографії з описами по електронних папках. З усього потоку надісланих лотів найдовше вона розглядала золотий перстень з рубіном. На внутрішній стороні оправи можна було розгледіти частину напису «San». Це прикраса викликала у Дарини інтерес, вона зробила запит на повний опис і миттєво переключилася на наступне зображення.

Робочий понеділок закінчився спокійно. Вечір такого чудового дня Дарина вирішила провести в кафе з друзями. Приємним сюрпризом стала жива музика, яка зазвичай буває тільки по вихідних. Ось що означає, коли за поганим завжди слідом іде щось хороше. Неприємні події вже трапилися, і того, що сталося, цілком достатньо.

Але вечір перестав бути добрим, коли Дарина під'їхала на автомобілі до парковки біля свого будинку. Там не знайшлося жодного вільного місця, навіть її постійний п'ятачок зайняли старенькі «Жигулі». Охоронця в будці не виявилося. Дарина хвилин п'ятнадцять провела в засідці з надією, що вартівник повернеться на своє робоче місце, а потім розлютилася і нахабно залишила автомобіль у дворі відразу під вікнами.

– Ну і що, що заборонено, – бурчала вона, піднімаючись в квартиру, – ну і що, що оштрафують. Нехай спробують, я такий скандал влаштую!

Дарина піднімалася по сходах, не перестаючи лаятись. Її обурення, які супроводжувалися нецензурною лексикою, перервав пухнастий клубочок, який згорнувся на килимку перед вхідними дверима її квартири. Як тільки Дарина підійшла, кіт підвівся на лапки і голосно заурчав. Руда блакитноока принадність тягнула свою мордочку до господині квартири. Кошеняті на перший погляд було близько року. Дарина обожнювала котів, проте не заводила домашню тварину, враховуючи який спосіб життя вона вела. Вдень робота – ввечері тусовки. Але, зваживши всі за і проти, Дарина відкрила двері, впускаючи кошлате чудо в квартиру.

– Будеш зватися Муською! – урочисто охрестила вона кота.

Той, як справжній господар, відразу побіг досліджувати свої нові володіння. Муська бігав по квартирі відкритого планування, потім сказав: «мяу» і заснув прямо у центрі кімнати. Дарина пильно спостерігала за своїм новим співмешканцем, щоб той ніде не зазначив територію, а коли Муська занурився у сон, переклала його на ліжко.

– Ласкаво прошу в мій світ, – тихенько прошепотіла вона на вухо кошеняті, нібито він її розумів.

Далі Дарина без ентузіазму поробила домашні справи, а після заснула за переглядом чергового серіалу. Перший день тижня для неї пройшов спокійно, а ось у її батька понеділок розпочався голосно.

З самого ранку йому телефонували з головного управління, цікавились, яким чином могла просочитися інформація по вбивству в ЗМІ і вимагали видати винних. Св’ятопятов відстояв підлеглих, а також свою позицію щодо засобів масової інформації. Йому довелося пообіцяти дорогий коньяк вищому керівництву за розуміння ситуації.

Після важкої розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якій кожен звітував про виконану роботу за минулий тиждень. Більшість прийшли непідготовленими, без конкретних теорій або фактів. Тільки біля обіду Св’ятопятов зміг виштовхнути зі свого кабінету останнього доповідача і видихнути.

Але через п'ять хвилин спокійного відпочинку у двері знову постукали. На цей раз його відвідав Поленко, який не був присутній на загальних зборах.

– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранці.

– Їздив дивитися тіло, яке знайшли без руки на набережній, – спокійно відповів судмедексперт.

– І як тіло?

– Розриви дуже схожі на краї нашої відірваної руки. Можливо навіть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не від того тіла. У нас вона ліва, а у трупа дівчини відсутня права.

– Ой, не люблю я маніяків. Якщо виявиться, що дівчина втратила руку таким же чином, як і наша, означає, з’явився хробак якийсь в столиці, – скривився Св’ятопятов.

– А що у тебе цікавого? Є інформація від твоїх і моїх підлеглих? – перевів розмову Поленко.

