Німецький романтик Генріх Гейне був улюбленим поетом Лесі Українки. Ще 1892 року у Львові з’явилася збірка «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладі Лесі Українки і Максима Сла-винського. Поетеса здійснила переклад 132 поезій німецького поета, перекладала великий, з кількох поем, його твір «Атта Троль», а ще раніш, періоду «Плеяди молодих українських літераторів», коли молода поетеса інтенсивно вивчала іноземні мови і європейську літературу, її захоплює романтична «Bergidylle», яку вона перекладає:

 
Еге ж! Переписала
Я Гейнові пісні,
Сиділа, як заклята,
Над ними я три дні.
 
 
Тепера буду мучить
Альфреда де Мюссе
І як поможуть музи,
То подолаю все, —
 

писала в квітні 1890 року Леся братові Михайлові в жартівливому, у віршах, листі з Колодяжного (10, 56).

Що так привабило юну Лесю в цій «Гірській ідилії»? Очевидно, романтичний образ лицаря Святого Духа, який мав одважну душу і в розмові з коханою признався, що своїм духовним обов’язком вважає обстоювання віри Святого Духа.

Лицарі Святого Духа – це ті, хто «хоче вийти на чесну арену», встати «під чесний прапор» (12, 28) і боротися за віру, за ідею Святого Духа, який і обрав їх для виконання цієї високої лицарської місії:

 
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав.
 

Леся Українка рано відчула й усвідомила себе речником тих ідей і духовних поривань, які виношувалися і виборювалися в часи національно-визвольних змагань XVII—XVIII ст., і вона цілеспрямовано готувалася стати духовним провідником своєї нації, уярмленої, приниженої, без власного духовного лицарства.

«Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («paraits») розвинулась зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською – узагальнює Оксана Забужко, – з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX – на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «порадив» Лесю Українку (в прямому і переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; «саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати Новий голос – і повноформатний модерний міф»⁵.

Глибока віра в своє високе покликання боронити національні ідеали передбачає, вважає Леся Українка, готовність до самопожертви, до смерті на чесній арені боротьби за свою віру, за незалежність своєї позиції, за свободу своєї думки і свого народу. Для цього слід бути надзвичайно сильною, внутрішньо вільною, незалежною особистістю, бути «одержимою духом», як її Міріам із драматичної поеми «Одержима».

У такій самовідданій, жертовній любові, якою горить Міріам до Месії, не може, не повинно бути ні крихти розрахунку, якоїсь вигоди чи навіть дяки, взаємності. Міріам обожнює Месію, бо він Син Божий і приносить себе в жертву заради спасіння людства, зате ненавидить натовп, який сподівається на «небесне царство», але не палає до Месії чистою любов’ю. Юрба корислива, а отже – зрадлива, бо чекає від Месії обіцяного вічного раювання на небесах. То хіба є виправданою жертовна смерть Месії заради безсмертя навіть ворогів, яких він прощає, яким вибачає зло? Міріам сумнівається. Так, вона любить Месію, але не приймає його вчення про всепрощення, про непротивлення злу і починає сумніватися, чи справді є виправданою самопожертва Месії. Сумніватися і ненавидіти:

 
Я всіх і все ненавиджу за нього:
і ворогів, і друзів, і юрбу…
 

Міріам починає ненавидіти і себе, і свою власну душу, яку «не хтів прийнять Месія», і людей, і світ. Та ця всезростаюча ненависть не поглинає її любові до Месії. Як Ісус Христос приніс своє життя в жертву заради спасіння людства, так і Міріам віддає у жертву своєї любові до Месії власне життя. Вона згоряє у полум’ї несамовитої одержимості, яке розпалила любов і ненависть. Ці два антитезні почуття висікають такі яскраві іскри страждань, що душа часто опиняється перед безоднею відчаю. Цей душевний стан переживала Леся Українка в Мінську біля ліжка помираючого друга Сергія Мержинського. За одну ніч Леся пережила пекельну гіркоту жалю, туги і відчаю, і врятувало її, мабуть, те, що свої почуття, свої переживання вона «передала» завдяки «богині Фантазії» «одержимій духом» Міріам.

