– Приймай дозу цих ліків якомога частіше й спостерігай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.

– Ніколи! Я впевнений, що на мій організм це не подіє.

– Побачимо. Виконуй приписи лікаря! – відповіла вона суворо.

– Добре, док, – лагідно промовив хлопчина.

Хвилину тягнулося мовчання. Відтак немов яблуко розбрату було забуто під впливом приємних спогадів, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподівано сказала:

– Як весело ми, бувало, гралися в тому лісі! Пам’ятаєш, як ти впав з великого горіха й мало не зламав собі ключицю?

– Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кінця настоянкою полину, поки я весь не став червоно-коричневим, а пані Джо голосила через мою зіпсовану курточку, – засміявся Том, знову ставши на хвилину хлопчиськом.

– А як ти влаштував у будинку пожежу, пам’ятаєш?

– Згадай краще, як ти ходила на станцію за своєю скринею!

– Ти коли-небудь кажеш тепер «тисяча черепах»?

– А хто-небудь ще називає тебе «міс Шибайголова»?

– Так, Дейзі!.. Мила Дейзі, я не бачила її цілий тиждень.

– Я зустрів сьогодні вранці Демі. Він сказав, що вона зараз господарює в будинку мами Баер.

– Вона завжди допомагає пані Джо, коли та занурюється у «вир». Дейзі – зразкова домогосподарка, тож я раджу тобі домагатися її прихильності, якщо тобі бракує бажання по-справжньому взятися за навчання і спочатку подорослішати, перш ніж залицятися до дівчат.

– Нет розіб’є свою скрипку об мою голову, щойно я натякну на щось подібне. Ні, дякую. Інше ім’я закарбувалося в моєму серці. Його неможливо стерти так само, як синій якір на моєму плечі. «Надія» – мій девіз. «Ніколи не здаватися» – твій. Побачимо, хто триматиметься стійкіше.

– Ви, дурні хлопчиська, думаєте, що ми повинні розбитися на парочки, як за тих давніх днів, коли були дітьми. Але ми не збираємося займатися цією нісенітницею… Як гарно звідси виглядає Парнас! – вигукнула Нен, знову несподівано міняючи тему розмови.

– Будинок чудовий. Але я чомусь дедалі більше люблю старий Пламфілд. Ось здивувалася б тітка Марч, якби побачила, як все тут змінилося! – відгукнувся Том, коли вони затрималися біля воріт, щоб помилуватися краєвидом.

Несподіваний крик змусив друзів здригнутися. Майже одразу перед ними постав високий хлопчик зі скуйовдженим рудуватим волоссям, що перестрибнув через живопліт, наче кенгуру. Те саме спробувала зробити худорлява дівчинка, однак не розрахувала сили й повисла на кущах глоду, немов маленька фея. Капелюшок злетів у неї з голови й, тримаючись на зав’язках, зависнув на плечах, тож одразу впадало в око її виразне обличчя, обрамлене чорними кучерями. Спідниця могла розповісти про те, що дівчинка долала водні перешкоди, підкоряла дерева, але все-таки непоправної шкоди завдав їй стрибок через живопліт.

– Нен, будь ласка, знімай мене звідси швидше! А ти, Томе, тримай Тедді! В нього моя книжка! Мені вона дуже потрібна! – вигукнула Джозі, анітрохи не зніяковівши.

Том одразу схопив грабіжника за комір, а Нен витягла Джозі з колючого куща й поставила на ноги, не сказавши й слова докору. Вона сама була в дитинстві шибайголовою, тому поблажливо ставилася до всіх, хто вирізнявся активністю.

– Що сталося, люба? – запитала вона, заколюючи шпилькою розпанахану спідницю Джозі, поки та розглядала подряпини на руках.

– Я сиділа на вербі, вчила роль, а Тед підкрався й вибив книжку в мене з рук палицею й вона впала у струмок. Перш ніж я встигла злізти, він схопив її й кинувся навтьоки. Негідник, зараз же віддай книжку, або я надеру тобі вуха! – крикнула Джозі, одночасно сміючись і гніваючись.

