Розділ XIV,
де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

Пісня Хризостома

 
Жорстока, невблаганна і запекла!
Як хочеш ти, щоб відали мільйони,
Яка ти неприступна й гордовита, —
Дістану я з глибин огненних пекла
Розпачливі, відчайні, тужні тони,
Щоб голос мій журбою був повитий,
І щоб усьому світові явити
Твою нещадність у любовнім герці,
Я винайду нечувані ще звуки,
Вмішавши в них скривавлені від муки
Шматки мого розтерзаного серця.
Так слухай же, кохана, слухай пильно
Не ніжний спів, а стогін, що свавільно
Встає з грудей, бентежить серце хворе,
Не даючи й на мить заснути лиху,
Мені на втіху, а тобі на горе.
 
 
Левиний рик, страшне виття гієни,
Шипіння кровожерливого змія,
Звіриний крик жахливої потвори,
Вороній грай, зловісний, навіжений,
Гудіння ошалілого борвія,
Що на морях здіймає хвилі-гори,
Злий рев бика, якого пікадори
Списами змордували на арені,
Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,
Пугукання сови, лихої птиці,
Несвітський лемент грішників в геєні, —
Всі звуки в себе увібрати мушу
І вилити із ними скорбну душу,
Усі чуття вміщаючи в одному,
Бо дух, що неприкаянно страждає,
Себе являє в виразі новому.
 
 
Куди ж полинуть тії скарги-співи?
Не вчують їх ні жовті піски Тахо,
Ні Бетіса^[107] зеленії діброви;
Лунатиме їх відгомін журливий
Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,
Померлих уст живе несучи слово;
Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,
Де ще нога людини не ступала,
Куди проміння сонця не сягає,
Чи у пустелі, у Лівійськім краї,
Де стрінеш тільки гада та шакала…
Луна мій жаль просторами розносить
І скрізь гіркі докори розголосить
Твоїй неперевершеній гордині;
Про мій талан нечувано жорстокий
Весь світ широкий буде знати нині.
 
 
Зневага убиває; підозріння, —
Правдиве чи фальшиве, – серце крушить;
Терзають душу ревнощі гризучі;
Розлука геть виснажує терпіння;
Страх забуття усі надії рушить;
В одно з’єднавшись, сили ці могучі
Ведуть назустріч смерті неминучій.
А я живу – о небувале диво! —
Зневажений, розлучений, забутий,
Від певності підозр огнисто лютий
І все ж таки закоханий ревниво!
Я зношу радо муки ці тяжкії,
Не бачачи і променя надії,
Не боячись безоднього відчаю,
І навіть, щоб поглибити страждання,
Всі сподівання гордо відкидаю.
 
 
Чи можна одночасно сподіватись
І зневірятись, і чи це розумно,
Як для зневіри певні є причини?
Чи можу я надією втішатись,
На зраду очі закривать бездумно,
Як в рани серця світло правди рине?
Та хто ж відчаю двері не відчине,
Упевнившись, що зрадила кохана,
Побачивши, що сумнів той проклятий
Став правдою – бодай її не знати! —
А з правди уродилася омана.
О ревносте, губителько любові,
Вклади кинджал у руку бідакові,
Сплети мені мотузку, гордування!
Хоч і жорстока ваша перемога,
Лиш так спромога погасить страждання.
Так, я помру; нічого не загубить
У смерті той, кому життя не миле;
Це не пуста у мене забаганка.
Та я скажу: блаженний той, хто любить,
І вільний той, чия душа зболіла —
Амура всескоряючого бранка.
І ще скажу, що та моя тиранка
Усе ж прекрасна тілом і душею,
Що сам я винен, що вона гордливо
І що Амура сила справедлива
Всевладно править небом і землею.
Свідомий цього, зашморгом безжальним
Край покладу я дням своїм печальним. —
Щоб не страждати більше від безстрастя,
Пущу на волю вітру тіло й душу,
Уже байдужу до принади щастя.
 
 
А ти, чия неправність непоправна
Мені дає на самогубство право,
Поглянь на серце, вражене тобою:
Воно тобі покаже ясно й явно,
Що, змучене і зранене криваво,
Воно вмирає з радістю палкою.
Ні, не порушу я твого спокою,
Не хочу я, щоб мій загин дочасний
В тобі збудив тривогу чи задуму,
Щоб потьмарили чорні хмари суму
Очей коханих небозвід прекрасний.
Коли почуєш про мою кончину,
Ти смійся безтурботно в ту хвилину,
Немов тобі ця вістка найлюбіша.
Та, мабуть, зайва ця моя порада:
Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.
 
