Мені з подиву мову відібрало. Найсмішніше, що ззовні він, узагалі-то, не змінився. Його трансформація була внутрішньою, але настільки суттєвою, що він цілковито перемінився. Ремі Марті, що його я знала, був геть не прикметним, миршавеньким — із тих людей, яких ніхто ніколи не помічає. Хоч в універі мене всі вважали скромницею, порівняно з ним я була Тіною Тернер. Варто було комусь сказати йому бодай слово, він багровів, як буряк; а коли викладач мав необережність запитати його на семінарі, починав тремтіти і слова застрягали йому в горлі — не видавав ані звуку. Дехто співчував Ремі, дехто кепкував.