Вивернувшись з рук Тома, Тед театрально закинув голову й кидаючи ніжні погляди на скуйовджену молоду особу в драній спідниці, що стояла перед ним, з удаваним трагізмом прочитав знаменитий монолог Клода Мелнота. На словах: «Тобі подобається ця картина, люба?», він майже зав’язав вузлом свої довгі ноги й скорчив таке обличчя, що мимоволі викликав сміх.

З веранди долинули оплески, які й поклали край усьому дійству. Молодь юрбою попрямувала алеєю до будинку, зовсім як у давні часи, коли Том правив четвіркою «конячок», а Нен була найкращим скакуном в його упряжці. Рум’яні, гомінкі, веселі, вони привітали сестер і розташувалися на східцях відпочити. Мег одразу взялася ремонтувати спідницю дочки, а Джо пригладила гриву свого Лева й відібрала в нього книжку. Через хвилину з’явилася Дейзі, щоб привітатися з друзями, й почалася товариська бесіда.

– Сьогодні в нас до чаю кекси, тож вам варто залишитися. У Дейзі вони неперевершені, – гостинно завважив Тедді.

– Тедді ніколи не пропустить такої нагоди. Минулого разу з’їв дев’ять штук. Тому він такий гладкий, – додала Джозі, кинувши лукавий погляд на худого, як тріска, кузена.

– Маю відвідати Люсі Дав. У неї панарицій, пора його розкрити. Вип’ю чаю в коледжі, – відповідала Нен, обмацуючи кишені, аби переконатися, що коробочка з інструментами при ній.

– Дякую за запрошення, але мені з Нен по дорозі. У Тома Мериведера блефарит, і я обіцяв йому почистити повіки та вії. Він заощадить, бо йому не доведеться платити лікареві, а для мене це хороша практика – пальці такі незграбні, – сказав Том, роздивляючись свої руки. Він мав намір якнайдовше побути зі своїм ідеалом.

– Ш-ш-ш! Дейзі не любить слухати ваші розмови на лікарські теми. Про кекси говорити приємніше, – Тед солодко всміхнувся Дейзі, завойовуючи її симпатію, щоб завжди отримувати щось смачненьке.

– Чи є новини від Комодора? – поцікавився Том.

– Він на шляху додому. Ден теж сподівається приїхати. Я дуже хочу побачити всіх моїх хлопчиків разом, тож попросила цих двох вічних мандрівників приїхати на День Подяки, а якщо зможуть, то й раніше, – відгукнулася пані Джо, подумки бажаючи, щоб це сталося якнайшвидше.

– Вони приїдуть, всі до одного, якщо зможуть. Навіть Джек, я впевнений, піде на ризик втратити долар-другий заради того, щоб весело пообідати з нами, як у старі добрі часи, – засміявся Том.

– А ось індик, відгодований для майбутнього бенкету. Я тепер не ганяю його по двору, а годую на славу, тож він пухне прямо на очах. Так будуть збережені його дорогі ніжки! – сказав Тед, вказуючи на приречену птицю, яка гордо походжала галявиною неподалік від веранди.

– Нет має наприкінці місяця їхати до Німеччини, тож слід обов’язково влаштувати йому веселі проводи. Гадаю, наш старий Птах повернеться додому другим Оле Буллем, – сказала Нен подрузі.

Чарівний рум’янець пофарбував щоки Дейзі, а швидке зітхання змусило складки мусліну на її грудях піднятися й опуститися, проте голос не видав її замішання:

– Дядько Лорі каже, що в нього справжній талант. Після навчання за кордоном він зможе добре заробляти, хоч, можливо, ніколи не стане знаменитістю.

– Пророцтва щодо молодих людей рідко збуваються, тож не варто покладати на них великі надії, – завважила пані Мег, зітхнувши.

– Якщо наші діти стануть просто хорошими й працьовитими, такі результати мають нас задовольнити. Однак, це так природно – бажати, щоб вони стали видатними людьми й досягли успіху, – висловила й свою думку пані Джо.

– Так, вони всі, як мої курчата: ніяк не вгадаєш, що з них вийде. Ось, погляньте, цей красень-півник – найдурніший з усіх, а той, негарний і довгоногий – король двору, на рідкість кмітливий і кричить так голосно, що мертвого розбудить. А красень тільки хрипить та сипить, і до того ж жахливий боягуз. Мене теж поки що зневажають, та почекайте, ось виросту, тоді подивимося, – «скромне» пророцтво Тедді викликало загальний сміх, бо дуже вже хлопчина нагадував свого довгоногого вихованця.

