Розділ XVIII
Про те, що спіткалось Дон Кіхотові в замку, чи то будинку Рицаря Зеленої Киреї, а також про інші незвичайні речі

Будинок дона Дієга де Міранди, що перед ним стояв оце Дон Кіхот, був досить просторий, як бувають зазвичай панські доми на селах: над брамою вхідною герб, викарбуваний на нетесанім камені, у внутрішнім дворі винарня, під кружґанком льох, і скрізь повно глеків глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицареві його заворожену й спотворену володарку. Зітхнув сердега і промовив ніби несамохіть, байдуже, що хтось почув би:

 
– О любі дари, знайдені на горе,
Колись мені давали ви утіху!^[66]
 

О глеки тобоські, ви нагадали мені про любий предмет гіркоти моєї превеликої!

Почув же тії слова дон Дієгів син, спудей і віршник, що вийшов з матір’ю своєю назустріч прибулим. І мати, і сина вразила чудернацька постать Дон Кіхота, що, зсівши з Росинанта, підійшов ввічливенько до господині руки їй поцілувати.

– Привітайте, пані, – сказав дружині своїй дон Дієго, – і пришануйте зі звиклою люб’язністю пана Дон Кіхота з Ламанчі, що стоїть тут перед вами, найхоробрішого і найрозумнішого в світі мандрованого рицаря.

Господиня, на ймення донья Крістіна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою ґречністю, а Дон Кіхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував їй свої послуги. Такими ж привітними словами обмінявся він із юнаком, на якого справив враження людини розсудливої і бистроумної.

Тут автор докладно змальовує обстанову в дон Дієговому домі, перераховуючи всі предмети, що знаходяться в мешканні заможного дідича, але перекладник сієї історії вирішив збути ті і їм подібні подробиці мовчанкою, бо вони не мають притоки до головної речі: більше-бо важить у повісті правдиве зображення подій, аніж тії порожні одбіги.

Гостя поведено в світлицю; тут Санчо зняв із пана обладунок, і Дон Кіхот лишився в плюндрах валлонських та в камізельці замшовій, геть од панцера іржею узятій; ковнір носив широкий, відкотистий, як ото в студентів, некрохмалений і без мережив, ногавиці фінікового кольору, черевики восковані. Меч при боку висів на перев’язі із шкіри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував.^[67] Потому він нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сірого сукна, та попереду мусив вихлюпати п’ять чи шість баняків води (щодо числа баняків джерела подають суперечливі відомості), одмиваючи собі голову та обличчя, і то ще вода сироваткою мутніла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кіхот увійшов зграбно й невимушено до другої світлиці, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завітальника донья Крістіна хотіла показати, що вміє і може людей у себе гостити.

Ще коли Дон Кіхот здіймав із себе ту свою рицарію, дон Лоренсо (так звали сина дона Дієга) спитав у батька, вигодивши хвилю:

– Що маємо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела? І назвисько його, і поява, і мова про мандроване рицарство великим дивом і мене самого, і паніматку мою здивувало.

– Не знаю, що тобі, сину, й сказати, – відповів дон Дієго. – Скажу хіба, що бачив, як робив він найшаленістіші в світі речі, та чув же від нього і якнаймудріші слова, що ніби касують і перекреслюють ті його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання і як розумна людина зваж, чого в ньому більше – здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, аніж здоровим на розум.

Після того дон Лоренсо, як уже говорилось, пішов бавити гостя; розмовившись із ним, Дон Кіхот сказав між іншим:

– Пан дон Дієго де Міранда, отець вашої милості, говорив мені про рідкісну обдарованість і витончений розум, що ними ваша милость одзначається, а надто що з вас, пане мій, великий піїта.

– Піїта, можлива річ, – відповів пан Лоренсо, – а щоб великий, того я і в думку собі не клав. Я справді непомалу кохаюся в поезії, люблю читати добрих поетів, але все те ще не вповажнює мене на титул великого піїти, яким зволив мене нагородити панотець.

