– Я знаю, хто й навіщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам її поховав. Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном, на острові Стан. Він не маг, але він багатий і вельможний. Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я… Пане Хорте зі Таборе. Якщо ви хочете мати вічного раба, – слово «раб» він вимовив з притиском, – раба вірного й відданого до останньої краплі крові, – поїдьмо разом на острів Стан, і покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Ні, я не божевільний. Якщо ви відмовите мені, я шукатиму нового способу – як шукав їх усі ці роки. Я платив внески в клуб, сподіваючись на чудо… на те, що в природі є справедливість. Але її нема. Тому я прийшов до вас.

– Ви б не впоралися з Кореневим, – сказав я повільно. Він осміхнувся, і я зрозумів, що він, певно, впорався б.

Попри свій третій ступінь.

– Під час останнього розіграшу, – він знову осміхнувся, – мені теж трохи пощастило. Я виграв набір срібних ложок і замовляння-очисник для скла. Ось, – він клацнув пальцями, відтворюючи жест, і в кімнаті одразу стало світліше, бо абажур готельної лампи вмить очистився від пороху й кіптяви. Коли це з’явився нічний метелик і затьмарив своїм трупом це свято звільненого світла.

– Бачте, – сказав я обережно. – Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав… У мене шість місяців попереду… А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які…

– Так, – сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. – Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша… Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.

Він підвівся.

– Заждіть, – сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти – у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.

– Єдине, що мене турбує, – сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, – що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде… Але якщо він протягне ще хоча б рік – я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.

Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.

* * *

За довгий наступний день, що я провів у готелі «Відважний ховрах», я багато зрозумів.

По-перше, всі мої плани пожити світським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по місту о тій порі, коли там не особливо людно, – усі ці плани пішли за водою.

По-друге, надвечір я серйозно став міркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомітно покинути готель і місто; коли в двері мого номера постукав двадцять дев’ятий відвідувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоївку і, махаючи ганчіркою, повідомив візитера, що пан Хорт зі Табор зволили піти прогулятись. А потім – поки невдаха спускався по сходах – швидко висунувся з вікна й накинув на фасад готелю тоненький відвідний серпанок.

Якийсь час після цього я мав можливість спостерігати, як під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель «Відважний ховрах», а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, – і не бачать, зовсім не бачать…

Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.

До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім’ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха – так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села – якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали – зі слізьми або підкреслено відсторонено – про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.

Серпанок над фасадом «Відважного ховраха» протримався майже годину. Місто плавало в теплому сутінку; не дожидаючись, поки моє маскування спаде, я знову став товстою негарною жінкою, поклав ключі від номера в кишеню фартуха і спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витріщила на мене круглі голубі очиська; я не втримався й показав їй язика.

– …Пані, ви не підкажете, як знайти готель «Відважний ховрах»?

Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.

– Навіщо вам? – спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.

– Мені треба… – він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: – А… вам що до того?

– Нема тут ніякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.

Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.

Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели…

Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев’яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?

Ейфорія – радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя – закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі – греблю гати. А подруге – ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливість, замість того щоб самому допомогти їй перемогти…

Я навмисне дратував себе. Мені дуже хотілось побачити в сьогоднішніх візитерах користолюбних, обачливих крамарів.

От якби в усіх їхніх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

– Гей, бабо, клепки нема?!

Те, що я спочатку сприйняв за стіну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремісником, судячи із запаху, кожум’якою.

– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зі здивованого все швидше перетікав у грайливий.

Я настільки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навіть не опирався, коли він затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось підворіття.

– Ти, той… – Голос його потоншав і романтично задрижав. – Красуне, я сьогодні заробив, хоч, до трактиру підемо?

Сморід від нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обійтись без різких жестів, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».

– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своїх справах. Мені з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мій, коваль, мабуть, заждався…

Я забув, що моїй личині було років сорок на вигляд. Такій не до коханця спішити – онуків няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумів, чи то сприйняв мої слова за кокетування.

– Пташко… куди спішиш… куди летиш…

І шкарубка долоня сміливо полізла моїй личині під поділ.

– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!

Чинбар образився:

– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!

І він притиснув мене до цегляної стіни – ваги в ньому було, як в однорічному бичкові.

Треба було, певно, знайти кращий вихід, але я втомився. Поспішно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, і кожум’ячина рука, яка щойно шаруділа під подолом товстунки, знайшла зовсім не те, що сподівалася знайти.

– Е-е-е…

На секунду мені навіть стало шкода його.

– Е-е-е… – він уже хрипів. Напевно, друзі не раз попереджали його, що багато пити – шкідливо. Що рано чи пізно до всякої питущої людини приходить гола мишка на зелених лапках і, печально підморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голої мишки; безглуздий погляд його бігав по моєму одязі, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумові процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що мені довелося для заохочення дати йому кулаком під ребра.

За мить провулок був пустий.

* * *

«…Я, каже, тепер призначена магиня, і дзуськи вам усім. Поїду до міста, своє діло відкрию, грошей зароблю й буду на старість вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарівну і щезла, он як.

За місяць звісточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжній магічній конторі, у мага другого ступеня, та не дівчинкою на побігеньках – повноправною помічницею, хазяїн сказав, скоро візьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вміння магічні.