Драматична напруга її полемічного двобою ідей, принципів, світоглядних засад наростає з кожною поемою – від першої прозової драми «Блакитна троянда» і до драматичних поем «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Осіння казка», «У катакомбах», «Кассандра», «У пущі», «На полі крові», «Иоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан», «Бояриня», «Камінний господар», «Оргія». Пристрасні полемічні діалоги, талановито «загорнуті» в сюжети з античної Греції, Стародавнього Риму, Єгипту, Вавилона, України періоду Руїни, спрямовані на художньо-філософське пізнання першопричин національного невільництва, національної зради, ідейного відступництва, ролі національної еліти, причин і наслідків її колабораціонізму, добровільного рабства, духовної мімікрії митця.

Свою місію духовного «голосу» уярмленої нації Леся Українка усвідомила рано, надаючи особливого символічного значення слову. Вона часто згадувала Шевченкового пророка:

 
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі…
 

Пам’ятала Франкового Мойсея, якого не хотів прийняти народ, не зумів почути, і тому національний пророк не зміг виконати своєї, як посланця Бога, місії рятівника свого народу.

Та не можна відчаюватися – не повинен пророк відмовлятися від божественної місії будити «розум, що заснув», адже Святий Дух не для того тривожив пророка серед ночі, розв’язував його тихі уста «і речі надав їм пророчі.» Хай не зараз, але прийде той день, коли слова самотнього пророка розтривожать сумління нації, вкладуть в її безсловесні уста високу істину національного самоусвідомлення, і слава зійде на пророка і його народ.

У вірші «Пророк» Леся Українка звертається передусім до себе самої, до своєї місії виразника національних ідей, будителя оспалих людей своїм віщим словом.

 
Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».
 

Поетеса чує цей внутрішній голос, він належить і їй, і не їй – якомусь безжалісному в своїх пристрасних домаганнях вибухнути сліпучим каскадом образних інвектив демону, гордій, променистій музі, таємничій богині Фантазії.

 
Хто гордощі вложив мені у серце?
Хто дав мені одваги меч двусічний?
Хто кликав брать святую орифламу
Пісень, і мрій, і непокірних дум?
 

Боже провидіння наказало їй не полишати зброї – двосічний меч в образі Слова, не відступати, не падати, не втомлюватися. Поетеса не сміє тікати з поля честі – з важкого ристалища боротьби за Україну, бо так велить їй національний обов’язок, бо до цього зобов’язує владарка її душі й почувань – Муза. Ця горда цариця одбирає в поетеси все – безжально творить з неї невільницю, яка під її владним поглядом віддає усі свої таємні скарби і на її поклик розпочинає із тремтячим серцем свою пісню. Муза, втішена цим співом, з вогнем натхненним в очах торжествує перемогу: найкращі думи бранки стали для неї золотим вінцем. Затаєне в глибинах підсвідомості божевілля мистецької пристрасті під пломеніючим переможним вогнем очей безжалісної Музи виливається в слова, які поетеса зроду нікому вголос не наважувалася висловлювати. Згубне проміння гордої переможниці засліплює її очі. Муза привабила скромну поетесу маревом щастя і вирвала з неї слова, що спали в її серці і мали б померти разом із нею.

Леся Українка болісно і солодко переживала ці несподівані миті натхненного запаморочення і тому цій цариці-музі співає гімн:

 
Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки,
царице?
Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,
Людське признання – холодний кришталь,
Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,
Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.
Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.
Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе! (1, 147—148).
 

Ці шалені набіги натхнення виснажували, втомлювали немилосердною напругою уяви і пекельною знемогою від навального вивільнення образів, сюжетів і думок, які жадають нових форм.

 
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобі я віддала усе, що мала,
Подай мені великую пораду, —
 

звертається Леся Українка до своєї «порадниці надземної» з надією визначити свою життєву долю. Що їй робити? Чи скувати зі своєї ліри рало і «орати переліг і сіяти», чи в диких нетрях з сокирою в руках та з тонкою пилою пробивати в пущі дорогу, чи злетіти високо орлицею у безмежний простір, вхопити ясну блискавицю, «зірвати з зірки золотий вінець і запалати світлом опівночі»?

