Отже, у різдвяну ніч з десяток дівчат-глядачок вмостилися на ліжку, що слугувало за бельетаж. Від сцени цей імпровізований перший ярус відділявся жовто-блакитними ситцевими занавісками. За ними чувся гуркіт, перешіптування, а іноді й хихикання Емі, яка була схильна до надмірної емоційності у момент хвилювання. У визначений час пролунав дзвінок, завіса розлетілася в різні боки й вистава «Похмурі хащі», як було анонсовано на імпровізованій афіші, почалася.

Місцину, де розгорталося дійство, зображали кілька вазонів та зелена байкова тканина на підлозі, а для будівництва печери, що виднілася у глибині сцени, залучили підставку для сушіння білизни та комоди. У печері містилася невелика пічка, на якій в чорному горщику кипіло якесь вариво, імітуючи зілля. Над горщиком схилилася стара відьма. Сцена була темна, тож світло від печі справляло ефектне враження, особливо, коли відьма знімала кришку й над горщиком піднімалася справжня пара.

Перші оплески пролунали, і на сцену ступив злодій Хьюго – у капелюсі, плащі і чоботях, з чорною бородою та гострим мечем на боці. Він спочатку походжав мовчки, сильно хвилюючись, а потім, ляснувши себе по лобі, вибухнув натхненною промовою, обгрунтовуючи свою ненависть до Родріго, а також любов до Зари. Хьюго хотів вбити Родріго та завоювати серце коханої. Нервова напруженість голосу героя, що почасти зривався на крик, коли емоції переповнювали його, дуже вражали, і глядачі гаряче зааплодували, коли Хьюго зупинився, щоб перевести подих. Актор охоче приймав оплески, недбало вклоняючись, наче захват публіки для нього був звичайною справою. Потім герой підійшов до печери і почав кликати Хагар:

– Підійди сюди, прислужниця, ти мені потрібна!

На сцену вийшла Мег. Її зачіску прикрашало сіре кінське волосся, а червоно-чорний одяг з кабалістичними знаками та символами підкреслював окультний характер її персонажа. Хьюго зажадав у відьми зілля, що змусило б Зару покохати його. Ще одна настоянка була потрібна йому, щоб розправитися з Родріго.

Відповідь-обіцянка виконати прохання Хьюго звучала як монолог, який Хагар промовила з драматичним придихом. Відьма стала кликати духа, що допоміг би їй приготувати приворотне зілля:

 
Від самого дому твого,
Прийди, прилети до мого!
О, дух, що родився з троянд,
Сповитий росою гірлянд,
Прийди й принеси мені зілля,
Запашне, солодке і сильне!
Та швидше ти, духу, лети,
Щоб нам досягнути мети!
 

Зазвучала м’яка, проте відчутно тривожна музика, а потім у глибині печери з’явилася маленька фігурка із золотавим волоссям та вінком з троянд на голові, одягнена в ніжно-білу, схожу на хмарку, сукню з блискучими крилами позаду. Розмахуючи паличкою, дух співав:

 
Я прийду, прилечу зі свого
Дому милого до твого,
Я примчуся на сріблі зірок,
Щоб здійснився задуманий рок!
Ось, тримай ти дарунка скоріш,
Та вчиняй із зіллям мудріш!
 

Дух кинув до ніг відьми маленьку, позолочену пляшку і зник. Тоді Хагар викликала ще одного духа. І на сцену з жахливим гупанням та брутальним реготом вийшов потворний привид з почорнілим обличчям. У відповідь на заклинання, проказане відьмою, він кинув до ніг Хьюго темну пляшку і теж зник, супроводжуючи свій відхід демонічним гиготанням. Подякувавши за зілля, Хьюго пішов. Хагар у свою чергу розповіла глядачам, що злодій вже вбив багатьох своїх друзів, а вона має свої рахунки з ним. Тому Хагар лише робить вигляд, що допомагає Хьюго, а насправді прагне жорстоко помститися.

Потім дали завісу – антракт, під час якого глядачі мали змогу обмінятися враженнями та з’їсти трохи цукерок. Про завершення перерви нагадав гуркіт на сцені, хоч завіса все ще була опущеною. А коли вона піднялася, то стало зрозуміло, що декоратори працювали не покладаючи рук: башта, змонтована на сцені, сягала стелі, а через майже прозору шторку на віконці у «стіні» пробивалося бліде світло і невдовзі з’явилася постать Зари. На ній була гарна блакитно-срібляста сукня. Дівчина чекала на свого коханого – Родріго.

