Незрівнянний світ краси

Вірш Анатолія Фартушняка

Музика Левка Дутковського

 
Юність смерек,
Мов незрівнянний світ краси.
Черемош хвилями пісню награє,
Ватри горять на полонині, ніби цвіт,
Мрія і радість, і щастя в них моє.
 
 
Приспів:
 
 
А сонце навкруг,
Далеко лине пісня понад краєм.
Далеко сині гори за плаями,
Гори, гори, там вдалині.
 
 
Голос трембіт
Над верховинами дзвенить,
Променем, зорями в небо, ген зліта.
Велич Карпат – це моя гордість і краса,
Чистими веснами серце розквіта.
 
 
Приспів.
 

Осінь 1969 року. Левко Дутковський проводив на сцені Вижницького районного Будинку культури зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти нього стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню. «Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури, – каже Левко Дутковський. – Узагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців – курсантів, які мали йти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи у залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія у «Смерічку».

«У нього був неповторний голос, – додає поет Анатолій Фартушняк. – Отож у Левка визріла думка написати спеціально для Назарія пісню. «Анатолію, є цікава і водночас нелегка робота», – мовив якось Левко при зустрічі. – Йдемо до піаніно, спробуємо щось створити. Якщо пісня вдасться, вже й з виконавцем визначився… Він почав награвати варіанти нових музичних мелодій. Час від часу перепитував: а якщо зупинитися ось на цьому?.. Я висловлював власну думку, хоч у нотах не розумівся. Все ж відчував душею, який музичний хід спрацює краще. Усе – таки пощастило відшукати мелодію, що відтворювала велич і красу вічно молодих Карпат. Мною невдовзі були покладені на музику слова. Запропонували новинку Назарію. Пісня «Незрівнянний світ краси» була досить складною для соліста – початківця. Та щоденна робота над постановкою голосу, любов до прекрасного зробили свою справу.

«Незрівнянний світ краси» за короткий період стала у карпатському регіоні досить знаною. Особливо після того, як на телеекранах з’явився музичний фільм «Червона рута», де Назарій її виконує. Услід за піснею Володимира Івасюка «Червона рута», яка стала переможцем телефестивалю «Пісня–71», «Смерічку» запросили в Москву на телефестиваль «Пісня–72» з піснею «Незрівнянний світ краси». Однак Левко Дутковський, із власних міркувань, наполіг, щоб там звучав твір Володимира Івасюка «Водограй». І знову була тріумфальна перемога в межах Союзу. Після виступу «Смерічки» Івасюк підійшов до Левка Тарасовича із сувенірним фортепіано і сказав: «Ця нагорода повинна була належати тобі…».

«Через місяць після народження пісні «Незрівнянний світ краси» на Чернівецькій студії телебачення звукорежисер Василь Стріхович записав її, – констатує Левко Дутковський. – Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Навіть після вступу до Чернівецького університету Яремчук не покидав «Смерічки». Вечорами потягом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно. Частенько після пізніх репетицій Яремчук уночі вже не йшов додому, у село Рівня, а ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене і Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з прийдешнім 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу в творчому становленні її сина Назарка. На жаль, це була остання її листівка – подяка. А з Назарієм вокалом я займався понад 12 років».

Неспокій

Вірш Дмитра Луценка

Музика Володимира Верменича

 
Вже над містом вогні
Зацвіли, як у лузі ромашки,
Задрімали квартали,
Та мені лиш спокою нема.
Сам не знаю чого
На душі так тривожно і важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокій пройма.
На душі так тривожно і важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокій пройма.
 
 
Може, серце моє
Розтривожили чари весняні,
Може, стежку до тебе
Я у травах зелених згубив.
Я тобі лиш одній
Признавався на щастя в коханні,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навік полюбив.
Признавався на щастя в коханні,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навік полюбив.
 
