Отзывы на книгу «Бот. Ґуаякільський парадокс»

Рецензію на " Жорстоке небо" писала на піднесених почуттях від організації презентації та від особистого знайомства з автором, зараз обертаючись у минуло є бажання дещо підправити. Здається, що в той момент я була не зовсім справедливою чи що. Але то минуле, а тут у нас сьогодення і зовсім новенька книга, прочитана буквально на одному подиху. Для мене Бот-2 однозначно краще "Жорстокого неба".
Не буду нічого писати стосовно сюжету книги, не хочу спойлерити. Хоча деякі повороти були по справжньому неочікуваними. От за що варто відмітити автора так це за цілісність сюжету, такі точні деталі, описи. Всі події розгортаються, може, не дуже по прямій, але все доречне: почуття, події, опис. А ще окреме спасибі за правадивість деталей, які можна дуже легко перевірити за допомогою інтернету. Кідрук, як завжди неперевершений. Дуже дякую йому за те, що він створює якісно нову українську літературу. Як на мене Бот та Бот-2 обов"язково неодмінно екранізувати. Буде неперевершено.
А яким же ж неочікуваним сюрпризом була згадка мого імені в кінці , неочікувано. Хоча більше радості, мабуть. було у мами...
Читайте, не пожалкуєте!

"Хай би тебе чорти побрали, клятий ти Кідрук!" Саме такі думки виникали у голові зранку, одразу після того, як уві сні мені доводилося тікати від зграї розлючених "сутінкових". "Ненавиджу тебе!" - з захватом викрикнула я, щойно закрила дочитаний роман.
Так вже сталося, що до сучасної (та й не тільки) української літератури я не дуже дотична, але Макс... У той далекий 2012 першокусницями зі словами "Дивись, якийсь мужик презентує свою книгу" ми з FatumeS познайомились і з самим Максом Кідруком і з його творчістю. Я пам'ятаю той невеличкий зал, який запросто вміщав в себе всіх, хто хотів подивитися на молодого письменника та послухати його, пам'ятаю як охопив захват від його ораторських здібностей, а згодом від майстерності втримувати читача. Далі були презентації Твердині і Жорстокого неба. Людей було все більше. І от Бот-2, і лекційна зала заповнена майже вщент. Бо щоразу хтось, закриваючи черговий роман Кідрука, біг до кращого друга чи просто знайомого, тицяв йому до рук книгу і вимагав прочитати. Бо кожен хотів, щоб ще хтось відчув це лоскотання нервів, відчув, як шлунок стискається від гнітючої атмосфери.
Романи Кідрука - це все ж масова література, і оцінювати їх треба саме з цієї позиції. Масова література має затягувати читача, має зробити так, щоб читач їв, спав, срав, ходив на роботу/в універ/до школи не відриваючись від сторінок, щоб не мав спокою, доки не дочитає твір, а закривши книгу, жалкував, що не розтягував задоволення. Кідрукові твори справляються з цим повністю. Макс завжди завершує абзац, главу, розділ, да, мать його, роман таким чином, що сил нема відкласти книгу в бік, щоб піти приготувати собі пожерти!
Максовий стиль має цікаву особливість. Я б назвала це гіперреалізмом в літературі. Його я помітила ще у Твердині, коли Кідрук описуючи деталь з спорядження Левка і компанії, вказував все, включаючи ціну, за яку було придбано річ. Попервах здається, ну нашо! Але згодом розумієш, що ці деталі додають реалістичності, від чого нерви лоскоче сильніше. У Боті-2 ця гіперреалістичність також присутня, і час від часу доходить до того, що виникає бажання захлопнути книгу і сховатися, але якась сила не дає відірвати носа від сторінок.
Не будемо вбивати котиків, не будемо роздумувати над тим сакральним питанням "чому?", не будемо розкривати подробиці сюжету. Хочеться тільки сподіватися на швидку появу третьї частини Бота і звичайно нового заявленого на презентації роману, з яким можна буде знову випасти з реальності.