 
Хай вийдуть із жахних глибин Аїда
І Тантал, вічно спраглий, невситимий,
І той Сізіф із каменем важенним,
І з бочкою своєю Данаїди,
І Тітій з коршаками навісними,
І Іксіон на колесі вогненнім…^[108]
Нехай своїм стражданням невтоленним
Мене напоять і в піснях жалобу
(Коли ця шана подобає грішним),
І жаль свій виллють із плачем невтішним
Над тілом, не спорядженим до гробу.
Хай Цербер,^[109] що вартує пекла двері,
А з ним усі почвари і химери
Підхоплять тужні співи погребові
Над тим, хто самохіть цей світ покинув,
Хто радо згинув жертвою любові.
О пісне жалю, я прошу востаннє,
Не говори про муки та страждання;
Повір, що їй, моїй жорстокій милій,
Приємне те, що сталося зі мною,
Й не будь сумною на моїй могилі.
 

Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість: адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім’я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так:

– Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді. Це аж ніяк не уймає честі Марселі: слава про її цноту цілком справедлива. Дівчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокості, та навіть самі заздрощі не можуть і не важаться ні за що її ганьбувати.

– Коли так, то правда ваша, – погодився Вівальдо.

Він уже збирався прочитати інший вірш, од вогню одрятований, та йому перебило чарівне видиво, що раптом з’явилося їм перед очима, ніби примріялось: на вершечку скелі, що під нею могилу копали, де взялася пастушка Марсела, сяючи вродою своєю, пишною понад усяку славу. Хто її вперше побачив, дивились на неї німуючи, мов зачаровані, та й ті, кому вона по знаку була, з не меншим зорили на неї захопленням. Амбросіо ж, скоро її помітив, заговорив, не стримуючи свого обурення:

– Чого ти прийшла сюди, хижа упирице навколишніх гір? Може, хочеш побачити, чи не пуститься при твоєму наближенні плисти кров із ран цього нещасливця, що йому збавила віку твоя жорстокість? Чи, може, прийшла похвалитися своїм злодіянням, полюбувати на нього звисока, мов той неправедний Нерон, що милувався римською пожежею?^[110] Чи хочеш зухвало потоптати ногами сей холодний труп, як та невдячна дочка Тарквінія, що над рідним батьком поглумилася?^[111] Скажи нам усім, чого ти сюди прийшла, чого тобі ще від нас треба? Ми знаємо, що за життя свого Хризостом готовий був повсякчас чинити твою волю; по його смерті ми, що звались його друзями, ладні коритися тобі у всьому.

– Прийшла я сюди зовсім не для того, що ти, Амбросіо, гадаєш, – відповіла Марсела, – лише для того, щоб себе оборонити і доказати, як помиляються всі ті, що винуватять мене у муках і смерті Хризостома; тим-то й прошу всіх тут притомних пильно мене вислухати: небагато-бо часу треба згаяти і небагато слів потратити, аби розумним головам щиру правду з’яснити. Ви самі кажете, що небо створило мене прекрасною і та краса мимоволі примушує вас мене любити, а від мене жадаєте і вимагаєте, аби за тую любов вас кохала. Даним мені від Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговує любові, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто її любить. А ще ж і таке буває, що той красолюб сам із себе бридкий, а бридота викликає лише відразу; яково ж то від нього чути: «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, хоч я й поганий». Та якби навіть врода вроді й рівна була, то не конче в них мусять бути однакові бажання; не кожна краса збуджує любов: інша тішить око, та не зворушує серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання наші, непевні й невиразні, вічно блудили б манівцями, не знаючи, де пристати; безліч є вродливих істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас – тільки тому, що ви мені про любов свою говорите? А якби я вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої – то ніби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і цнота – то душі оздоба: без них і гарне тіло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить і прикрашає тіло й душу, то невже та дівчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку він усіма силами й способами важить, аби тільки хіть свою удовольнити? Я вродилась вільною і, щоб вільною на світі пробувати, обрала собі самотину на лоні природи: дерева нагірні – то мої подруги, прозорі води ручаїв – то мої свічада, деревам і водам звіряю я думи свої і свою вроду. Я – дальнє полум’я, я – недосяжний меч. Кого зором причарую – розчарую словом. Бажання надією живиться, а я ані Хризостомові, ані комусь іншому жодної надії не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокість, а радше власна впертість. Дехто, може, скаже, що він мав чесні наміри, тим я мусила його одвітно любити; то хай же знає, що коли на цьому ось місці, де йому нині яму копають, він освідчив мені честиву ціль своїх бажань, я відповіла йому, що хочу вік свій сама-одна звікувати і лише сира земля втішиться овочем цноти моєї і останками моєї вроди. І якщо він після такої відправи ще вперто сподівався без надії і плив проти вітру, то чи ж диво, що втонув у вирі власного шаленства? Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б свої найкращі мрії й поривання. Не слухав він поради і розради, впадав в одчай, хоч не було зневаги… Чи слушно ж буде після цього винуватити мене в його нещасті? Хай скаржиться той, кого одурили, хай розпачує, кого звела надія, хай сподівається, кого я покличу, хай пишається, кого пригорну, – та нехай не зве мене жорстокою душегубницею той, кого я не надила, не манила, не кликала й не пригортала. Небо досі не судило, щоб я когось покохала, а щоб я сама когось обрала – і не думайте. Нехай же ся загальна відмова буде за осторогу кожному, хто хоче здобутися в мене ласки; як, може, хто і вмре через мене, то загине не з ревнощів і не тим, що я його зневажила, бо хто нічого не любить, того не можна ревнувати, а хто відмовляє, той не конче гордує. Хто має мене за хижу упирицю, хай тікає від мене, як від лихої години, хто має за невдячницю – хай за мною не впадає, хто за приманницю – хай мене не знає, хто за безсердечницю – хай за мною не ходить, бо ця хижа упириця, невдячниця, приманниця і безсердечниця сама ніколи нікого не шукатиме й не знатиме, ні за ким не ходитиме й не впадатиме. Хризостома довела до згуби пристрасть його шалена і вдача поривна – чом же ви картаєте мене за скромність і честивість? Я бережу свою цноту, живучи між дерев, – чом же ви хочете, щоб я її втеряла, живучи між людьми? Ви знаєте, в мене свого добра багато, а на чуже очей не пориваю. Гуляю на вольній волі – і нікому не хочу коритись, нікого не люблю ані ненавиджу, нікого не маню й не принаджую, ні з ким не жартую, ні до кого не примиляюсь. Воджу собі товариство з сільськими дівчатами, пасу свої кози – ото вся моя розвага. Бажання мої не сягають за межі цих гір, як же коли й вийдуть поза них, то хіба для того, щоб красоту небес подивляти: то шлях, яким душа прямує до своєї первовічної оселі.

