Коли відгули пишні бенкети з приводу призначення на нові посади Великого міністра і міністра Двору, життя в палаці повернулося у неквапливе, спокійне річище. Одного вечора, коли накрапав холодний осінній дощ і над колоссям місканту гуляв пронизливий вітер, до старої пані зайшов міністр Двору і, покликавши дочку, попросив її заграти на кото «со». Пані Оомія вміла грати на багатьох інструментах і передавала свою майстерність онучці.

«Може, й справді не дуже звично спостерігати, як жінка грає на біва, але в її грі вчувається благородство звуків. Однак у нашому світі майже не залишилося нікого, хто міг би навчити досконало грати на цьому інструменті. Хіба що якийсь принц або ж хтось з дому Ґендзі, – згадував міністр. – Кажуть, що на біва майстерно грає одна особа, яку Великий міністр ховає десь у горах. Вона походить з роду чудових музикантів, щоправда, з останнього покоління, яке тривалий час жило в провінції. Судячи з того, що він досить часто розповідає про неї, вона користується його особливою прихильністю. Як на мене, в музиці, більше ніж у будь-чому, можна досягти справжньої майстерності, лише постійно граючи із іншими музикантами і прислухаючись до звучання їхніх інструментів. Мало хто може досягти успіху, навчаючись на самоті», – і міністр попросив заграти стару пані.

«Ой, та я розучилася навіть пересувати кобилки», – зніяковіла вона, але все-таки взяла біва й прекрасно заграла.

«Тій жінці з гір, здається, справді пощастило, а втім вона таки заслуговує на повагу, – додала пані Оомія, – бо народила Великому міністрові, вже немолодому, дочку, якої досі він не мав ні від кого. До того ж вона не притримала її при собі, наражаючи на злиденне життя, а віддала на виховання його родовитій дружині й тим самим засвідчила, яка вона великодушна».

«Так, це правда, що місце, яке жінка посідає в світі, залежить саме від її душевних якостей, – погодився міністр Двору і принагідно поскаржився: «Хоча я дав нашій ньоґо бездоганне виховання, щоб ні в чому не поступатися суперницям, але, на жаль, її відтіснила інша особа^[13], на яку ніхто й подумати не міг. Тож я сподівався, що мені пощастить хоча б з другою дочкою. Оскільки незабаром відбудеться церемонія визнання повноліття принца Східних покоїв^[14], то я нишком плекав надію, що цього разу мені вдасться досягти свого, але, здається, її наздожене суперниця – дочка тієї щасливої особи з гір. Як тільки вона стане на службу у палаці, її тим паче не вдасться перемогти».

«Але як так могло статися? Покійний міністр^[15] вважав, що Імператриця має бути призначена саме з нашого дому, а тому старався підтримати її як ньоґо. Якби він був живий, то така жахлива невдача нас не спіткала б», – сказала пані Оомія, ображена поведінкою Ґендзі.

А тим часом молодша дочка, зовсім юна й мила, все ще грала на кото «со». Коли батько, замилувавшись благородною лінією її чола, волоссям, що спадало на спину, не спускав з неї очей, вона, зніяковівши, трохи відвернулася. Її профіль був чарівний, а тонкі пальчики лівої руки, що притискали струни, здавалися ляльковими. І стара пані дивилася на неї із захопленням. Використавши знайомі їй прийоми гри, дівчина відсунула кото. І тоді міністр, притягнувши до себе японське кото, почав награвати по-сучасному мелодію ладом «ріці». Було просто насолодою слухати невимушену й умілу гру такого майстра. З дерев у саду спадало останнє листя, а літні жінки сиділи, притулившись одна до одної, за переносними завісами і розчулено слухали звуки кото.

«Осіннє листя, щоби опасти, чекає, коли дмухне вітер, хай і не сильно…»^[16] – промовив міністр. – Хоча й не завдяки моїй грі на кото, але сьогоднішній вечір видався зворушливим… Може, ще зіграєте?» – звернувся він до дочки. Вона заграла п’єсу «Осінній вітер», а міністр підспівував так дзвінко, що стара пані подумала: «О, які вони обоє – внучка і син – гарні!». І саме тоді прийшов Юґірі, син Ґендзі, ніби для того, щоб всім стало ще радісніше.

«Проходьте сюди», – сказав міністр Двору й, одгородивши дочку завісою, впустив юнака в покої. «Останнім часом ви майже перестали нас відвідувати. Навіщо вам таке надмірне захоплення науками? Адже і ваш батько знає, що не варто знати більше, ніж треба. Може, він має якість підстави змушувати вас до цього, але прикро бачити, як ви сохнете під замком. Спробуйте іноді приділяти увагу чомусь іншому. Приміром, і звуки флейти передають чимало стародавньої мудрості», – сказав він, пропонуючи Юґірі флейту, і той, піднісши її до губ, заграв трохи наївно, але навдивовижу цікаво. Захоплений міністр відклав кото і лише тихенько відбивав такт, наспівуючи: «Все в візерунках з квітів хаґі»^[17].