– Ваша скромність мені подобається, – сказав Дон Кіхот, – бо віршники здебільшого зарозумілі, і кожен вважає себе за найвидатнішого в світі.

– Нема правил без виїмків, – заперечив дон Лоренсо. – Буває, що справжній поет за такого себе не вважає.

– Таких мало, – зауважив Дон Кіхот. – Та скажіть мені, коли ласка, над якими віршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималої завдають вам турботи і клопоту? Коли то, може, глоса, я хотів би ті вірші почути, бо трохи на сім різновиді розуміюсь; якщо ж ідеться ще й про поетичний турнір, то раджу вашій милості намірятись на другу премію, бо перша, як правило, присуджується з фавору комусь високопоставленому, а друга справді достойному – таким чином третя є по суті другою, а перша третьою, як воно буває і в університетах при наданню ліценціатського ступеня. Попри все те в званні першого є завжди щось величне.

«Поки що, – сказав собі подумки дон Лоренсо, – нема причини вважать його за шаленця; та ходімо далі». А вголос промовив:

– Здається мені, ваша милость училася по школах: які ж науки ви штудіювали?

– Науку Мандрованого Рицарства, – відповів Дон Кіхот, – яка ні в чому не поступається Поезії, а може, ще й перевершує її на яких два-три вершки.

– Не знаю, що се за наука така, – сказав дон Лоренсо, – не доводилось мені досі про неї й чути.

– То така наука, – промовив Дон Кіхот, – що поєднує в собі всі, або майже всі, знання й уміння сього світу, бо той, хто їй себе присвятив, мусить бути правником і знати закони дистрибутивного й комутативного права,^[68] аби оддавати кождому, що йому припадає й належить; мусить бути богословом, аби міг ясно й виразно витолкувати в разі потреби догмати віри християнської, ним сповідуваної; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмів по пущах та пустовищах зілля цілющі на гоєння ран розшукати, бо не випадає мандрованому рицареві повсякчас до лікарів удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночі й місцезнаходження своє в будь-якому краю і підсонні світу; мусить володіти математичними знаннями, що стануть йому в надобі на кождому кроці; поминаючи те, що він мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами,^[69] і переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що він мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса,^[70] вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи, – мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім споборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти. Отсі ж то більші й менші частки і складають у цілокупності своїй доброго мандрованого рицаря; от і гадайте тепер, пане дон Лоренсо, чи нікчемна та наука, яку такий рицар вивчає і визнає, і чи можуть їй дорівняти найпрославленіші науки, що по наших школах та колегіях викладаються.

– Коли так, – сказав дон Лоренсо, – то ся наука над усіма взяла гору.

– Що значить «коли так»? – спитав Дон Кіхот.

– Річ, бачите, в тім, – одказав дон Лоренсо, – що я сумніваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на світі мандровані рицарі, та ще оздоблені всіма тими чеснотами.

– Не раз я вже казав, що скажу зараз, – промовив Дон Кіхот. – У переважній своїй більшості люди гадають, ніби мандрованих рицарів узагалі ніколи не було на світі, і я певен, що коли само небо не явить їм чудом сієї істини, тобто що такі рицарі були і є, то марні будуть зусилля їх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвіду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость із багатьма поділяє; можу тільки молити Бога, щоб вивів вас із того заблуду і дав вам урозуміти, які корисні й потрібні були світові мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, коли б тільки водились; але нині задля гріхів людських панує скрізь лінивство, неробство, обжерливість та нездержливість.

«Отут-то нашого гостя і прорвало, – подумав дон Лоренсо. – А проте божевілець із нього не ординарний, і був би я пустим недоумком, якби міркував інакше».

На тому їхня розмова і припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дієго спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей. Той відповів:

– Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у світі лікар і не розбере щонайліпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками.

Посідали до столу; їда була така, як дон Дієго по дорозі казав, що гостям завше пропонує, – чиста, багата і смачна; та Дон Кіхотові найбільше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цілій господі: не дім, а справжній тобі монастир картезіянський.^[71] Як же прибрали зі столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклінно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вірші свої, що на турнір поетичний пише.

