Там, до слова, в готелі Ризького університету, в готелі для викладачів та аспірантів, вночі мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона відкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фільмувала молодіжна програма ризького телебачення. Ці молоді люди, такі стильні всі, тонкі, довговолосі, страшенно тішились, але співчували і, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночі відбивалася від хмільного залицяльника. Намагалися знімати мене з іншого, не скаліченого прибалтійською блощицею, боку.

Ну, то таке… Отже, я в дитинстві хворіла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А іноді, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «ніщо не миле» і заходилася важко зітхати, і мама видавала мені старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Ґудзики, намистини, пряжки, якісь дивні предмети, про які я не знала, для чого вони. Усім цим багатством можна було бавитися годинами.

Коли мені набридало лежати і коли нікого не було вдома, я сідала до фортепіано, грала новомодні пісеньки, котрі забороняла мені підбирати моя вчителька музики. А потім просто дивилась у вікно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, ніжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дівчинка. Вона також часто хворіла, і ми перемовлялися з вікна у вікно знаками, телефонів у нас тоді не було.

* * *

Люда після закінчення школи вступила до інституту в красивому місті Кам’янці-Подільському, центр якого прикрашала унікальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, і її, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольної команди інституту. І якось під час тренування з волейболу вона раптом присіла від болю в животі. Вона навіть не зайшла в гуртожиток, а негайно поїхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переїзд. Ще довго йшла з автостанції додому. На другий поверх у свою квартиру вже не змогла піднятися. Її мама вибігла в магазин і випадково на сходах біля входу виявила Люду, майже непритомну від болю. Через півроку Люда померла від ниркової недостатності.

От дивно, Люда в останній місяць свого життя лежала в двомісній палаті в нашій лікарні. А в сусідній, так само маленькій – на двох – палаті, помирав Юра Назарко. Люді ще не було вісімнадцяти. Юрі ще не виповнилося дев’ятнадцять. У Юри була невиліковна, найстрашніша хвороба – саркома. І почалася з банального забою коліна. На тренуванні, знову ж таки, з волейболу. Ці діти не знали одне одного. Але тієї ночі, коли Юра помер, Люда побачила сон. Вона розповіла мамі, що їй наснився наречений, вродливий, у костюмі. Він прийшов до неї в палату і весело покликав Люду за собою, благав, просив, ходімо зі мною. Дорікав, ну чого ти лежиш, ходімо… І Люда погодилась. Чому ж не погодитись, такий милий інтелігентний парубок. Вона померла через тиждень. Мій тато посадив на її могилі ялинку. Ця ялинка зараз така висока, така пишна. Пізно восени з неї падають шишки. Навколо того місця повно шишок. І повно білок.

Найближча подруга Люди Попової, також Люда, на прізвище Мартинова, вийшла заміж за мого свояка і стала моєю близькою родичкою. І ми з Людою Мартиновою тепер часто згадуємо Люду Попову.

Вона взагалі дуже хороша, ця Люда Мартинова. Вони, ці дві, Мартинова і Попова, ходили містом симпатичні, нерозлийвода, волейболістки, тонконогі, худезні, чудернацькі. Одна Люда білошкіра, з пшеничним волоссям. Друга – смаглява з розкішною шевелюрою кольору воронячого крила. Я, наздоганяючи їх, кричала: «Люууууди!», і люди на вулиці лякались і не розуміли, чого ця дівчинка мчить і голосить, і кличе людей, хто її скривдив, і що робити, і як допомогти. А я наздоганяла Люду та Люду, і ми весело чимчикували разом. І я, крокуючи між ними, завжди задумувала бажання. Для себе і для них, для Люд. Для себе – п’ятірку з фізики, і щоб контрольну з біології скасували, Люді Мартиновій – щоб мама купила тканину на сукню, а Люді Поповій – щоб подарували джинси. Ми йшли повз старий парк імені Пушкіна, повз кінотеатр. Ми затримувались біля Палацу урочистих подій, щоб порозглядати наречених… І кожна з нас думала, от я буду – ого яка наречена, найкраща!