Роздуми, сумніви, тривога повсякчас охоплюють Лесю Українку, відповідь криється лише в підсвідомому спалахові почуттів і болісних переживань мистецького самовираження. Отже, погляд – угору, до світла, до гордої музи, яка лише одна здатна підняти її «на крилах пісень».

 
Мовчиш ти, горда музо! Тільки очі
Спалахнули вогнем, барвисті крила
Широким помахом угору здійнялись
І сплеснули… О чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом! (1, 150)
 

Особливо важко було тоді, коли знесилене хворобами тіло породжувало «хворі примари», коли на серце налягали «чорні хмари лихого пречуття» фізичного завершення життя, – тоді «скарги жалібнії» у піснях-сиротах линули до людей, та ніхто не приймав їх, хоча вони були і милі серцю, за своїх, і поетеса знову й знову переконує себе, що не може, не повинна одягати свої мрії в «смуткові шати» – до молодої своєї музи прагнуть її надії, її сподівання відродити «щирі, одважні слова», бо тільки вона, далекая муза, владна захопити її, свою вихованку, в танок натхнення і підняти на своїх крилах до зірок. Магія творчого горіння була такою жаданою і непереборно навальною, що поетеса поринала у цей вир образного шаленства з надією пригасити, притлумити бодай на якусь мить фізичний біль і скорботні переживання своєї недуги.

«[…] від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу „только в припадке умопомешательства”, – признається Леся Українка на початку червня 1912 р. в листі до Л. М. Старицької-Черняхівської, – бо я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающи-ми інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знов лежу zusammengeklappt (розслаблена. – нім.), як порожня торбина. Отак я писала „Лісову пісню” і все, що писала остатнього року» (12, 394).

Українське радянське літературознавство, ідеологічно заякорене на обов’язкову соціально-політичну заангажованість кожного митця, якого велено було ввести в пантеон української класики, не наважувалося і не сміло одверто говорити про ірраціональний характер мистецького самовираження Лесі Українки. її немилосердна боротьба з фізичною недугою розглядалася під кутом зору громадянського обов’язку поетеси, раціонально вивіреної необхідності повстати супроти темних сил капіталістичного світу. Що ж, так було, і переважна більшість української інтелігенції вимушена була запрягатися в національний віз відповідальності за мову, освіту, культуру, соціальне визволення і здобуття державної незалежності. Проте сам творчий процес – явище складне, суто індивідуальне, його спонуки криються в глибинах підсвідомості, мають ірраціональний характер і не підлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо відшукати в житті і творчості митця, передусім у його мистецьких вивершеннях спонтанних спалахів образної уяви, ті єднальні, синтезні вияви гармонійного вираження підсвідомого, символічного і логічного, раціонального, передовсім стимульованого високим національним обов’язком.

Леся Українка не раз замислювалася над природою мистецького самовираження, над психоемоційними збудниками натхнення не лише в собі, хоча могутня, знесилююча навала творчого пережиття і вабила, й лякала…

Зима і весна 1912 року були особливо важкими. Гостре запалення нирок поклало Лесю Українку в ліжко надовго, налякало, бо вона знала, що це значною мірою й плата за «Лісову пісню» – за горіння і боління душі, за нашестя демонів творчості, які шматували свідомість і вимучували тіло. «[…] вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз, – скаржиться вона в листі до матері. – Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього – що се за манія така?..» (12, 380).

Безперечно, цими непереможними, деспотичними мріями, які «накочувалися» на поетесу і вимучували ночами її свідомість, змушуючи пересилювати хворобу, фізичну втому і сідати за письмовий стіл, були образи, ідеї, сюжети як з національної історії, так і з історії людства, зокрема християнства. Та всі вони, ці ідеї, сюжети, образи, «кружляли» навколо головного, визначального у творчому самовираженні Лесі Українки – «спогаду про абсолютно невільну Україну», і творчий демон передусім «експлуатував» почуття і свідомість поетеси заради мистецького осягнення першопричин національної трагедії і пошуків форм, шляхів і засобів звільнення України.