Макс Кидрук долго собирался написать продолжение своего "Бота", а я вот долго собиралась его прочитать. И таки собралась. Еще помнится послевкусие после первой книги - как чего-то захватывающе-интригующе-щекочущего нервишки, смешанного с чем-то мерзким (часто-густо встречающимися описаниями нелицеприятных физиологических процессов, нецензурной брани, драк и прочих атрибутов жанра триллер. Американизированный триллер, я бы даже сказала). И помню окончание первой книги - мелькнувших на экране в аэропорту "недоуничтоженных" белобрысых близнецов. Что ж, в первой книге явно проследилась затравочка на продолжение, а значит... Значит, будем читать.
Итак, автор начинает вторую книгу отнюдь не с безжизненной пустынной местности с соответствующим названием - Долина Смерти, а отнюдь наоборот. Место действия - океан, Эквадор. Но и здесь происходят страшные вещи - случился массовый выброс рыбы на берег. Да и не только рыбы - дельфины, киты, прочая морская живность - массово выбросились на небольшой кусочек суши в океане. Кто бы мог подумать, что "выловленная" и доставленная на рынки Гуаякиля рыба из той местности сделает такой переворот? И что мы снова встретимся со знакомыми нам выжившими персонажами из первой части - программистом Тимуром (который после случившихся событий больше не может написать и строчки кода), психиатром Лаурой и громилой Рино Хедхантером (который внезапно ударился в религию и даже дослужился до чина диакона).
Хотя ладно, предсказать встречу с главными героями было легко - на то оно и продолжение.
Во второй части намного меньше "научных" терминов и описаний, в разы меньше иллюстраций. И, несмотря на большое количество действий и событий, совсем мало сюжета. Ну т.е. 70, а то и добрых 80% книги - это нагнетание атмосферы, а последние 20% сюжета - какие-то скомканные. И, перевернув последнюю страницу, я поняла, что а) продолжению еще быть (но это не точно и неизвестно когда), б) застыла с вопросом - и что это было? И зачем это было? И действительно, зачем ему Тимур, если Тимур в этой части книги - вообще главный овощ? Собственно, как и его спутники. Ну ладно, Рино там кое-где кулаками помахал. А Лаура - тот человек, которая первая узнала про события в Эквадоре (от своего сокурсника) и собрала всю компанию в кучку (оплатив им билеты). Сказать, что "Бот-2" оказался полным разочарованием, я бы не сказала, все-таки читалось интересно и достаточно красочно рисовалась картинка в голове (даже сейчас перед глазами вижу эти горы выбросившейся на берег рыбы, кровавая баня в психиатрической больнице, наших героев, скрывающихся в склепе, кружащие в небе вертолеты, заброшенный и частично заметенный песком городок Сан-Педро, попытки перемещения в пустыне вчетвером на двух мопедах...), но все же... Есть какое-то разочарование в главном герое, что ли. Плюс еще приплетены украинские события 2014 года (да, я сама в них варилась, но вся жесть и вся реальная боль от реальных событий и реальной гибели моих земляков как будто измельчала и была скомкана перед лицом вымышленных событий, которые творились в Гуаякиле) - что тоже добавило мне вопросов - зачем?
И все-таки, если выйдет (или лучше сказать - когда выйдет) третья часть - я ее тоже прочитаю. Хочется же знать, чем это все закончится (и закончится ли).

Наважуся висловити непопулярну думку, що книжка надзвичайно слабка. До старих проблем Кідрука із стилем додалися нові. Письменник ще впертіше, ніж раніше, розжовує кожну маловажливу подробицю, будує надзвичайно довгі, перевантажені речення, вводить персонажів, заповнюючи ними по 20 сторінок тексту, лише щоб як-небудь епатажно їх роздовбати об стінку. Синоніми - просто жесть, усі ці "південноафриканець", "француженка", "блондин", "шатенка", "українець", "коротун", "пігмей" - це просто дитячий садок, рівень наймолодших авторів фанфікшену, з яких ще жодного разу не простібалися старші товариші.
2 сторінки автор детально пояснює механізм формування туману в пустелі - і, ого, що б ви думали! - туман майже ніяк не спрацьовує на сюжет. Герої трохи в ньому потинялися і нормально поїхали далі. Ну, затрималися трохи, але, їй-богу, в їх ситуації це була така мізерія, що аж смішно. Це загальна проблема книги: зайві деталі. Не розумію, навіщо за кожної нагоди переказувати підручник з метеорології чи, наприклад, козиряти знаннями про моделі танкерів, камери на дронах - ніфіга не зіграло на сюжет - і таке інше. Це все цікаво саме по собі, але дико, жахливо гальмує розвиток дії, гальмує читання і, бляха, бісить.
Коротше, надмір інформації, яка не є необхідною для розвитку історії і яку автор не спромігся відсікти, заповнивши лакуни чимось дійсно динамічним, психологічно напруженим, надзвичайно дратує.

