Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва, але російськомовна – теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національно-політичний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срібла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаєте, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»^[89].

Як бачимо, наприкінці 1917 – початку 1918 рр. політична напруга на Україні дійшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброї. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленін і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Л. Троцький повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:

«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?

2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?

4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине»^[90].

Цей ультиматум ставив Українську Народну Республіку в повну залежність від Раднаркому, а головне – позбавляв можливості діяти самостійно. Всеукраїнський з’їзд Рад відповів 6 (19) грудня слушною відмовою виконати умови цього підступного ультиматуму^[91]. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків. Відтак IV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив самостійність УНР^[92].

Водночас самостійність дала можливість молодим українським дипломатам підписати у Бресті мирну угоду з Німеччиною та її союзниками. Щоправда, Австро-Угорщина, де при владі знаходилося чимало поляків, так і не ратифікувала цей договір, що фактично міг надати новий статус Східній Галичині, Північній Буковині та Холмщині, українське населення яких прагнуло до національного визволення і єднання з Великою Україною. «Сепаратний» договір робив Україну фактично сателітом Німеччини і відрізав Росію від великого продуктового ринку, а також активізував національні рухи на інших прикордонних територіях імперії – Білорусі, Криму, Кавказі^[93].

Тоді російський Раднарком вирішив силою зброї навести «революційний порядок» і на Наддніпрянщині. Проти УНР із півночі було перекинуто військове угруповання на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Р. Берзіним, Г. Кудинським і М. Муравйовим (18,8 тис. багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 2 панцерні потяги, 2 літаки)^[94]. У його складі діяло і кілька українських частин на чолі з Ю. Коцюбинським і Ю. Лапчинським. 22 грудня червоноармійці зайняли Харків, а невдовзі Полтаву і Чернігів. Однак бої продовжувались, особливо в районі Бахмача – Конотопа – Гребінки. Вночі 28 січня з Києва було надіслано на фронт відділи, які мали зупинити ворога на підступах до столиці. Переважно це були юнаки І Української військової школи і студенти гімназії, які утворили Помічний курінь студентів січових стрільців – всього майже 420 чоловік під командуванням студента Українського народного університету, сотника Омельченка, які мали на озброєнні лише 8—10 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерівними: супроти української молоді виступили полтавська колона 1-ї армії П. Єгорова (1300 багнетів), 2-га армія Р. Берзіна (3500 багнетів), окремі підрозділи 3-ї армії Г. Кубинського (800 багнетів). У той день студентська сотня і військова школа втратили вбитими і пораненими не менше 123 бійців, серед загиблих виявився галичанин Г. Піпський^[95].

Юний Павло Тичина відгукнувся на похорон українських бійців поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у київській газеті «Нова Рада»:

 
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
 

27 січня на підтримку наступаючим більшовицьким військам виступили робітники київського «Арсеналу». Лише уранці 4 лютого полкам вільного козацтва і Гордіївському, а також січовим стрільцям Є. Коновальця вдалося приборкати виступ більшовицької опозиції.

Та на цьому трагедія не закінчилася. 8–9 лютого червоноармійці, обстрілявши з гармат центральні квартали міста, увірвалися до Києва. «Визволителі» з невиправданою жорстокістю почали наводити «революційний порядок», виконуючи наказ М. Муравйова від 4 лютого: «…Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». У місті почалися масові арешти і розстріли, часто – без слідства і доказів вини. Загинуло до 6 тис. осіб, а серед них і сімдесятирічний митрополит Київський і Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подій Федір Дудко згодом занотує: «…Вулиці були вкриті трупами. І тільки трохи пізніше „ворогів комунізму“ вже відвозили до Маріїнського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, і розстрілювали. Тих кілька тисяч трупів більшовики ледь присипали землею – і ще довго по втечі катів трупний сморід млосно висів над цілим Печерськом. Маріїнський парк – один з найгарніших у Києві – став величезною братською могилою невинних жертв нечуваної в історії людства більшовицької катівні»^[96]. Через десятиліття, уже 2013–2014 р. у цьому парку біля Верховної Ради України знову лунали проросійські гасла і відбувалися протистояння між прихильниками і супротивниками Євромайдану.

