Києве мій!

Вірш Дмитра Луценка

Музика Ігоря Шамо

 
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 
 
В очі дивляться канни,
Серце в них переллю.
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 
 
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром.
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
 

Пісня ця про любов. Про святу любов до рідного міста – прекрасного, любого, величного. А любов відчувають усі.

Ніхто з поетів, окрім Андрія Малишка, так не возвеличив Київ, як Дмитро Луценко популярною піснею «Києве мій!» Дмитро Омелянович прибув до столиці 1936 року, мріючи про акторське щастя, яке не вдалося. Потім – армія, Друга світова війна. Тяжко контужений, він повертається до рідного Києва. У місті каштанів знаходить своє щастя, свою долю – одеситку Тамару, яка стала його найбільшим скарбом у житті.

«А «Києве мій!» народилася зовсім несподівано, – зізнавався Дмитро Луценко. – 1962 року ми йшли весняним Хрещатиком з Юрієм Гуляєвим. Про щось гомоніли. Якоїсь миті нас прикував дивовижної краси колір. То на клумбах розквітали, палахкотіли канни – красиві багряні квіти. Замилувавшись, Юра й каже мені: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишіть мені пісню про канни – рідкісні квіти». Еспромтом спалахкотіли рядки: «В очі дивляться канни…»

Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутись враженнями, вийшов на Володимирську гірку. Переді мною в усій красі повстало справжнісіньке зелене море, яке вигравало ніжними хвилями. Того ж вечора написав слова: Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра».

Потім записав і другий куплет, і третій. А ось з приспівом не виходило ніяк. Місяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двоє молодят. Хлопець намагався заглянути в очі коханій і все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Ці слова й перелились у мій приспів: Вечорів оксамити, Мов щастя прибій… Як тебе не любити, Києве мій!

Мені вже вчувалася мелодія пісні. Мигцем побіг до незабутнього Ігоря Шамо. Ігор вловив дух твору, сів за рояль… А невдовзі дзвоню Юрію й доповідаю: «Твоє замовлення виконали. Пісня про канни, а точніш – про Київ – готова! Чекаємо!»

Гуляєв був найпершим і, либонь, найкращим виконавцем цього твору… Він же порадив композиторові маршовий темп змінити на вальсовий, щоб пісня краще лягала на його голос…»

Так народився один із найкращих українських естрадних шлягерів ХХ сторіччя. Звісно ж, першим виконавцем був Юрій Гуляєв, правда, в дуеті з Костянтином Огнєвим. Прем’єра відбулася 27 травня 1962 року.

Після першого виконання пісня перетворилась на неофіційний гімн Києва. 13 листопада 2014 року на сесії Київради депутати одностайно підтримали рішення про затвердження гімну міста «Як тебе не любити, Києве мій!»

Коли заснули сині гори

Вірш Анатолія Кос-Анатольського

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Ніч над Карпатами темно – крилатими
Шовками тихо зліта.
Серце залюблене, в мріях загублене,
Жде чогось, кличе й пита:
 
 
Приспів:
 
 
Чому, коли заснули сині гори,
Якось не до сну мені?
Чому, коли на небі срібні зорі,
Мрію в тишині нічній?
А між синіх гір в сяйві срібних зір
Бродить любов моя.
Тому, коли заснули сині гори,
Не заснем ні ти, ні я.
 
 
Нічка кінчається, зірка ховається,
Будиться шелест в гаю.
Тільки залюбленим, в мріях загубленим,
Мариться слово «люблю».
 
 
Приспів.
 

Майже сорок років писав Анатолій Кос – Анатольський пісні і романси. Переосмислення ознак тодішніх популярних танців зустрічаються у багатьох творах композитора: «Коли заснули сині гори», «Карпатське танго», «Зоряна ніч» (на власні вірші Кос – Анатольського), «Білі троянди» (Ростислава Братуня). Композитор використовує в них і фольклорні елементи, і колористичну гаму блюзових гармоній, примхливу ритміку, барвистий оркестровий супровід та інші елементи естрадної музики. Пісні і романси Кос – Анатольського за змістом, формою й жанрами надзвичайно різні, але незмінним у них завжди виступає яскрава національна визначеність. З народної пісенної творчості композитор черпає теми і образи, виражальні можливості. Анатолій Йосипович звертається до різних фольклорних жанрів: епічних, жартівливих, ліричних, танцювальних.

Показово, що добою формування феномена української естрадної пісні як жанру, в якому відбилися найхарактерніші риси національних музичних традицій, стали 1950–1960–ті роки. Такими творами були «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка.

Пісня Анатолія Кос – Анатольського «Коли заснули сині гори» (написана в середині 1960–х) відрізняється яскравим впливом музичного фольклору карпатських українців, позначена високою мелодійністю, простотою побудови, але одночасно глибоким ліризмом, що сприяло еволюціонуванню до рівня народності. Пісня віднесена до розважальної естрадно – танцювальної музики цього періоду. У ній трансформовано ритмо – гармонічні елементи популярних танців 1960–х років (рок – н – ролу, твісту, шейку, боса – нови).

Вона стала окрасою усіх концертів вокального тріо сестер Байко: Марії, Ніни та Даниїли.

Улюбленець мільйонів українців Назарій Яремчук вважав пісню «Коли заснули сині гори» однією з найулюбленіших у своєму репертуарі.

Кохана

Вірш Ігоря Бараха

Музика Ігоря Поклада

 
Зорі, як очі,
Дивляться скрізь на нас.
Серце не хоче,
Щоб промайнув цей час.
Хай в цю хвилину
Піснею лине
Понад землею радість моя.
 
