Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним.

Моє минуле не мине, поки не мину я.

Категорія «відображення» означає суб’єктивну здатність людини як мислителя оперувати мислями як фактами свідомості, незалежно від об’єктів, які вони відображують.

З філософської книги

Зірочки падали так рясно, що у мене навіть скінчилися бажання. Хтось наче здмухнув їх, ці зірочки, зі своєї величезної холодної долоні, і вони слухняно полетіли донизу, збиваючись у сонні цукрові замети або відбиваючись у склі мого вікна смішними і складними символами чудернацької абетки. Здавалося, що невідомий ім’ярек, отак поздоровивши місто, яке відсвяткувало Різдво, тепер ще й зажадав відобразитися у шибці мого вікна, аби зазирнути в мій зошит і прочитати заключні рядки щойно закінченого роману.

«Хто вирішив, що час іде?» – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу віконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно і мій роман – це взаємне відображення і усталеність двох різних абеток однієї первинної мови.

«Хіба так ідуть?» – поблажливо запитав я радше самого себе, ніж кого б там не було. – Хіба так ходять? Так – зневажливо сходять: жінка, яка не кохає, ворог, який не поважає, критик, який не зневажає… А йдуть і ходять – хіба ж так?»

«Але якби не мій зошит – чи мали б ви сенс?»

«Втім, що я тлумачу про сенс? Там, звідки ці зірочки, про сенс, надіюся, знають набагато більше, але, боюся, – зовсім по-іншому…»

«Тоді навіщо і для кого оця моя абетка, якщо вже є ваша? І ви сходите завжди, безвідносно до того – існуватиму я чи ні…»

«… І будете спадати на місто, що відсвяткувало Різдво і готується стрічати Новий рік, – новий рік…»

«І не помітите, що у вікні в новому році буде хтось інший, не той, що торік, і не спитаєте: а де ж той, що був?»

«Чи можу я в своєму зошиті явити щось, про що би ви не відали, чого не торкалися?»

Я постукав пальцями по обкладинці зошита, де ще й досі не було назви мого роману, і, розгорнувши рукопис навздогад, на одній з римських цифр, знову позирнув у вікно.

«Втім, ви ж тут, хоча і потойбіч вікна, якого для вас не існує. Хай же не буде його існувати і для мене, – тоді ви зможете перекласти на свою потойбічну (чи нашу спільну?) мову зміст мого зошита».

«…І ми з вами нарешті знайдемо моєму романові справжню назву».

«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять і так, а отже, не такі вже ви й зневажливі, якщо не уявляти межи нами вікно…»

«Отак. А я не вірив».

Книги дивилися на мене зі своєї шафи і теж зазирали в мій, поки що безіменний, зошит, сторінки якого списано недолугими словами і майже беззмістовними римськими цифрами.

Книги дивилися із шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровій палітурці, і ці – мої улюблені – вони допомагають мені тим, що, найголовніше, – не заважають. І ця… я ще не цілком зрозумів її призначення, але до кінця мого зошита, можливо зрозумію… А інакше і писати мій зошит було би справою ризикованою, невиправданою… Та, зрештою, хіба це я писав його?

Я дивився повз мій зошит і думав, що, звичайно, він уже існував колись, тож мені треба було тільки віднайти його. Тому-то я й зібрався колись на пошуки невідомо чого – як середньовічний мореплавець на пошуки старої землі, яка, якщо поталанить і постаратися, виявиться новою, при чому для всіх.

«Мабуть, я щасливіший за багатьох моїх колег-капітанів, бо знайшов, і ось тепер моєму зошитові не вистачає тільки назви, щоб стати книгою! – з порцією здорової самовпевненості вирішив я. – Звичайно, можна було б залишити все як є: якщо, скажімо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»

Але ні, я таки назву свій зошит. Я обов’язково назву його. І вони мені в цьому допоможуть, тім більше, що я вже прибрав шибку, яка нас розділяла. Інакше – як же холодна жінка, жорстокий ворог, байдужий критик вирішать для себе і для світу, що мій зошит не вартий прочитання? Якщо автор має ім’я, а його творіння – назву, то легко сказати, що все інше знати і не треба. А якщо імені та назви немає, то доведеться читати і, тільки прочитавши, сказати світові, що читати не має сенсу.