Спершу ми відмовчувались, а потім і самі листа з оказією пустили, не втримались… як контора хоч називається? Що робить, що за ремесло?

Бюро знахідок, відповідає. Хто що коли загубить – до панів магів іде, і панове маги відшукують. Сама, каже, вже два гаманці знайшла (підчищених, щоправда), козу знайшла, кота й ґудзик із діамантом.

Ох, думаємо, може, й справді? Ясна річ, що діло пусте – котів шукати, але коли подобається їй, коли задоволена, і гро ші якісь, і до паю візьме…

А ще за два місяці – лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвійним дном виявилась, про людське око котів шукали, а насправді підозрілі діла поробляли – з чужими тінями та з умертвляннями на замовлення, на відстані, це коли ввечері спати лягаєш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тінь виманив та на мідний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяїн – тікати… упіймай-но його, він маг другого ступеня! А наша дурочка наївна лишилась. Хто відповість? Вона. До в’язниці… А вона тих тіней навіть і не бачила! Вона уявлення не має, як це – на мідний гачечок! Допитувач, який її допитував, каже: видно, що дівка ваша ні при чому, але сидіти буде, поки ТОГО не впіймають… А як ти впіймаєш його?!

І сидить, красуня, півроку вже. Королю прохання написала, та відповіді поки не видно. Одне добре: у в’язниці в них чисто, тарганів нема, постіль м’яка, годують стерпно, видно, жаліють її, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозуміло: як чарівну палку забрали, так і дівочі почуття виявились. Що буде з нею? Упіймають ТОГО чи не впіймають? Кохає її вартовий – чи так, жаліє? Відповість король на прохання, помилує – чи до старості в тюрмі замкне?

Не знати…»

* * *

Центр міста потопав у непевному світлі ліхтарів. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипіла карусель, і спідниці дівчат, що крутились на ній, літали, наче підхоплена вітром морська піна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися від величезних торбег на двоколісних тачках. На спеціальній тумбі праворуч від входу стояв хлопчик років дванадцяти й дзвінким, але трохи охриплим голосом викрикував платні оголошення:

– Продається будинок, вулиця Списарів, два поверхи, недорого! Продається корова… Куплю упряжку! Притулку для сиріт потрібна кухарка! Продається кузня з усім інструментом! Продається…

Я рішуче повернув геть від площі. Від хлопчакового голосу дзвеніло у вухах.

– Оголошується набір на тримісячні курси катів! – неслось мені вслід. – Надається спільне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендія п’ять монет! У разі успішного складання… надається… заплічних справ… за домовленістю…

Що далі в ніч провалювалось місто, то глухішими й пустельнішими ставали вулиці. Я вештався без певної мети – центр, живий і освітлений навіть по півночі, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так і не пішов, а повії, які бажали скрасити мій час, здались напрочуд брудними й неапетитними.

Коли закінчилося світло нічних ліхтарів – закінчилися і повії. Взагалі всі перехожі кудись поділись; мене оточували, очевидно, ремісницькі провулки. Можливо, при світлі дня ці присадкуваті споруди, вивіски й підворіття мали певну чарівність, але тепер я дивився нічним поглядом, а тому всі предмети набували нечистого коричнюватого відтінку. Я давно помітив, що краєвиди, вперше побачені в темряві, не мають шансів мені сподобатися.

Я йшов і думав, що, мабуть, краще б мені було виграти не Кореневе замовляння, а набір срібних ложок та очисник для скла. І зовсім не тому, що складно вибрати для справедливої кари одного-єдиного злодія й не помилитись. А тому, що через шість місяців – а можливо, й раніше – мені доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провінційного мага. Доля, щиро кажучи, не з останніх, і люба мені – поки в роті моєму не виникнув смак справжньої влади. І навіть не смак іще – присмак.

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.

Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з’являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клуб ному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами – і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.

А потім це все закінчиться. Я повернуся додому – і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я…

Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску – «Відважний ховрах». Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі – цілком самостійно, не порадившись із розумом.

Я безпомильно впізнав вікна свого номера – з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.

* * *

– Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятає, як її захопили. І куди привезли – замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятає його обличчя – щось робив з нею. Потім у її пам’яті щось урвалось. Вона отямилась на перехресті, за сотню кроків од нашого дому. І на шиї в неї було оце.

«Оце» було кулоном. Масивним, завбільшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердоліковим, жовтаво-рожевим. І замість вишкіреної морди з каменя дивилися самі очі – напружені, трохи банькаті. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдські очі; колись я бачив у звіринці нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона гляділа дуже схоже.

Кулон лежав тепер на пустому столі; мені не треба було вдивлятися, щоб уловити щільну хмарку чужої сили в цьому рожевенькому камені.

– Сердолік не піддається такій обробці, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нічного гостя парубком, незважаючи на те що під капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелір. Я знаю.

– Ви маєте рацію, це магічна річ, – погодився я обережно.

Я все тепер старався робити дуже обережно. З тієї самої миті, як я роздивився кулон у руках нічного гостя, всередині мене не стихало свербляче передчуття великої вдачі; певно, такий гарячий лоскіт мучить ніс собаки, який щойно натрапив на слід.

– Ця річ, – мій співрозмовник бридливо опустив кутики губ, – є величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усі лісові горлорізи будуть просто дітьми… А що традиційне правосуддя…