 
Приспів:
 
 
Кохана! Мрій кришталевих цвіт.
Кохана! Тобі дарую світ.
Кохана! Сонце і небо,
Море і вітер – це ти, це – ти.
Кохана! Сонце і небо,
Море і вітер – це ти, це – ти.
 
 
Луки і доли
Зазеленіли враз.
Вірю, ніколи
Щастя не зрадить нас.
Вірю і знаю,
Нам нагадає
Подих весняний вечір оцей.
 
 
Приспів.
 

Усе почалося влітку 1962–го. Ігорю Бараху дуже подобалися мелодії зовсім ще юного Ігоря Поклада. І він, лікар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слів, зателефонував йому сам. Композитор погодився зустрітися. Звісно, що цей незабутній день Ігореві Бараху запам’ятався на все життя: «Ігор тоді винаймав у Києві кімнату на вулиці Горького. Пригадую, що рояль до помешкання не входив через двері, то довелося його просувати через вікно. А я тоді працював лікарем на «швидкій допомозі» і у вільний від роботи час пописував собі віршики. Дечим хотів поділитися з Покладом. Ігор же глянув на них і запропонував послухати мелодію, яку він написав у 18 років, тобто в 1959–му. Ми прослухали дивовижну річ й Ігор запропонував: «Напиши вірш російською мовою». Я ж відразу парирував: «Ні, на таку мелодію може бути написаний текст лише українською». На той час мої вірші публікувалися у багатьох виданнях, я писав пісні з різноманітними композиторами, правда, російською мовою.

Надворі було літо 1962–го. Покладова мелодія зачарувала і звучала в мені звідусіль. Деякі кусочки народилися навіть в автобусі, в якому повертався від Ігоря. Спочатку – приспів: «Кохана, мрій кришталевих цвіт, Кохана, тобі дарую світ, Кохана, сонце і небо, Море і вітер – це ти, це ти…» Ніякого імені не було, у світлому образі «Коханої» бачив свою дружину Поліну. Відтак за кілька годин написав весь вірш. Знаю наскільки Ігор прискіпливий і вибагливий до кожного наголосу, кожної заокругленої букви, у «Коханій» не підправив жодного слова. Пісня народилася цнотливо.

Першим виконавцем став Костянтин Огнєвий. Він поніс її у світи зі своєї цікавої подачі. А першою її у жіночому варіанті, тобто «Коханий» заспівала Ліна Прохорова. Згодом пісня залетіла до Москви, де її хто тільки не співав: Муслім Магомаєв, Тамара Міансарова, Людмила Невзгляд, більшість популярних вокально–інструментальних ансамблів, які щойно зароджувалися. Безперечно, що мені та Ігореві Покладу надзвичайно приємно, що радянська влада дозволила заспівати нашу пісню на Міжнародному пісенному конкурсі. 1969 року на фестивалі «Золотий Орфей» Юрій Богатиков за задушевне виконання «Коханої» отримав другу премію. Уперше українська пісня ввірвалася на міжнародний пісенний олімп. А велику пластинку «Koсhana» польської групи «Trubadurzy» («Трубадури») – навіть назву взяли нашу, не тільки заспівали польською – «діставав» у Києві з – під прилавка по великому блату. Я мав друзів у Міністерстві культури і вони сприяли цьому. У кінці 1960–х поляки концертували в київському Палаці спорту. У якийсь момент на сцену вийшов конферансьє і з акцентом сказав, що колектив виконує лише власні твори. Але в концертній програмі прозвучить пісня, авторами якої є кияни.

Коли зазвучала «Кохана», я поруч з київським помешканням Ігоря Поклада на вулиці Павлівській у кредит купив трикімнатну кооперативну квартиру. Мій будинок стоїть бік у бік з Покладовим (його, правда, на Тургенєвській вулиці). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Богові, авторські гонорари за виконання «Коханої». Отримував 500–600 карбованців щомісяця. Так пісня допомогла сплатити за чотири місяці борги. Квартира була чудова, величезна. Я навіть не повірив, що матиму тоді такі хороми…»

Кохання моє

Вірш Валентини Малишко

Музика Бориса Буєвського

 
Кохання моє неприховане,
Я до тебе навіки прикована
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
 
 
Кохання моє недоспіване,
Не держи мене, відпусти мене.
Хочу бути я вільною, вільною.
Хочеш, стану зеленою квіткою.
 
 
Буду тінню тобі й прохолодою,
Тільки ти не проходь з погордою.
Буду завжди для тебе різною.
Розстелюся стежинкою рідною.
 
 
Щоб в житті ти не збився в сторону,
Хай біда там і радість – порівну.
Якщо спрага тебе палитиме,
Стану краплею я непролитою.
 
 
Кохання моє неприховане,
Я навіки до тебе прикована
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
 

Історія ця народилася 1965 року, коли на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Місяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пісень, де, зокрема, українською співала навіть російська артистка Майя Кристалінська. Популярності якому надала пісня «Кохання моє неприховане», яку Борис Буєвський написав на вірш Валентини Малишко. А співала її Діана Петриненко. Хтозна звідкіля і як народилися слова пісні. Можливо, від стосунків батьків Валентини у період їхньої закоханості.

«У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей – маму і тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.

Пам’ятаєте? «… і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось – дружина…» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрію?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій». (Лист від 2 жовтня 1942 року).