На початку 1918 р. проросійські сили прагнули оволодіти не лише українською столицею, але й «новою Америкою», «російською Каліфорнією» (слова О. Блока), як іноді називали Донбас. Зокрема, 50 із 74 делегатів IV обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (відкрився 27 січня 1918 р. у Харкові) проголосили створення Донецько-Криворізької республіки (неофіційні назви – Донкривбас, Кривдонбас, Донбасреспубліка), раднарком якої на чолі з Ф. Артемом-Сергеєвим (професійним більшовиком без жодного фахового диплому) вважав себе місцевим органом влади Росії^[97]. Прапором республіки став синьо-червоно-чорний триколор. За сприяння проросійських сил були спроби створити Одеську, Кримську, а 1920 р. – Галицьку республіку.

Попереду українську землю і тридцятимільйонний народ чекали нові випробування. У березні німецько-австрійські війська розпочали новий похід на Україну. Відтак на захід пішли ешелони з хлібом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу і деяку прохолоду у ставленні до Центральної Ради, з мовчазної згоди якої почалася фактично нова окупація. Населення розчарувалося у її демократичних формах правління, які у тій ситуації були передчасними. Немалий загал українства прагнув сильної виконавчої влади. Виразником цих прагнень стала Українська Народна Громада на чолі з генералом Павлом Скоропадським – командиром 1-го Українського корпусу і отаманом Вільного Козацтва України. Його підтримали лідери Партії українських хліборобів-демократів брати В. і С. Шемети, М. Міхновський і В. Липинський. Прийнятною формою правління у цей критичний час, на їх погляд, було гетьманство.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався з’їзд Союзу земельних власників, на який до Кінного цирку (Гіппо-Паласу) – найбільшому приміщенні столиці – прибули 8 тис. делегатів з 9 губерній України. Того ж дня його учасники проголосили гетьманом України генерала Павла Скоропадського і утворення Української держави. Центральна Рада та її інституції були розпущені^[98]. Українських ліворадикалів змінила ліберально-консервативна владна еліта. 30 квітня оприлюднила гетьманську «Грамоту до всього українського народу», яка містила багато галицизмів («ріжниця», «позаяк», «сойм»). На думку сучасного київського історика Г. Папакіна, її з російської мови переклав невідомий галичанин^[99].

Гетьман відразу запропонував командирам корпусу січових стрільців Є. Коновальцю і А. Мельнику визнати нову владу і перейти до неї на службу на вельми вигідних умовах. Але рішення про цей союз Стрілецька рада відхилила^[100]. Січовики були роззброєні і розбрелися по всій Наддніпрянщині.

Голод, хлібні ревізії, терор чорносотенців спричинили численні селянські виступи. Зокрема, грізну силу становив 10-тисячний загін 29-річного анархіста Нестора Махна (після революції проживав у Польщі в м. Торунь і у Франції, помер 1934 р.). Успішно вів партизанську боротьбу проти інтервентів 22-річний прапорщик російської армії Юрій Тютюнник. Активізували діяльність українські самостійники, більшовики. У відповідь гетьман пішов на деякі поступки українській суспільності і відкрив українські банки, зареєстрував Українську православну автокефальну церкву, заснував Український театр драми, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську академію наук.

Водночас в Українській державі легально або напівлегально діяли проросійські сили – члени російської партії конституційних демократів, представники імперської родини Романових, шовіністичні організації «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту російських шкіл засновано «Общину русской школы на Украине»^[101].

Гетьман також постійно координував свої дії з Німеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навіть зустрівся у Берліні з Вільгельмом ІІ, з яким обговорював договір (підписаний 10 вересня) про передачу німцям 35 % нового врожаю^[102].

Але як тільки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про ліквідацію самостійності Української держави і проголошення її федерації з Росією, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Січових стрільців. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрікся влади і за сприяння німецьких військових виїхав до Німеччини, де навіки спочив наприкінці Другої світової війни.

Як бачимо, гетьманська модель державності так і не вивела Україну із національно-політичної кризи, а тому була змінена новими політичними опонентами, прихильниками відродження УНР^[103]. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд до Києва Директорії на чолі з В. Винниченком.