– Ой, нічого конкретного. За відбитками нічого не знайшли. Запити в лікарні нічого не дали. У місці розриву на тканинах виявили слабкі опіки від електричного струму і залишки блакитних ниток, імовірно від трикотажного одягу. Під нігтями звичайна земля без домішок, які могли б вказати хоч на якусь певну територію. Перстень із справжнім рубіном в золотій оправі. Є гравірування на іноземній мові. До речі, маю припущення, що він антикварний. Чекаємо відповіді експертів з аукціонного дому. Валерія Анатоліївна зробила запит по історії покупок. Сподіваюсь, такі були. Якщо перстень відноситься до предметів антикваріату, тоді за кимось значився. Тоді ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточці по ниточці спробуємо розкрити цю справу.

Св’ятопятов зробив паузу і потер чоло.

– Мда, не багато, – відповів Дмитро Родимович. – До речі прошу зауважити, що вбита дівчина на набережній була в синій трикотажній сукні. І їй, імовірно, від двадцяти двох до двадцяти п'яти років. Треба думати, маніяк полює за певними юними особами.

– Такий собі мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навіщо відривати? Це як мінімум не логічно.

– Маніяки… – замислено мовив судмедексперт.

Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди відрізнявся стриманим характером. Бурі емоцій були йому не властиві, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що відбувалося.

– А що із загадковим відвідувачем? – знову змінив тему Дмитро Родимович.

– Та, теж нічого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби біля Десятинної церкви. Будуть на стародавніх могилах духів викликати, – відповів Св’ятопятов.

Дмитро Родимович розсміявся.

– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бійців. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знає, – запропонував судмедексперт.

– Так, а що розпитувати? Чи знає хтось хлопця із сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навіть портрета немає.

– А черговий? Він що не може змалювати по пам'яті? – здивувався Дмитро Родимович.

– Та хто там. Він же в іграшки грав свої, хто там що запам'ятовував! – відмахнувся Св’ятопятов.

– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяєш байдикувати ось тобі і результат.

Полковник глибоко зітхнув, з сумом подивившись на співрозмовника.

Задзвонив стаціонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пішов геть, залишивши полковника на самоті розбирати проблеми, що накопичилися.

Судмедексперт вийшов з відділення. Його мучили питання. Вранці він їхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережній тіла. Де розбіжності? Чому головоломка, яку так легко вирішити не вирішувалася? Чому рука не відповідає тілу вбитої дівчини? Зовні всі подібності на обличчя: і волокна блакитних ниток, і колір лаку на другій руці, і колір шкіри – все збігається зовні, а ось анатомічно вони не підходять одна одному. Звичайно, лак і сукня можуть бути результатом дій маніяка. Він може самостійно надавати однакові образи своїм жертвам. Поленко зіщулився. Маніяки це дуже погано. Він вирішив не думати про найгірші припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумів його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який ішов за руку з бабусею, підвертав одну ніжку. А вона при кожному кроці казала: «Денис, іди рівненько, ставай ступнею прямо, тобі треба розробляти ніжку».

Еврика! Ось вона відповідь! Поленко навіть підскочив на місці. «А що, якщо рука все-таки від трупа дівчини? Розтин показав, що вбита страждала рідкісною формою захворювання кісток. Це вроджений недолік, який вона могла адаптувати для своєї зручності ще з дитинства. І вже в зрілому віці відчувала себе комфортно, навіть не відвідуючи лікарів».

Судмедексперт поїхав в морг. Він на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб поділитися своєю здогадкою. Полковник не зовсім зрозумів, чого від нього хотів захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевірку збігу ДНК. Йому довго довелося доводити необхідність дорогої процедури, але він з тріумфом повісив трубку телефону і відразу ж повідомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.

Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всі записи і перевірив деформацію кісток. Його теорія майже підтвердилася. Залишалося тільки дочекатися результатів ДНК.

Насичений день закінчувався. Св’ятопятов вирішив, що о п'ятій годині вечора вже нічого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподівано через вікно він побачив як до дерева притулилася фігура, одягнена в довгий чорний плащ. Бліде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сів і обережно вийняв мобільний телефон для спроби зробити знімок. Поки він розбирався в налаштуваннях, фігура зникла. Полковник ще раз подивився за вікно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.