– Було б добре, якби Ден нарешті знайшов собі постійну пристань. Як говорить прислів’я, кому на місці не сидиться, той добра не наживе, а він, у свої двадцять п’ять, все ще бродить світами й немає для нього ніякої вузди, крім однієї, – Мег кивнула на сестру.

– Зрештою, Ден знайде своє покликання, а досвід – найкращий учитель. Манери в нього все ще грубуваті, але щоразу, коли він приїжджає додому, я бачу зміни на краще й ніколи не втрачаю віри в нього. Він, можливо, ніколи не здійснить великих справ і не розбагатіє, але, якщо неприборканий хлопчик стане просто гідним поваги чоловіком, мене це неабияк потішить, – сказала пані Джо, яка завжди захищала свою «чорну овечку».

– Правильно, мамо, стій за Дена горою! Він вартує десятка Джеків і Недів, які тільки те й роблять, що вихваляються своїми грошима та мріють стати важливими персонами. Ось побачите, Ден ще зробить що-небудь таке, чим ми пишатимемося, і втре їм усім носа, – додав Тедді. Його любов до «Денні» стала ще міцнішою тепер, коли до неї додалося хлоп’яче захоплення цим сміливим молодим чоловіком, який понад усе любив мандрувати світом.

– Не сумніваюся, що так і буде. Він належить до числа сміливців, здатних на вчинок: піднятися на Маттерхорн, пірнути в Ніагарський водоспад або знайти величезний золотий самородок. Це його спосіб перебіситися й, можливо, він кращий за нас, – завважив Том задумливо. Він сам, відтоді як став студентом-медиком, встиг віддати данину захопленням молодості.

– Набагато кращий! – виразно заявила пані Джо. – Я охоче послала б усіх моїх хлопчиків побачити широкий світ, ніж залишати їх, як це часто буває, у великих містах, де повно спокус і де молоді люди лише витрачають даремно час, гроші й здоров’я. Ден змушений заробляти собі на життя. Це вчить його не боятися труднощів, не втрачати терпіння й розраховувати тільки на свої сили. Я хвилююся за нього менше, ніж за Джорджа й Доллі, які, хоч і навчаються в університеті, проте, й донині – сущі діти, які не здатні подбати про себе.

– А що ви думаєте про Джона, який цілими днями нишпорить містом, а потім дає в газети матеріали про найрізноманітніші події, починаючи з проповідей і закінчуючи поєдинками професійних боксерів? – уточнив Том. Йому спало на думку, що, мабуть, такий спосіб життя був би йому набагато більше до душі, ніж відвідування лекцій і лікарняних палат.

– Демі тричі захищений: у нього правильні життєві засади, витончені смаки й мудра мати. Йому не загрожує потрапити в біду, а отриманий за час роботи досвід стане в пригоді під час заняття літературною творчістю. Я впевнена, що з часом це станеться, – сказала пані Джо пророчим тоном. Вона з нетерпінням чекала моменту, коли хто-небудь з її «гидких каченят» перетвориться на лебедя.

– А ось і Дженкінс – варто тільки про нього згадати – він уже тут! – вигукнув Том.

До веранди, розмахуючи над головою газетою, наближався темноокий юнак.

– Поспішайте прочитати! «Вечірній сторож»! Останній випуск! Жахливе вбивство! Банківський клерк втік від суду! Вибух на пороховому заводі! Загальний страйк учнів латинських класів! – заревів Тедді, кидаючись назустріч кузену граціозним підтюпцем молодого жирафа.

– Комодор зайшов у гавань, а щойно звільниться, відразу віддасть якоря, щоб примчати до нас на всіх вітрилах, – повідомив Демі, перескакуючи зі сходинки на сходинку й широко всміхаючись.

Усі заговорили одночасно, а газету передавали з рук у руки, щоб кожен міг на власні очі прочитати радісну звістку про те, що судно «Бренда», яке прибуло з Гамбурга, щасливо зайшло в американський порт.