«Ваш батько полюбляє такі розваги, щоб відволіктися від набридливих державних справ. Правду кажучи, я також хотів би пожити для власного задоволення в цьому сумовитому світі», – сказав міністр, пропонуючи юнакові чашу з вином. Коли невдовзі стемніло, запалили світильники, і гості стали пригощатися рисом і плодами. А дочку міністр відіслав до іншого покою. Намагаючись віддалити її від Юґірі, він цього разу навіть не дав хлопцеві послухати її гру на кото. «Напевне, цим двом не варто сподіватися нічого хорошого у майбутньому», – перешіптувалися старі служниці.

Міністр удав, начебто повертається додому, а сам потай затримався у знайомої жінки, і коли виходив від неї, то в коридорі почув перешіптування служниць за завісою. Прислухавшись, він здогадався, що мова йшла про нього: «Він уважає себе мудрим, а насправді нічим не відрізняється від будь-якого іншого батька… Тож тепер зрозуміє, що його обдурили… А ще кажуть: “Ніхто не знає дітей краще за їхніх батьків…” Все це брехня…»

«Ото несподіванка!.. Невже це правда?.. Не скажу, що я ні про що не здогадувався, але стежити за дітьми мені й на думку не спадало… Який ненадійний цей світ!» – подумав міністр і, все зрозумівши, мовчки вийшов. І коли згодом пролунали гучні голоси його передового ескорту, жінки зашепотіли: «Пан міністр щойно поїхав… Цікаво, де це він досі перебував?.. Так і не позбувся легковажних звичок у поважному віці…» А ще більше занепокоїлися ті, кого міністр Двору мимоволі підслухав: «А мені здалося, що в повітрі пливе незвичний аромат, і я подумала, що це проходив наш панич…Який жах! Невже він чув наше лихослів’я?.. Він же такий гарячий…»

«Хоча нічого поганого в їхньому шлюбі не було б, – думав міністр у дорозі додому, – але люди могли б вважати його вельми посереднім. Після того як Великий міністр безжально завадив підвищенню моєї старшої дочки, я сподівався, що принаймні молодша дочка досягне кращої долі. Та, на жаль…» Загалом стосунки між міністрами завжди – і колись, і тепер – були вельми добрими, але згадалося й колишнє суперництво, і в міністра Двору так зіпсувався настрій, що до самого ранку він не міг заснути. З прикрістю згадуючи, як служниці казали: «Напевне, й пані Оомія помітила, що відбувається між дітьми, але дивилася крізь пальці на витівки своїх улюблених онуків», – він, по-чоловічому трохи запальний, відчував обурення і ніяк не міг заспокоїтися.

Через два дні міністр Двору знову прибув до матері. Втішена й задоволена таким частим відвідуванням, пані Оомія зустріла його в ошатному вбранні, ретельно причесавши підстрижене по-чернечому волосся. Хоч міністр і був її сином, але вона, з поваги до такої високої особи, ніколи не показувала йому свого обличчя. Було помітно, що він у поганому настрої.

«Мені стало незручно сюди приходити. Я здивований тим, як зневажливо дивиться на мене ваша прислуга. Може, я і не досяг багато чого в житті, але завжди прагнув з вами зустрічатися і мати з вами стосунки, що спираються на повну взаємну довіру. На жаль, через поведінку однієї невдячною особи я змушений висловити вам своє невдоволення. Я намагався вгамувати свої почуття, розуміючи, що не годиться так до вас ставитися, але не зміг», – сказав він, утираючи сльози, а на припудреному обличчі здивованої матері з’явився рум’янець.

«Що сталося? Чим могла прогнівити вас така стара, як я, жінка?» – запитала вона. Звичайно, міністр пожалів матір, але не відступав: «Я віддав під вашу надійну опіку свою малолітню дочку, вихованню якої досі не приділяв пильної уваги. Останнім часом я докладав усі зусилля до того, щоб прилаштувати в палац старшу дочку, яка завжди була мені ближчою, а тому повністю поклався на вас з надією, що ви дасте їй добру освіту. Та от, на жаль, зовсім несподівано я дізнався про вельми прикрі обставини. Хоча я не сумніваюся, що той юнак^[18] справді стане вченим, який не матиме собі рівних у країні, але одруження між близькими родичами вважається нерозумним і легковажним. Навіть серед людей низького стану у світі його осуджують, тож і для того хлопця воно небажане. Набагато краще, щоб він став зятем у родині, що не має кровного зв’язку з нами, але досягла успіху й процвітає. У шлюбах між близькими родичами є щось хибне, і я гадаю, що Великий міністр також був би проти, якби про це дізнався. Якби ви були розповіли мені про це раніше, то ми змогли б дотриматися хоча б зовнішньої пристойності. Та, на превеликий жаль, ви дозволили дітям діяти так, як їм заманеться». Здивуванню пані Оомія, яка ні про що не здогадувалася, не було меж!