Щоправда, інколи початок буває таким схожим на назву, що й підмінює його…

Але я знаю, моєму романові назва необхідна – бо початок не просто не замінює і не передбачає його, а навіть зовсім навпаки.

І

На початку – місто готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши Новий рік, почне готуватися до Різдва… Але замість бажань, які несамохіть загадувалися б у такт майже забутим зірочками, вона думала про те, що справжніх бажань у неї, відверто кажучи, вже давно немає. І якби замість традиційної похмурої мряки на місто раптом зійшли снігові зірочки, загадувати було б нема чого.

«Цікаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса і машинально перевіряючи наявність сумочки, яка нікуди не поділася, – цікаво, як вміло природа допомагає тим, кому нічого не потрібно. Було б що загадувати – зірки б не примусили себе чекати».

В тролейбусі, на щастя, було майже порожньо – і біля вікна, і поряд.

«А було ж усе-таки бажання! – посміхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вікна, що захищало її від вулиці, і вже спокійніше дивлячись на будівлю та на паркан лікарні, які залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».

Вона відкрила книгу, що нагадувала мій зошит, але, мені здалося, уже мала назву. Вона завжди возила її з собою і читала, періодично, не відриваючись від читання, позираючи у вікно на нереальні ватні замети, наче щойно скинуті з величезної ялинки, на тлі котрих блякли закоцюблі ліхтарі кольору ще не готового ґоґоль-моґолю.

«Чи ґоґоль-моґолю?», – строго запитала вона у себе, але не встигла відповісти, тому що побачила подружжя, що, обережно ступаючи, йшло до лікарні. У Самуїла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметів. Клара стогнала, намагаючись зігнутися в три погибелі, але дев’ятимісячний живіт заважав їй, і це зараз було її однією-єдиною погибеллю.

– Дай відпочити! – стогнала вона, сідаючи в черговий замет.

– Кларонько, – підводив її знову Самуїл, – ти застудишся, підемо, тут уже зовсім поряд.

Їм вдавалося підвестися і пройти ще кілька кроків, та вона знову сідала в замет – перевести дух, проте дух зовсім не переводився. Перейми у Клари почалися, коли вже була глупа ніч і не те що таксі, а навіть приватника знайти було неможливо в усьому безнадійно білому для такого часу доби світі, тож у пологовий будинок довелося іти пішки.

Вони йшли уже більше години, зупиняючись, відпочиваючи, підводячись.

Довкола було дражливо ясно від снігу, але в очах у Клари потемнішало ще вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче зачерствілий бублик, і ні йти, ні сидіти було неможливо. Шуба зігрівала, але тягнула в замет, і єдине, чого їй хотілося – це народити вже нарешті і виспатися, не думаючи про те, що іще доведеться народжувати. Пальці у муфті запотіли, набрякли і перестали стискатися і розтискатися. Хустка з’їхала набакир, на чолі уперше з’явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало. Але сил не залишилося навіть на те, щоб путньо боятися хоч приблизно так, як тоді, коли вона тонула у Дніпрі…

– Господи, коли ж я, нарешті, народжу?! – простогнала я, стискаючи руку Сені і сідаючи в звабливо теплий замет. Бідні жінки, за що їм це?! Ой, Господи, якби ж їм, а то ж нам…

Він, ледь не плачучи і цілуючи мої руки крізь муфту, знову узявся піднімати мене з замету, примовляючи:

– Кларонько, пішли, тут уже поряд. Зараз прийдемо, тобі допоможуть роздягнутися, знімуть з тебе цю кляту шубу…

– …і все інше! – з ненавистю сказала я, не намагаючись підвестися, тому що попередня спроба уже була понад мої сили і сил для нової не залишилося ніяких.

– Ну звичайно ж, усе знімуть як слід! Ти й забудеш, що на тобі всі ці лахи були. Дадуть ліки, покладуть на зручний стіл, ти трішки постараєшся і народиш нам сина або доньку.

– Сина! – впевнено прохрипіла я, встаючи, сама не відаючи, як.

– Сина! – сказала вона мені пошепки, але твердо.

– Сина! – долинуло у тролейбус через зачинене вікно.

І Клара пішла – саме пішла, а не попленталася, народжувати сина.

Тобто пішли вони – разом, як завжди.