Ми з Людою Мартиновою журилися, що Люда Попова пішла в інший світ, нічого не дізнавшись і не пізнавши. І закохатися навіть не встигла, і нічого не встигла. Як так сталося, як це відбулося? І якось ми почали перераховувати, що важливого мало в її житті трапитись, обов’язково трапитись, від чого несправедливість її смерті здавалася нам ще більш очевидною. Кохання. Дитина. Світанок біля моря. Відчуття весни, коли ти вагітна. Це дивовижний, дуже яскравий стан. Коли жінка вагітна, вона все сприймає удвічі сильніше, враження яскравіші. І весняне небо, і яскрава ніжність зелені, і бруньки бузку, і запах мокрої землі. І потім багато ще чого. Мандри. Подарунки на Новий рік і Різдво. Або літня млосна спека, коли переломлюється перед очима і плавиться повітря, а в наших з Людою старих тихих будинках, зведених іще австрійцями, гладенькі дощані підлоги і дрімотна заспокійлива прохолода. І ще – літаки. Адже Люда Попова ніколи не літала літаком. Це незвідане та дивовижне. Важкезний болід розбігається і злітає. Ба більше, летить. Тримається у повітрі. Прекрасне відчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся літати і весь політ практично сама, одна-єдина в цілому салоні, тримаю літак у повітрі за ручку свого крісла, сама! Добровільно і безоплатно. А решта пасажирів сплять, їдять, випивають. І ніхто не знає, як я в цей час труджуся для нашого спільного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика і давала вказівки: «Вперед дивися! Не відволікайся! Зменш швидкість! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобі каву?! За штурвал тримайся!»

Коли ми їздили машиною, а надто на великі відстані, і я ось так починала керувати, мій чоловік змовкав, їхав спершу мовчки, тільки скрипів зубами, а потім не витримував, виїжджав на узбіччя, зупиняв авто, обходив його, відчиняв двері з мого боку і казав: «Виходь, жінко! Іди, сідай за кермо! Веди машину! Якщо ти така грамотна. А я поряд посиджу, покомандую!»

Але я не про це. Ось літак, коли він пронизує хмари, і раптом з’являється сонце, а внизу залишається понура брудна піна. А поряд із тобою яскраве літнє синє небо. Ось це Люда Попова неодмінно мала побачити. Проте не побачила.

Коли я прийшла до неї, до Люди Попової, в гості вперше, вона завела мене у дальню кімнату, захаращену, не житлову – вони тільки-но в’їхали в ту квартиру і ще не розібрали мотлоху, залишеного попередніми господарями, – Люда завела мене в ту кімнату і сказала: зараз я тобі покажу щось… І звідкись, після довгого шарудіння пакувальним папером, раптом дістала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку. Ми змахнули з неї пилюку і відкрили її. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платівку, накрутила ручку, потім дбайливо опустила на платівку голку – сухий шерхіт, томливий довгий програш, такий гарний і… Як же мені хотілося тоді, щоб ця музика звучала і звучала:

 
Когда утро рассыпает золото,
Когда ветер напевает молодо,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где ждет нас море синее, широкий простор.
 
 
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
 
 
Мне легко с тобой, подруга родная моя.
Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,
Как мальчик.
 
 
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
 

Мені так полюбилася ця солодкава пісенька з єдиної в Людиному домі платівки, що я попросила маму купити мені таку ж саму. І хоч у нас вдома вже був великий програвач і гори платівок різними мовами, магія цієї дивовижної мелодії – південної, пряної, млосної – вона зачарувала мене, та й зараз не залишає душу байдужою. Тоді я навіть вирішила співати її на приймальному іспиті до музичної школи. Але розсудлива Мірочка резонно заявила, що ця пісня не підходить, бо там «Мне легко, и жизни радуюсь я тогда, как мальчик»… А ти ж не хлопчик, ти – дівчинка, – переконувала мене Мірочка. А пісню «Взвейтесь кострами» також не можна, тому що ти ще не піонерка. А що ж мені співати? – розгубилась я. Ну, щось своє, улюблене, звичне, домашнє якесь, – сказала Мірочка. Вона для мене була авторитетом – вона вже була аж у другому класі музичної школи і знала, що саме треба співати, щоб тебе туди взяли. І я, худезна, з побитими колінами, вийшла на сцену, набундючилась і хорошим соковитим басом заспівала так, як веліла Мірочка, своє, звичне, домашнє. «Он га-ва-рііііл мнє. Будьтима! Єєєєєю… Жизню сладіть мнє. Вєчнай любов’ю. Вєчним блаженством…» Приймальна комісія реготала. Потім я плескала долоньками в заданому екзаменатором ритмі і проспівала всі необхідні звуки. Я ще хотіла заспівати із Травіати чарівне і незрозуміле і від того ще більш привабливе: «Прас-тііітє, ви навєкі а щасті мєчтанья. Я гібну как роза ат бурі диханья». Члени екзаменаційної комісії дозволили заспівати першу фразу, зафиркали і відпустили. Мене взяли до музичної школи.