Але форма, композиція, оповідна манера із дитсадківським скаканням фокалізації туди-сюди, бо інших засобів психологічного зображення, крім влізти героєві до голови, майже і немає, - то не єдине, що злить.

Із змістом порівняно із "Ботом" теж стало якось кепсько. Фабула книги на 504 (п'ятсот, блін, чотири) сторінки переказується, фактично, в кількох словах: сталася лажа, герої зустрілися, посперечалися, полетіли туди-то, влипли в три з половиною пригоди, деус екс махіна №1, проїхалися пустелею, розгадали таємницю, деус екс махіна №2, кульмінація, фінал. Причому пригоди якісь такі, що наших чуваків наче навмисне зачіпає лише рикошетом, бо так зручно: тут їх відпустили, там їм пощастило відлетіти, немає грошей - оп, серун із попередньої серії спішить на допомогу. І оффтопом: жарти про кал уже реально задовбали. Разом із патетикою кіношних зойків Тимура наприкінці і його пафосною внутрішньою промовою на могилі виглядає особливо дешево.

Про федералів автор забуває на 200 сторінок. На кой біс було показувати всі їх поневіряння на злітній смузі в Мачалі до першої спроби відліту - сюжетно незрозуміло. Сказати б, показати стосунки? Так немає стосунків - героїв немає, є картонки: агент Ліза з першого-ліпшого поліцейського процедуралу і купа статистів навколо її персони.

Словом, "Бот-2" виявився для мене дуже важким, нудним читанням. "Бот-1" слабкий на рівні стилістики, але насичений подієво, свіжий, цікавий, він захоплює попри всі "але". Інтернаціонал учених скаче, сіпається, нервує, убивається, словом, увесь час відбуваються якісь події. Герої пробують різні варіанти, будують теорії, майже всі активно задіяні. "Бот-2" виявився жахливим розчаруванням. Три змучені каліки видають за 500 сторінок 2-3 вимучені здогадки, причому ти здогадався на 100 сторінок раніше за них, бо автор тобі все ретельно розжував, у результаті чого герої лишають по собі враження безнадійних тупаків.

Такі книги береш заради гостросюжетності й напруги, а це щось розтягнуте й жахливо вторинне. Я розпочала читати "Бота-2" десь у травні 2016-го, а закінчити себе примусила лише сьогодні, і то чималим вольовим зусиллям.

При цьому, як не дивно, досить легко уявити, як з нудної книжки виходить нормальне таке голлівудське кіно. Тоді пафос і патетика стануть на місце, відсічуться тонни зайвих подробиць, блондинів і південноафриканців, а за умови нормальних спецефектів нікого не напружуватиме, що не герої рухають сюжет, а сюжет кудись волоче їх за собою.

Але як книга це не дуже. Погано.

після випуску твердині у кідрука стався конкретний такий ґуаякільський передоз, і, либонь, написання нових бестселерів остаточно було поставлено на виробничо-кон'юнктурні рейки тотальної масовізації, а сам процес творення радше почав нагадувати блювання господнє з тією лише різницею, що менторський тон самозакоханого всезнайка й інші традиційні фішки та примочки, що кочують від роману до роману автора та розраховані на невибагливу авдиторію переважно підліткового віку, остаточно відбивають бажання знайомитися з його наступними опусами — ну а хулі: ремісники від літератури завше спокушали своїх читачів не якістю, а кількістю, бро, кількістю і нічим іншим (прикладів — хоч греблю гати ними: згадати бодай того ж таки кінґа, котрого у режимі нон-стоп останніми роками недобросовісно перекладає комерційно успішна видавнича контора зі зворушливою назвою клуб сімейного дозвілля).