– Завтра він перевальцем зайде в Пламфілд і вчергове здивує нас колекцією морських дивовиж і незліченими морськими розповідями. Я бачив його, веселого, обвітреного, засмаглого, пропахлого смолою. Сказав, що плавання було успішним. До того ж він отримав пропозицію стати другим помічником, бо його товариш, який обіймав цю посаду, зламав ногу й залишиться на березі, – додав Демі.

– Хотіла б я скласти цю ногу, – пробурмотіла Нен, зробивши рукою характерний професійний жест.

– А як там Франц? – запитала пані Джо.

– Зібрався одружуватися! Славна новина для вас! Перший з усього вашого виводка, тітонько, тож можете з ним попрощатися. Обраницю звуть Людмила Хельдегард Блюменталь. З хорошої сім’ї, багата, красива й, зрозуміло, добра, як ангел. Старий Франц хоче отримати згоду дядька Фрица. Тоді зіграє весілля, охазяйнується, щоб жити далі щасливим і чесним бюргером. Довгих йому років життя!

– Тішуся цією новиною. Я так хочу, щоб кожен з моїх хлопчиків знайшов собі хорошу дружину й щасливо жив з нею в славному маленькому будиночку. Якщо все буде, як ти сказав, я зможу надалі не хвилюватися за Франца, – сказала пані Джо, складаючи руки з дуже задоволеним виглядом, бо часто відчувала себе стурбованою куркою з численним виводком курчат і каченят.

– Я теж радий за Франца, – зітхнув Том, кинувши закоханий погляд на Нен. – Одруження – саме те, що потрібно молодій людині, яка прагне чесного життя. А обов’язок хороших дівчат – виходити заміж якомога швидше, правда, Демі?

– Якщо на всіх них вистачить хороших молодих чоловіків. Жіноче населення перевершує за чисельністю чоловіче, як тобі відомо, особливо тут, у Новій Англії. Ймовірно, цим пояснюється високий рівень культури суспільства, в якому ми живемо, – відгукнувся Джон, на хвилину відволікшись від розмови з матір’ю, над кріслом якої схилився, розповідаючи стиха про все, що сталося за день.

– Таке співвідношення є досить сприятливою обставиною, дорогі мої, оскільки на те, щоб привести на світ, провести по життю й зібрати в інший світ кожного чоловіка, потрібно три або й чотири жінки. Ви дорого обходитесь, хлопчики мої. Тож добре, що матері, сестри, дружини й дочки сумлінно і з любов’ю виконують свій обов’язок, а інакше ви зникли б з лиця землі, – урочисто заявила пані Джо, взявши на коліна кошик, повний драних шкарпеток: професор і раніше був важкий на ногу, а його сини дуже походили на нього щодо цього.

– Так-так, для «надлишкових» жінок знайдеться чимало роботи: хтось же повинен подбати про цих безпорадних чоловіків та їхні родини. Я щодень бачу це дедалі ясніше, тож тішуся, що моя професія дасть мені змогу стати корисною, щасливою й незалежною старою дівою, – наголос, зроблений Нен на двох останніх словах, викликав у Тома стогін, а в інших – сміх.

– Я пишаюся тобою, Нен, і впевнена, що ти досягнеш успіху. Всім нам у цьому світі потрібні саме такі корисні жінки. Іноді в мене виникає неясне відчуття, що я помилилася у визначенні свого покликання. Мабуть, було б краще залишитися незаміжньою. Проте мені здавалося, що обов’язок велить вчинити інакше, і я не шкодую про зроблений вибір, – завважила пані Джо, притискаючи до грудей велику й дуже драну синю шкарпетку.

– Я теж. Ну що б я робив без моєї найдорожчої матусі? – додав Тедді, й не опускаючи розгорнуту газету, в читання якої був занурений до цієї хвилини, міцно обійняв матір.

– Мій любий хлопчику, якби ти хоч іноді мив руки, твої ніжності були б менш згубними для мого комірця. Але нічого, мій кудлатий скарб, краще вже плями від трави й землі, ніж зовсім без втіхи, – пані Джо, як сонце після короткого затемнення, виринула з-за газети, виглядаючи при цьому надзвичайно посвіжілою, хоч її волосся на потилиці зачепилося за ґудзики Тедді, а комірець збився набік.

Несподівано для всіх, Джозі, яка старанно