Я навіть засмутилася, що мені не дали заспівати до кінця Віолетту, і потім уже відривалася вдома – показуючи, як важко мені дався іспит до музичної школи і як я плескала, повторювала звуки і головне – співала.

* * *

Яка тиша, яка жахлива тиша. Ні шурхоту, ні писку.

Чи замкнула я двері на ключ… А втім, яка вже різниця – замкнула, не замкнула… Все втрачає сенс. Ключ. Скільки ключів ми загубили за двадцять років життя в нашому домі. Тільки один зберігається ретельно. І він нам не належить.

Коли ми тільки починали будувати цей наш будинок, коли розбивали старий, крихкий від частих повеней фундамент (дім же стоїть біля річки), син Данька раптом знайшов величезний ключ. Із різьбленою голівкою і напівстертим клеймом з латинськими літерами. Вочевидь, ключ належав власникам зруйнованого свого часу великою водою будинку. Він, цей дивовижний ключ, зберігається зараз у нас у скриньці в письмовій шафі. Правильно це чи неправильно, але ми бережемо його, щоби колишні власники цього ключа або, можливо, їхні нащадки, могли повернутись у свій дім – дім – у широкому, дуже широкому значенні цього слова.

Наше маленьке містечко, якому вже майже 600 років, здавна було єврейським поселенням. Як і звідки сюди, в Бессарабію, потрапили євреї, невідомо. Хтось із стареньких казав, що вони прийшли з Європи, звідкись із Іспанії, коли на євреїв там почалися гоніння. Залишаючи рідні місця, часто поспіхом збираючи найнеобхідніше, вони обов’язково брали з собою ключ від вхідних дверей свого дому. Від якого дому зберігається в нас ключ, загорнутий у полотно, так і не випало нам дізнатись. І я, пригадую, навіть хотіла дати оголошення в Інтернеті, написати кудись, повідомити, заспокоїти, що ми, мешканці нового будинку біля річки Ракитнянки, побудованого на місці старого австрійського особняка, на урвищі, неподалік старовинного горбатого моста, знайшли ключ. Відгукніться – хотіла я написати – власники старовинного, вочевидь, іспанського ключа, і будьте певні – він є, він у безпеці. Ви можете забрати свою реліквію і здобути те, що він для вас символізує. Але кому тепер писати? Хто прочитає? Кінець світу ж бо! Чи ні? Чи я просто дурепа?

– Агов… – тихо погукала я чоловіка і злегка потрусила за плече. – Ееей! Ти що, спиш? Таж кінець світу, чого ж ти спиш?

– Ммм? – різко відгукнувся зі своєї глибини чоловік. – Га?!

– От скажи мені, я – дурна?

– Дурна. Дурна. Спи.

Дуууурна. Тааак. Кінець світу, а я така дурна. Ключ не повернула. Думала, ще є час, на мій вік стане. А ось і не стало. Тепер все – не встигла.

Коли сюди прийшли румунські фашисти, всіх євреїв нашого містечка зібрали в одному місці, на збірному пункті, як оголосили раптово посталі поліцаї з місцевих. Усіх відвели в гай біля річки Прут, відібрали взяті з собою речі і розстріляли. А хто не підкорився і не прийшов на збірний пункт, тих шукали в місті, приходили просто додому…

Несподівано, на подив мешканців нашого містечка, де всі одне одного знали, з’явились інформатори з місцевих. Вони допомагали, з готовністю вказували на будинки, де жили єврейські родини та родичі тих, хто воював на боці Радянської армії.