 
Ти до мене прийди
У вінках чорнобривої ночі,
Пригорнися до серця,
Хай від щастя воно засія.
Я ж чекаю тебе,
І до ранку не спатимуть очі,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
І до ранку не спатимуть очі,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
 

Коли Дмитро Луценко і його дружина Тамара 1963 року отримали в Києві невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть їхньої донечки Лариси. Ще в школі на перерві штовхнув розбишака – хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летіла безвинна дівчина через три – чотири сходинки цілий поверх і голівкою бухнулась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок у зошиті, заплакала. У медпункті приклали до чола ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежати п’ять днів, а потім показали лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили… Тоді вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згоріла нещасна мучениця… Температура полізла догори вище рисочок на термометрі… Розплавила кровоносні судини…

«Залізо не витримує, бо з’їдає його іржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевільних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловік мій ледь животіє, а вночі кричу уві сні несамовито… У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гірких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: «Ночі» з Анатолієм Пашкевичем, «Неспокій» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), «Смереки» з Анатолієм Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зі Степаном Сабадашем… Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: «Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…

Тоді упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кінці, в раптовій, без мук, смерті».

«Прослуховую магнітофонну плівку: «Неспокій». Музика Володимира Верменича, ніжна і сумна, як слова до цієї ліричної пісні, написаної після трагічної втрати юної доньки Лариси, – з сумом додає Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бідний батько і все ж знаходив сили творити.

Чому він запропонував її мені? Бо відчував душею, який виконавець потрібний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав і любив артистів, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пісня має й третього співавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пісню в люди…»

«Стоїть тепер на Байковому цвинтарі на білому мармуровому постаменті, що як шматок її рояля, наша лебідка в білосніжному вечірньому вбранні і тримає у ніжній руці скрутку нотного аркуша, ніби зібралась на відповідальний концерт у пишному зеленому театрі, – з невимовним смутком продовжує Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зібганий, на рояль, символізуючи обірване життя і надії. Кому він знадобився? Невідомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…

А думалось тоді, що робимо для неї, дорогої, незабутньої…»

Ображайся на мене, як хочеш

Вірш Василя Симоненка

Музика Юрія Гуляєва

 
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
 
 
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю –
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
 
 
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
 
 
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію –
Я люблю твої очі, і брови,
І поставу, і вроду твою.
 
 
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
 

Серед найдорожчих та безцінних архівів, які свято береже родина Смолянських, особливе місце належить темі Василя Симоненка. Юрію Васильовичу, талановитому театральному режисерові й виконавцю, пощастило протягом кількох років близько знати поета і журналіста, спілкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрійовича випала нагода торкатися його творчості, пізніше – чимало прислужитися її популяризації.

Пощастило Юрій Смолянському стати очевидцем народження пісні українською мовою легендарного співака, який мав і композиторські здібності, на вірш Василя Симоненка: «…У шістдесятих роках на сцені Черкаської філармонії досить часто виступали видатні митці з Києва. Якось приїхав і Юрій Гуляєв, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якій він записав романс на вірш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (мені тоді доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрія виконати цей романс, додав, що це сприятиме успіхові, адже Симоненко писав ці поезії, живучи в Черкасах.

– А я про це не знав, – сказав співак, – кілька років тому, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва «Тиша і грім». Я сів, розгорнув і зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу «Тиша і грім», але не знаю, чи потрібні мої композиції людям.

Я сказав, що потрібні, а Юрій просяяв своєю чарівною усмішкою:

– Побачимо. Гайда на сцену…

Не знаю, чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…»

Чи не найкращі роки свого життя провів росіянин Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль «Києве мій!», натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!

Василь Симоненко 28–літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Коли б йому доля відміряла більше прожити на землі, котра була для нього «ніби казка», скільки б ще цікавого та незвіданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Відтак ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші «Ображайся на мене, як хочеш», де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці:

 
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
 

Очі волошкові

Вірш Анатолія Драгомирецького

Музика Степана Сабадаша

 
Я іду багряним садом,
Туман ляга на лист опалий.
Тут колись ходили рядом,
А навкруги весна буяла.
 
 
Приспів:
 
 
Ой ви, очі волошкові,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твій ніжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарівна.
 
 
Не забуть мені ті ночі –
Цілунок губ твоїх медовий.
І тепер так серце хоче
Твої вуста відчути знову.
 
 
Приспів.
 
 
Дні ідуть, літа минають,
Душа зове – прийди, кохана!
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.
 
 
Приспів.
 

Йшов 1965 рік. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вірші молодого поета Анатолія Драгомирецького, які надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – на відстані багатьох років про це розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина – Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора. Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх «Очей волошкових»! Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: «Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовірно: він – маститий музичний корифей, а я – ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут мова йде про пісню.

Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».