– Не хочу бути схожим на тих поетів, – одказав юнак, – що відмовляються читати свої вірші, як їх просять, і виригають їх, як ніхто не хоче, тим і прокажу зараз свою глосу, що за неї ніякої собі не сподіваюсь надгороди: писав-бо ті вірші єдино задля вправи.

– Один мій приятель, чоловік вельми розумний, – зауважив Дон Кіхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «скажу» тощо, ані субстантивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо.

– Признаюсь вам по щирості, пане Дон Кіхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви мені з-поміж пальців в’юном вислизаєте.

– Не розумію, – відповів Дон Кіхот, – що ваша милость має на увазі, говорячи про те моє ніби вислизання.

– Згодом я все з’ясую, – сказав дон Лоренсо, – а тим часом прошу пана вислухати з увагою і тему для глоси, і саму глосу. Звучать же вони ось як.

 
О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!
 

Глоса

 
Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі, золотії,
О, якби я міг вернуть!
 
 
Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий —
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!
 
 
Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.
 
 
Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.
 

Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кіхот схопився на ноги, стиснув йому правицю і промовив гучним голосом, мало не криком:

– Вишніми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви – найкращий піїта на крузі земному і заслужили єсте лаврів не з Кіпру й не з Гаети, як казав один віршописець^[72] (прости його, Боже!), а від самої афінської академії, якби вона й досі існувала, та віднині існуючих паризької, болонської і саламанчанської! Як же судді не присудять вам першої премії, то бодай би їх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу їхнього довіку не переступали! Прокажіть іще, пане, спасибі вам, якісь вірші довшої міри, аби я мав змогу всіма сторонами ваш дивовижний геній оцінувати.

Чи треба ж казати, як зрадів дон Лоренсо похвалам Дон Кіхотовим, хоть і вважав його за божевільного? О, сило лестощів, як далеко ти сягаєш, які розлогі межі принадного твого владарювання! Потвердив сю істину і дон Лоренсо, вволивши рицареву волю і прочитавши такого сонета на легенду чи повість про Пірама й Тісбу:^[73]

Сонет

 
Ламає мури Тісба молодая,
Яка розверзла груди юнакові;
Уже Амур, крилатий бог любові,
На вилом глянуть з Кіпру поспішає.
 
 
То – храм для юних душ, хоча немає
Крізь отвір той проходу навіть мові,
Але кохання рве усі окови,
Всі перешкоди сміливо долає.
 
 
Нема заслон для почуттів безмірних,
Красуня йде відважно на сконання,
Але усі потомні покоління
 
 
Оплачуть долю двох коханців вірних.
В них спільна смерть і спільне поховання,
І спільне – у легенді – воскресіння.
 

– Хвала милосердному Богові! – покликнув Дон Кіхот, вислухавши дон Лоренсового сонета. – Після незчисленної кількості поетів безпорадних зустрів я, кінець кінцем, одного з першорядних: на таку думку наводить мене майстерність отсього вашої милості сонета.

Чотири дні блаженствував отак Дон Кіхот у гостині, а тоді попросив у дона Дієга дозволу їхати: дякую, сказав, за ласку й пошанівок, що дознав у сій господі, та не честь, не подоба мандрованому рицареві у неробство й розкоші вдаватись, треба службу свою справляти та пригод шукати, яких, чутно, у сьому краю досхочу водиться; ними ж то він і має намір тепер пробавлятись, поки не надоспіє турнір у Сараґосі, що є властивою метою його виправи; та попереду гадає ще спуститися в печеру Монтесіноса, про яку в сій околиці оповідають стільки дивовижних речей, а за одним заходом прознати й дослідити достеменні джерела й витоки сімох так званих руїдерських озер. Дон Дієго з сином схвалили той його спасенний намір і просили рицаря з їхнього дому й двору що-хотя на дорогу взяти, вони ж готові служити йому щирою душею, як того вимагає достойність його особи та його почесне покликання.