Зі мною часом трапляється одна дивина. Я раптом розумію, усвідомлюю, що те, про що я, кудлата і збентежена, тупо дивлячись у темряву, в даний момент думаю, це не далека історія, яку ми формально вивчали на уроках у школі, а що це стосується особисто мене і зовсім поряд. Що це відбувалося нещодавно, вчора, відбувалося з людьми, котрі жили тут, в цьому маленькому кварталі біля річки Ракитнянки, неподалік старовинного горбатого моста, людьми, які ще могли би трапитися мені на вулиці, і що я і є частиною всіх тих подій, і моє власне життя – просто продовження тієї історії.

Ось Бояни. Таке мальовниче село по сусідству. Ми їздимо через це село в Чернівці і назад. Їздимо і їздимо. П’ять хвилин автомобілем. Гарне, багате село. Люди працелюбні, старанні. Будинки-палаци. Галявини. Басейни. Великі торгово-розважальні центри. Нічим не здивуєш. Європа, практично. І раптом якось син мій, тоді ще маленький, поставив несподіване запитання: мамо, а де тут кам’яний солдат? Чому в цьому селі, як в інших, немає пам’ятника загиблим на війні односельцям?

Адже так було заведено. Пам’ятник. На ньому імена. Щоб дев’ятого травня прийти, покласти квіти… Щоби почесна варта. Щоби ветерани мали де зібратися, згадати, пом’янути. Щоби діти, онуки знали історію родини…

І раптом в селі Бояни такого пам’ятника не виявилось. В таких випадках я нічого не залишаю на потім. Якщо мені незрозуміло, я обов’язково запитаю. Навіщо гадати, правильно? Одне слово, я одразу заїхала до сільради і запитала прямо, де пам’ятник.

Виявилося страшне – село, таке мирне, квітуче, де ми часто буваємо в розважальному центрі або в піцерії, або на іподромі, – я ж казала, що село дуже багате, – це знайоме своїми дорогами, місцями і людьми село воювало на боці фашистської Румунії.

Там, у центрі, рабин жив. Сім дочок. Як було заведено, допомагав усім: сусідам, знайомим, усім, хто приходив або до синагоги, або просто до нього додому, всім, хто просив. Ще румунські війська не зайшли, тільки чутки пішли про їхній наступ, а сусіди вже закололи всіх. Дівчаток. Рабина. Рабаніт. Вилами.

Як збагнути, як це збагнути, як збагнути?…

Мені часто сниться, що я, в довгій сірій сукні, в хустці поверх довгого чорного заплетеного волосся, боса, втікаю від когось і ховаю в себе чиїхось маленьких дітей. Я боюся, щоб діти не заплакали від голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспіхом підіймаюсь у сховище по сходах з ламкими небезпечними гнилими перекладинами, з провалами, що відкривають страшну порожню висоту внизу під ногами, майже біжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку ледь старшу дівчинку. А потім стою с ними, з цими дітьми, біля річки, а зеленим схилом, від древнього напівзруйнованого дерев’яного млина, що незворушно стоїть на вершині пагорба, впевнено крокуючи, спускаються люди з пов’язками на рукавах звичайних поношених жакетів, у нечищених чоботах. І кожен притримує лівою рукою автомат у себе на плечі. Вони прискорюють крок, вказуючи на нас із дітьми пальцями. Втікати мені нікуди. Останнє, що я бачу, – сірий від пилюки чобіт з опалою по нозі, потрісканою халявою. І в паніці я завжди прокидаюся.

Чому мені сниться цей чужий сон? Що в моїй домівці приймає, немов антена, цей повторюваний, жахливий, заблукалий у космосі сон? Ключ!

Можливо, мені слід було б за всіма вселенськими канонами оплакати тих, кому належав той, знайдений нами старовинний ключ? Тих, хто жив там, де зараз стоїть наш будинок. І цей кошмар припинив би мені снитися?

* * *

Галина Володимирівна Дроздовська, дивовижна жінка, відчайдушна модниця і кокетка, смішлива, завжди жвава і радісна. Якось ми пили чай у нас на роботі. І вона розповіла про пляшку. Просто так розповіла, без надриву, без пафосу. До слова припало. Я дивилась на неї і думала, що ось вона таке пережила в дитинстві, що вже не важливо, якою вона стала, як проживала вона своє життя, хоча вона була хорошою, і я її дуже любила.