Нарешті, на сцену вийшов і сам Родріго – в капелюсі з пір’ям та червоному плащі. З-під капелюха виднілися темні кучері, а у руках Родріго тримав гітару – ту саму, майстерно виготовлену з картону. Взутий герой був, звичайно, у знамениті шкіряні чоботи. Родріго підійшов до башти, опустився на одне коліно і заспівав для дівчини романтичну пісню. Зара теж відповіла йому піснею – між героями відбувся своєрідний музичний діалог. Після нього Зара зголосилася спуститися до Родріго. Потім на глядачів очікував грандіозний ефект. Родріго закинув у віконце башти мотузкові сходи і з вмовив Зару спуститися. Вона підійшла до вікна, збираючись витончено ступити на сходинку, але при цьому забула про довгий шлейф своєї сукні. О ні, Заро! Шлейф зачепився за вікно, башта захиталася та – з тріском впала, поховавши нещасних закоханий під руїнами.

Глядачі спочатку завмерли, а потім ладні були здійняли галас, аж ось з-під уламків показалася золотава голова Зари та замазані в чорне чоботи Родріго. Зара сердито вигукувала:

– А я казала тобі! Я тобі казала!

Але цю веремію перервав мудрий та жорстокий батько дівчини – дон Педро. Він кинувся витягувати Зару з-під завалів…

– Не смійтеся! Дійте так, ніби все добре! – пошепки мовив Педро до авторів. Коли ж Родріго теж піднявся, чоловік гнівно звинуватив його у завданій царству шкоді, зневажливо вигнавши закоханого юнака геть.

Хоч Родріго трохи хитався після падіння вежі, але все-таки грав свою роль майстерно. Він кинув виклик старому дону Педро і відмовлявся їхати з королівства. Цей безстрашний приклад надихнув і Зару. Вона також посміла суперечити своєму батькові. Тоді дон Педро наказав заточити обох у підземеллі замку.

На сцену вийшов товстий маленький слуга, грюкаючи ланцюгами, та відвів їх, виглядаючи, щоправда, при цьому дуже перелякано, до підземелля. Очевидно, слуга забув слова, тож діяв мовчки.

У третьому акті сцену оформили у вигляді однієї із замкових зал. Тут знову з’явилася Хагар. Вона прийшла, щоб звільнити закоханих та вбити Хьюго. Незабаром почулися кроки Хьюго. Хагар бачила, як він підливає зілля у дві чаші з вином. Після цього злодій покликав слугу та наказав передати кубки закоханим:

– Віднеси їх до своїх полонених та скажи їм, що я прийду!

Слуга та Хьюго відійшли в бік, розмовляючи про щось. Тим часом Хагар замінила чаші з вином на інші – без зілля. Маленький слуга Фердинандо нарешті згадав, що має віднести їх до Зари та Родріго.

Водночас Хагар підготувала для Хьюго особливий кубок – з отрутою. Злодій, якого мучила спрага, жадібно припав до чаші, але одразу відчув, як його розум затьмарюється… Після достатньо довгої боротьби, Хьюго, нарешті, впав – мертвий. А Хагар заспівала драматичну пісню, де розповіла про те, що вчинила.

Це була справді захоплююча сцена, хоч дехто міг подумали, що раптова поява з-під капелюха Хьюго пасма каштанового волосся трохи знизила ефект від дійства. Але Джо не розгубилася, а одразу пішла за імпровізовані куліси. Хагар доспівала пісню, і потім на сцені знову з’явилася Джо – під оплески глядачів.

У четвертому акті розповідалося про відчайдушного Родріго, котрий приготувався вбити себе кинджалом, бо йому збрехали, що Зара покинула його. Він вже заніс кинджал над серцем, аж тут з глибини сцени до нього долинула прекрасна, мелодійна пісня. У ній йшлося про те, що Зара вірна своєму Родріго. Але зараз дівчині загрожує небезпека, і він зможе врятувати її, якщо захоче. І ось, наче йому допоміг голос, у руках Родріго невідомо звідкіля з’явилися ключі від підземелля. Юнак зірвав із себе кайдани та помчав на допомогу коханій.

Нарешті, п’ятий акт представив глядачам бурхливу сцену між Зарою та доном Педро. Він хоче, щоб дочка пішла в монастир, але вона й чути про це не хоче. Вона вже збиралася впасти перед батьком на коліна, аж тут з’явився Родріго, вимагаючи у дона Педро руки дівчини. Дон Педро відмовляється, тому що юнак бідний.

Герої кричать і емоційно жестикулюють, але все-таки не можуть дійти згоди. Родріго вже намірився вкрасти змучену Зару, аж ось до замку заходить боязкий раб з листом та мішком від Хагар. Сама відьма безслідно зникла. Слуга повідомляє, що відьма заповіла для молодої пари величезні багатства. Також у листі вона погрожувала дону Педро: він приречений, якщо не зійде зі шляху закоханих. Коли ж слуга розв’язав мішок, то з нього посипалися монети – їх було так багато, що вони повністю вкрили сцену. Це змусило дона Педро пом’якшити свій норов. Він погоджується на шлюб доньки з Родріго. За сценою лунають радісні вигуки, а закохана пара опускається на коліна, щоб отримати благословення дона Педро. Під час цього романтичного моменту завіса падає – виставу завершено.