Ось Леся Українка аналізує творчість Ади Негрі, зокрема її перший поетичний збірник «Баїаіііа», і наголошує, що для італійської поетеси мистецьке покликання також щось фаталістичне, містичне, від чого неможливо ні уберегтися, ні ухилитися. Для Ади Негрі муза – також грізна жінка з вогненним мечем у руці і з непереможним поглядом. І Леся Українка, і Ада Негрі вважають мистецтво вампіром, який висмоктує зі своїх жертв кров (8, 34).

Заради чого, в ім’я яких ідеалів триває це самозгоряння на вогні творчості, чому митець не уникає цієї немилосердної війни з творчим вогнем, який незримо і безжально випалює соки життя?

Леся Українка виразно наголошує на громадянській позиції мистецького обов’язку Ади Негрі. Італійська поетеса свій обов’язок вбачає у відродженні Італії, в її свободі, яка немислима без звільнення робітництва від гніту та безнадії; їхні устремління, їхня ненависть, муки, боротьба і любов – це першозбудники її натхнення. Саме вона має стати музою нової любові і загинути з ними в останньому бою. Та Леся Українка особливо прихильно зауважує, що Ада Негрі мріє, жадає безкровної перемоги, після якої і зможе настати час вічного миру, вічної, творчої, будівничої діяльності.

 
І будуть леза чистими від крові,
І білий буде розвіватись прапор.
 

Здавалося б, очевидна підтримка революційної ідеї, посвята себе служінню суспільним ідеалам, повної заангажованості митця – як громадського обов’язку, від якого неможливо відсторонитися.

Майже хрестоматійними стали рядки з листа до А. Кримського від 16 листопада 1905 року, в якому Леся Українка радісно свідчить: «Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін «бурхливої юрби» (12, 138—139). Більше того, вона зізнається, «що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви,– переслідує мене сей сон!..» (12, 151). Водночас Леся Українка повідомляє, що завершила невелику драматичну поему, яку хоче присвятити А. Кримському: «Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька» (12, 150).

Мова йде про поему «В катакомбах», ідею якої Леся Українка викладає в листі до А. Кримського від 9 лютого 1906 року. Вона переконана: першопричина соціальної нерівності та класового антагонізму – не лише і не стільки в соціально-економічних обставинах, а в духовному рабстві, в релігійній абсолютизації антитези «пана і раба» яко єдино можливої «форми відносин межи людиною і її божеством».

«В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві» (12, 155).

Християнство періоду античності і республіканського Риму було тією ідеологією, на визначальних засадах якої розгортала Леся Українка ідейно-філософські та морально-етичні диспути в драмах «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мар-тіан», «Оргія».

Ідеал Лесі Українки – наповнена духом свобода, нескорима особистість, яка не може змиритися з інтелектуальною і духовною залежністю, з будь-якими формами рабства, а поривається, як Неофіт-раб із поеми «В катакомбах», «жити не рабом злиденним, а вільним, непідвладним, богорівним…»

Невільництво наповнило думки і почуття Неофіта-раба безвихіддю, відчаєм та іноді зринаючим сподіванням найти світло в безодні безнадії серед перших християн. Він і приходить до християнської громади тому, що в його душі ще жевріє надія бодай в прийдешньому Божому Царстві знайти душевний спокій і умиротворення. Але вже в перших словах єпископа Неофіт-раб чує те, що не обіцяє йому звільнення від страждань у світі нової віри, бо й серед віруючих у вчення Христа нема рівності, справедливості, свободи. Хіба тому, рабові, легше, коли нове ярмо вважатиметься солодким, бо тепер він стане рабом Господнім»?

 
Ви мені хотіли
поверх ярма гіркого – ще й солодке,
поверх важкого – легке наложити,
і хочете, щоб я ще вам повірив,
Немов мені від того стане легше, —