«Не можу не погодитися з усім, що ви сказали, але я не підозрювала, що вони задумали, – пояснювала вона. – Отож передусім мене треба було б пожаліти. Натомість ви звинувачуєте мене у співучасті! Відтоді, як ви передали дочку під мою опіку, я щиро турбувалася про неї і, виправляючи все, що ви не догледіли, постаралася непомітно дати їй найкраще виховання. Як ви могли подумати, що, засліплена любов’ю до внуків, я сприяла їхньому зближенню? Та мені нічого такого й на думку не спадало. Але хто вам про це сказав? Чи варто вам з такою легкістю вірити безпідставним наклепам злих людей і даремно ганьбити ім’я власної дочки?»

«Чому безпідставним, якщо навіть служниці нишком насміхаються з нас? Тож чи можу я не засмучуватись і не тривожитися?» – сказав міністр і пішов.

Служниці, добре з усім обізнані, пожаліли дітей. А ті, чию розмову він підслухав минулої ночі, перелякавшись, розкаялися: «І навіщо ми ненароком вибазікали їхню таємницю?»

Дівчина, ні про що не здогадуючись, сиділа в своїх покоях, коли до неї несподівано заглянув міністр. Її надзвичайно чарівний вигляд мимоволі зворушив його. «Я знав, що вона зовсім ще юна, але не здогадувався, що вона по-дитячому настільки нерозсудлива, коли наївно обдумував, як улаштувати її в дорослому житті», – нарікав він, даючи зрозуміти, що до неї треба було ставитися строгіше. На ці слова годувальниця зі служницею не знайшли відповіді.

«Про такі випадки, коли навіть безмежно улюблена дочка Імператора поводиться настільки необачно, можна прочитати і в старовинних повістях. Там якась служниця, дізнавшись про почуття двох молодят, завжди знаходить спосіб, щоб допомогти їм таємно зустрічатися. А от у цьому випадку діти багато років жили і виховувалися разом… Але ж вони такі молоді. То хіба ми могли втручатися в їхнє життя суворіше, ніж пані Оомія, і віддаляти їх одне від одного? Ми просто дивилися на їхню поведінку крізь пальці…Тим паче що з кінця минулого року вони живуть і виховуються окремо… У такому віці юнаки бувають вітряні, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що він зробить щось негідне…» – виправдовувалися служниці, кожна на свій лад.

«Ну, гаразд. Тільки наразі про це нікому ні слова. Хоча такі справи важко приховати, але все заперечуйте – мовляв, усі ці чутки неправдиві. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучує поведінка пані Оомія. Ну, звичайно, ви цього не хотіли…» – сказав він служницям, і вони, пригнічені докорами, пораділи, що уникнули відповідальності.

«О, звичайно… От тільки б Адзеці-но дайнаґон^[19] про це не дізнався!.. Хоч би якими чеснотами вирізнявся панич, але хіба можна видавати дочку заміж за простого підданого?»

Сама ж дівчина була настільки юна, що не розуміла численних батькових повчань. А він, невдоволений поведінкою матері, крізь сльози потай скаржився жінкам, вартим довіри: «І як мені завадити тому, щоб дочка не змарнувала собі життя в майбутньому?»

Хоча сама пані Оомія любила обох онуків, але, видно, більше переживала за юнака, ніж за дівчинку, бо схвалила його закоханість і, не розуміючи, чому міністр так обурювався, подумала: «Навіщо виступати проти дружби дітей? Від самого початку він не звертав на дочку жодної уваги і досі не думав про її виховання, а перейнявся принцом Весняних покоїв^[20] лише тоді, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дівчинці судилося стати дружиною простого підданого, то кращого нареченого, ніж наш панич, їй не знайти. Хіба є на світі людина, яка могла б зрівнятися з ним і вродою, і доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дівчині навіть вищого роду…» Мабуть, через велику любов до онука пані Оомія образилася на сина. Уявіть собі, як міністр розгнівався б, якби заглянув їй у душу!

А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.

Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене… Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду…» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше…» – і відразу перевела розмову на інше.

«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися…» – подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?..»^[21] Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю – так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов… Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.

 
«В небі нічному
Друзів скликають
Дикі гуси,
А вслід за їхнім криком
Свистить над міскантом вітер…
І холодом душу пронизує…» —
 

прошепотів Юґірі.

Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.

Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», – і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався – відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання…» – пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.

«Після смерті єдиної доньки, – скаржилася засмучена пані Оомія, – я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, – шанобливо відповів міністр. – То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, – і додав: – А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».

Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? – крізь сльози сказала вона. – Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти… Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».