Читать книгу «Повість про Ґендзі. Книга II» онлайн полностью📖 — Мурасакі Сікібу — MyBook.
 











 






 






 






 






 






Хоча прочани пройшли не дуже довгу відстань і раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було іншої ради, як зупинитися на нічліг у Цубаіці. Крім Буґо-но суке, їх супроводжували два охоронці з луками і троє чи четверо слуг. Жінок всього було троє, всі в дорожньому вбранні, обслуговували їх дві підстаркуваті служниці. Поки подорожні, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богині Каннон, зовсім смеркло. Але повернувся монах, господар заїзду, і невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якісь чужі люди й хазяйнують, як їм хочеться…» І саме тоді справді з’явилися інші прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пішки. Серед прибульців були дві начебто родовиті пані та чимало слуг і служниць. Четверо чи п’ятеро чоловіків, одягнених скромно, але зі смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заїзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмістити нових прочан, ходив нервово по кімнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буґо-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись інде, а тому чоловіки прилаштувалися в одному кутку задньої кімнати, жінки – в іншому, а панна відгородилася ширмою.

Нові прочани, судячи з їхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Юґао, матір’ю панночки. Навіть тепер, після стількох років служби в садибі Ґендзі на Шостій лінії, вона, пригнічена невизначеністю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пішої ходи, але цього разу, навіть без зайвих речей при собі, таки втомилась і прилягла відпочити. І саме тоді до ширми, що стояла неподалік, підійшов Буґо-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.

«Передайте це панні, – попросив він. – Шкода тільки, що у нас немає столика». Почувши такі слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» – гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.

Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, – вирішила нарешті Укон. – А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», – сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього – тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» – спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» – і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» – питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» – сказала Сандзьо і пішла.

Усіх приголомшила така несподівана новина.

«Ой, мені здається, наче все це сон… Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» – проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший світ і не дозволяє мені склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що відкрити їй правду тепер ще важче, ніж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Пані давно вже немає на цьому світі…» І відразу всі троє розплакалися, ледве стримуючи ридання.

А коли смеркло, слуги, приготувавши світильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, і схвильованим жінкам довелось розлучатися. «Може, підемо разом?» – запитала Укон, але годувальниця відмовилася, подумавши, що її супутники не зрозуміють такої поведінки, тим паче що й Буґо-но суке нічого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемоній кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальниці, Укон помітила попереду інших одну чарівну особу, вельми скромно одягнену. Крізь її тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого місяця, просвічувало пишне волосся. І Укон відчула, як її серце защеміло від жалю.

Вона звикла багато ходити пішки, тож першою дісталася до храму. Решта прочан, підтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нічна служба вже почалася. В храмі було шумно і багатолюдно. Укон зайняла місце праворуч від фігури Каннон. Для дівчини та її супутників, які, очевидно, не мали близьких знайомих серед священників храму, виділили найвіддаленіші місця в його західній частині. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», – запропонувала Укон, і годувальниця, залишивши чоловіків і стисло пояснивши Буґо-но суке, в чому річ, перевела панну до неї. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домі Великого міністра[47], – сказала Укон, звертаючись до годувальниці, – а тому в дорозі я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому місці знайшлися погані люди, готові познущатися з таких провінціалів, як панночка». Укон дуже кортіло поговорити з дівчиною, але раптом гучні голоси прочан, і вона також почала подумки волати до богині Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти їй розшукати дочку господині, а тепер, коли її бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий міністр прийняв дівчину та подбав про її майбутнє.

У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі…» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.

Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» – і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.

Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.

Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» – втішився монах.

Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого міністра[49]. Та от недавно у неї з’явилася вихованка, яка справді перевершує її красою. І немає в цьому нічого дивного, якщо вона дочка такого батька, який ніжно дбає про її виховання. Однак наша панночка, навіть у цьому скромному вбранні, не гірша за неї, що мене дуже тішить. Пан міністр ще за життя свого батька мав змогу зустрічатися з жінками найвищих рангів, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от він казав, що серед них справжніми красунями можна назвати лише двох – покійну Імператрицю-дружину[50] і його юну вихованку[51]. Щоправда, мені важко про це судити, бо Імператриці-дружини я ніколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моїх очах дружину Великого міністра нема з ким порівнювати. Здається, що й сам він такої думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як він жартував: «Для мене надто велика честь, що ви – моя дружина». О, справді, як подивлюся на цю пару, то здається, наче сама молодшаю. «Такої краси ніде більше не зустріну», – завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому світі має межі, і навіть у найвродливішої красуні немає сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», – сказала Укон, з усміхом дивлячись на дівчину, а стара годувальниця, зрадівши, відповіла: «І от таку красу ми могли поховати в провінційній глушині. Я так жаліла її, та водночас журилася, що кинула рідний дім, усе господарство, розлучилася з дітьми, які служили мені опорою, і поспішила сюди, в столицю, яка за ці роки стала мені зовсім чужою. Допоможіть їй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговує в шляхетних родинах, може мати надійні зв’язки. Постарайтеся повідомити про неї її батька і домогтися, щоб він визнав її». Засоромившись, дівчина відвернулася.

«Хоча я низького стану, але родина Великого міністра користується моїми дрібними послугами… І от одного разу, коли я зітхала: «Що сталося з малою панною?» – господар сказав: «Я також хотів би її розшукати, отож якщо дійдуть до вас якісь чутки…» – згадала Укон. «Звичайно, Великий міністр – знатна людина, але вже має дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повідомити про панночку її батькові, міністрові Двору», – порадила годувальниця, і Укон розповіла їй про останні дні її пані[52].

«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, – вела далі Укон. – Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»… Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.

З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.

 
«Якби не прийшла я сюди,
Де ростуть спарені криптомерії[54],
То чи зустріла б
Вас на березі
Річки старої?..
 

Видно, недарма я молилася…» – сказала Укон, а дівчина відповіла:

 
«Скільки води протекло
В річці Хацусе бистрій,
Не знаю,
Та от сьогодні хвиля радості
Накрила мене з головою».
 

По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.

«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» – подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.

Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.

Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину…» – відповіла Укон.

«Кого?» – запитав Ґендзі, але Укон вагалася з відповіддю. Вона побоювалася, що Мурасакі докорятиме їй за те, що спочатку розповіла цю новину чоловікові, неначе якусь таємницю, коли та пізніше про все дізнається. «Гаразд, я вам зараз розповім…» – все-таки почала вона, але несподівано зайшли служниці, й розмова урвалася.

Коли запалили світильники, картина того, як Ґендзі й Мурасакі сидять поруч за тихою розмовою, справляла незрівнянне враження. Мурасакі сповнилося тоді років двадцять сім чи двадцять вісім, а її краса досягла повного розквіту. Минуло лише кілька днів, як Укон її не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснішою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як і Мурасакі, але, напевне, то була гра уяви, бо ніхто не міг зрівнятися з дружиною Ґендзі. «Видно відразу різницю між вродливою жінкою, якій пощастило, і тією, якій не пощастило», – подумала Укон.

Сказавши, що лягає спати, Ґендзі покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», – мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» – «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», – усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.

«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»

«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»…»

«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» – запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі… З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи…»

«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці…» – спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», – і затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» – запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цікаво… На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, ні».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», – промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.

Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55]

 







 






 






 






 






1
...
...
12