Галина Володимирівна, маленька Галя, донька залізничника, дружила з такою собі Фрідкою. Ну, дівчинка така, Фрідка, кудлата, криклива, безтурботна. Вони разом ходили до румунської школи, разом бавилися на подвір’ї, Фрідчина мама частувала дітей Дроздовських цикер-лейкех і флудн, а Галіна мама пекла і роздавала пиріжки та булки численним Фрідчиним братам і сестрам. І якось листоноша Бадян проїжджав повз їхній будинок. Він зупинив коня, спішився, зайшов на обійстя і сказав Галиній мамі: «Мадам Дроздовська, здрастуйте, – сказав листоноша Бадян (манірний Бадян, предмет кпинів усіх дітей вулиці, він був колишнім шкільним професором, тобто вчителем, але вже трішки несповна розуму. І при Совітах він почав розвозити пошту. Адже був письменним і міг читати адреси кількома мовами). Він сказав:

– Здрастуйте, мадам Дроздовська, листів для вас сьогодні не маю, але маю вам одну хорошу пораду. Замкніть дітей у будинку на великий і міцний замок. Або на два замки. Я чув, що євреїв шукають. І Гіца Соакра, цей розбійник, ледар і шулер, водить фашистів адресами. Уже пов’язку йому дали, їхнього фашистського кашкета йому дали, грошей також йому дали. І він уже добряче впився і видає всіх, де можна поживитися. Мадам Дроздовська, і таких, і інших, і всяких, хто йому не до вподоби. Такі страшні часи. Стрілятимуть, мадам Дроздовська, стрілятимуть кругом. Щоб ваші діти під шалені кулі не потрапили, мадам Дроздовська, ви втямили про замок.

Галя почула все, що сказав листоноша Бадян, схопилася з порога, прошмигнула під розкинуті в тривозі мамині руки і під її крики: «Галечко, верниииись, уб’ю, Галечкооооо!!! Гаааалечко!!!!» помчала до подруги Фрідки застерегти, щоби також замкнулися на великий і міцний замок.

Фрідка лежала боком на салатовій молодій траві і хотіла пити. Вона скоцюрбилася, притискаючи до себе босі ноги, і хотіла пити. Вона повторювала, затискаючи руками живіт, вона тихо повторювала дзвінким і тоненьким голоском, ніби цвірінькала пташка: «Трінькн. Трінькн! Трінькн!!! Трінькн!!!» Галя охнула і полетіла назад додому, знову прошмигнула повз застиглу в тривозі маму, схопила пляшку з водою, прозору пляшку з вузьким горлечком…

Галина Володимирівна сиділа переді мною, доглянута, випещена, гарно вдягнена, просто розкішна. Вона так довго описувала ту пляшку, показувала, як обхопила її пальцями, як несла ту пляшку з водою. Потім я зрозуміла чому. Їй не хотілося розповідати, що було потім. І вона, зауваживши моє нетерпіння, зібгала всю свою розповідь у три короткі речення. З яких я дізналася, що коли вона прибігла туди… Стоп. Не так. Коли вона повернулася туди – на той двір, де в недолугих позах лежали вбиті Фрідчині старші брати і мама, – коли вона принесла ту кляту пляшку з водою, Фрідка вже мовчала. Дивилась у небо сірим обличчям. І все. І Галя почала лити їй обережно, по краплині, воду в привідкритий рот. Лила, лила, лила… Потрішечки, щоби Фрідка не захлинулась. Ще лила. Потім Галю звідти хтось забрав. Хтось відвів додому, всадовив на стілець, щось їй говорив. І два дні ніхто – ні батьки, ні сусідка, сестра-жалібниця, – не могли розчепити Галиних пальців. Лили гарячу воду, зробили якийсь сонний укол, але пальці так і тримали оте вузеньке горлечко пляшки – воно було зручне, його можна було спритно обхопити рукою і комусь віднести води, кому потрібно. Хороші пляшки тоді були, ще австрійські, дуже зручні пляшки. І не дуже важкі. Такі пляшки для води зі скла.