По сій мові, не ждучи ні від кого відповіді, Марсела повернулась і швидко ховалась у лісовій гущавині; і врода її, і розум усіх великим дивом уразили. Декого ті очі, променисті та урочі, до самого серця пройняли; кілька пастухів, забувши тільки-но почуту осторогу, порвались були йти за нею. Як помітив те Дон Кіхот, зразу вирішив, що настала пора появити свою рицарськість в обороні переслідуваної дівиці; він стиснув у долоні руків’я меча і покликнув зичним голосом:

– Хай ніхто, будь то чоловік значний чи простий, не важиться переслідувати прекрасної Марсели, якщо не хоче наразитися на мій гнів і обурення. Вона ясно й недвозначно довела, що до смерті Хризостомової цілком непричетна й непривинна, і ознаймила надто, що жадною мірою не схильна будь-чиї зальоти приймати: тим-то нікому не гоже за нею упадати чи на неї нападати, а всі порядні люди повинні її поважати й шанувати, бо, може, вона єдина в цілому світі таке честиве та обичайне життя провадить.

Чи то злякавшись погроз Дон Кіхота, чи здавшись на вмовляння Амбросія, що треба мерщій віддати останню шану небіжчикові, ніхто з пастухів не рушив із місця й не пішов звідти, поки не докопано ями й не спалено Хризостомових паперів. Усі погребові ревне плакали, як тіло його спустили в могилу й привалили важенним каменем. Згодом той камінь мала замінити плита, на якій Амбросіо гадав вирізьбити таку епітафію:

 
Тут лежить бідак-пастух,
Що покинув світ зарання, —
Жертва вірного кохання,
Найстрашнішої з недуг.
 
 
Він вродливицю любив,
Безсердечну гордівницю,
І Амур своєю міццю
Нещасливця погубив.
 

Потому закидали могилу всякими квітами й вітами; висловивши глибоке спочуття Амбросієві, всі з ним попрощались. Так само зробив Вівальдо та його товариш, а Дон Кіхот попрощався з козопасами, що його гостили, і з подорожніми, які все вмовляли його їхати з ними до Севільї, бо там тих пригод на кожній вулиці й завулку – хоч греблю гати, ніде інде стільки не знайдеш. Дон Кіхот подякував їм за пораду і за їхню до нього доброзичливість, але сказав, що тимчасом не хоче й не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишніх гір од розбійників та лиходіїв, бо він чув, що тут тої нечисті аж кишить. Бачивши такий твердий намір, подорожні вирішили не турбувати більше нашого рицаря, тож попрощалися з ним іще раз і рушили собі далі; впродовж усієї дороги мали про що говорити – і про історію Марсели та Хризостома, і про Дон Кіхотові дивацтва. А наш гідальго поклав собі розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй свої послуги; та не так сталось, як йому гадалось – про се розповість вам продовження сієї правдивої історії, друга частина якої отут кінчається.