Настала черга бурхливих оплесків. Глядачі не шкодували долонь, виказуючи в такий спосіб захоплення побаченим, не очікуючи, що на них теж чекає випробування: ліжко-бельетаж несподівано тріснуло й розвалилося, а вони опинилися на підлозі. Родріго та дон Педро швидко кинулися їм на допомогу. Всі залишилися цілими, але глядачів це страшенно розвеселило і вони сміялися до сліз.

Гармидер ще повністю не вщух, коли в кімнаті з’явилася Ханна:

– Пані Марч передає вітання та просить юних леді спуститися до вечері.

Вечеря стала сюрпризом навіть для акторів, коли вони побачили на столі різноманіття наїдок: морозиво двох видів – рожеве й біле, торт, фруктові та заварні французькі тістечка. Посередині столу стояли вази з чотирма букетами квітів. Звісно, дівчата знали, що їхня Мармі щедра людина, але такий стіл тут не накривали відтоді, як батько був зі статками.

Дівчатам перехопило подих від подиву, і вони дивилися спочатку на стіл, а потім на матір, яка мала дуже задоволений вигляд.

– Це феї? – запитала Емі.

– Санта Клаус, – сказала Бет.

– Це зробила наша Мармі, – Мег посміхнулася її найсолодшою з усіх своїх можливих усмішок, хоч її дещо приперчив незнятий грим – білі брови та сиве волосся.

– Мабуть, тітонька Марч прийшла до нас та виклала гроші на вечерю, – закричала Джо, яку раптово охопив здогад.

– А ось і ні. Це все від старого пана Лоуренса, – відповіла пані Марч.

– Дідусь того хлопчика? Пан Лоуренс? Але чому він це зробив? Ми його навіть не знаємо! – вигукнула Мег.

– Ханна розказала одному з його слуг про наш сьогоднішній сніданок. Ці чутки дійшли й до пана Лоуренса. Старому дуже сподобався наш вчинок. Він знав мого батька багато років тому, і відправив мені ввічливу записку у другій половині дня, сказавши в ній, що сподівається отримати мій дозвіл, щоб висловити дружнє почуття до моїх дітей, надіславши їм кілька дрібниць на честь свята. Я не могла відмовитися, тож тепер ми маємо справжнє Різдво. Можете вважати це нагородою за наш скромний сніданок молоком та хлібом.

– Це хлопчик попросив його це зробити, я знаю, що це він! Чудовий хлопець, мені хотілося б познайомитися з ним. Він, гадаю, теж цього хоче, але через сором’язливість не наважується. Я хотіла якось підійти до нього, але Мег не дозволила. Хоч, що тут такого, він же все одно йшов повз нас! – сказала Джо, коли тарілки були розставлені, а морозиво стало танути у роті вдячних дівчаток.

– Ти маєш на увазі людей, що живуть у великому будинку по сусідству, – запитала одна з дівчат. – Моя мати знає старого пана Лоуренса, але каже, що він дуже гордий і не любить спілкуватися зі своїми сусідами. Його онук теж нікуди не ходить й ні з ким не спілкується. Бідний хлопчик тільки знає свого вихователя та може їздити верхи. Пан Лоуренс змушує його вчитися. Ми якось запросили його до нас, але він не прийшов. Мати каже, що він дуже приємний, хоч і сам ніколи не розмовляє з нами, з дівчатками.

– Та ну! Наш кіт одного разу втік, і він повернув його нам, а ми розмовляли під огорожею, говорили про крокет та інше, але коли він побачив, що Мег підходить до паркану, пішов. Я знаю, що все одно колись познайомлюсь з ним ближче, адже і йому потрібно з кимось спілкуватися! – сказала Джо.

– Мені подобаються його манери, він виглядає як маленький джентльмен. Я не проти, щоб ви познайомилися з ним, якщо буде така нагода. Він сам приніс квіти, і аби я знала, що у вас коїться нагорі, то запросила б його… Він виглядав засмученим, коли йшов, почувши гамір нагорі. Мабуть, йому не дуже весело живеться…

– Це не милосердя, мама! – засміялася Джо, дивлячись на свої чоботи. – Нам, навпаки, треба поставити якусь виставу спеціально для нього. Можливо, він навіть візьме в ній участь. Як гадаєш?

– Ніколи раніше я не отримувала такого гарного букета! – Мег з великою цікавістю дивилася на свої квіти.

– Вони прекрасні. Але троянди Бет мені подобаються більше, – сказала пані Марч, вдихнувши аромат квітки, що досі була причеплена на поясі її сукні.

Бет притулилася до неї і тихо прошепотіла:

– Як би я хотіла надіслати букет батькові… Я боюся, що в нього не було такого гарного Різдва, як у нас.