Одного разу нам на шляху трапилася поросла мохом та виткими рослинами скеля, що нависла над стежкою, наче тріумфальна арка часів римських цезарів, і коли ми вийшли з-під неї, перед нами, праворуч і ліворуч, з’явилися широкі зелені схили, усіяні квітами, мов мережані барвистими цяточками. Де-не-де паслися довгошерсті вівці, корови та коні. Пастухи гасали туди й сюди на чорних кониках, завертаючи череду. Кози повидряпувалися аж на скелі, на запаморочливу висоту, і скубали там пашу. Час од часу вітер доносив протяжні звуки трембіти та веселий передзвін овечих скликанчиків…

Коли ми підійшли ближче, виразно почули голоси пастухів, які скликали своїх вівчурів: «Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!», та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгір’ях стрічалися дві череди, пастухи з обох боків починали трубити в роги та палити з рушниць, і луна подесятерювала ті згуки, аж здавалося, що це в жорстокому бою зійшлися дві ворожі армії.

Десь під вечір ми вийшли стежкою, що вилася по буйнотрав’ї, на округлу, п’ять тисяч футів заввишки, гору Балтаґул поблизу угорського кордону, на розкішному плато якої розпростерлася полонина – мета нашої подорожі. Схожа вона була на нап’ятий зелений оксамит, що мінився смарагдовим полиском, море високої, в людський зріст, трави мерехтіло й накочувалося хвилями, казковим різнобарв’ям вигравали квіти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зелені, вівці ж поринали з головою, а навколо тремтів серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повітря.

На голому скелястому клапті землі стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок із частоколом, сіра, викладена з каменів та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху каміняччям, щоб не рознесло її вітром та негодою.

Перед стаєю горіла величезна ватра, яку пастухи склали зі смерекових колод. Полум’я, весело й затишно потріскуючи, здіймалося аж до неба.

Загледівши нас, вівчарі зі стаї побігли нам назустріч, хтось затрембітав, наче збираючи військо для наступу, інші розрядили в повітря свої пістолі та рушниці. Ми також почали палити з рушниць, опришок зіскочив з коня, щоб сердечно привітатися з ватажком. Геть усі пастухи носили плетені постоли, широкі гачі, чорні прошмальцовані сорочки, щоб не жерли комарі, чорні сердаки, перекинуті через плече, та широкополі крисані. Зусібіч долинав передзвін скликанчиків, вигуки, спів, блеяння овець.

Вівці голосно хрумтіли пашею в такому поспіху, ніби мали завдання ще нині спасти геть усю полонину. Мале біле ягня з ніжною рожевою рийкою на тоненьких ніжках блеяло час від часу, мов капризне дитя. Потім опустилося на коліна, щипнуло кілька стебел, переминаючи їх губами, лягло собі у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодної спроби поворухнутися, та враз зірвалося на рівні ноги, підскоком побігло до старої вівці і тицьнулося мордочкою у вим’я, а матір тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.

Професор обстукував скелі.

– Шукаєте, певно, равлів? – по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.

– Це вапняки перехідного періоду, в них не буває скаменілостей, – відповів професор недбало. – Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі – граніт.

– Ага! Правда, правда!

Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися в ній у пошуках жуків. У стаї ватажко разом із моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметані кулешу – й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік. Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю просто неба. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно всю околицю, вмостилися відпочивати на м’якій, наче перина, траві.

Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися в бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли й гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.

Неподалік у повітрі завис орел.

– Поціль у нього, старий розбійнику! – усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.

Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла в небо, луна покотила горами грім пострілу. То один із вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.

– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.

Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами й поволі почав підійматися дедалі вище, понад хмари.

На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, підіймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у його останніх променях.

У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.

Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.

Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.

Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».

Тієї ж миті з’ява зникла й довкола запанувала тиша.

– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?

– Це сова, – сухо завважив природознавець.

– Хіба ви не чули, як воно тричі крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зі спокійною переконаністю опришок.

– То що ж то було?

– Загублена душа.

– Що?! – перепитала Лола.

– Дитя, яке померло нехрещене й потім неприкаяно блукало поміж небом і землею. Що сім років з’являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.

– Ви охрестили його?

– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосі відказав опришок. – Тепер вона віднайде спокій.

– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.

– Так, часом вони з’являються в образі сови, це правда, – опришкова віра була непохитною. – То як гадаєте, – мовив далі неквапно, – переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо в Чорногору?

Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися всі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п’яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.

Між маленькими віконцями висів образ святого Миколая. Уздовж стін стояли широкі дерев’яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.

Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, що палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі перед стаєю, світла більше не було.

Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.

Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.

На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з’ява.

Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.

Дами скрикнули.

– Не бійтеся, – заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. – Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?

– Притулку, – відповіла пастушка. – Для мене й моїх кіз.

Ватажко знову усміхнувся.

– Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.

– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокійно.

– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.

– А мої кози?

– Най переночують у череді.

– Але маленькі найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворі так холодно.

– Добре, добре.

Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї в супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому й ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, – двоє білих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаї: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.

– Може б наші любі гості чогось скуштували? – почав ватажко. – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.

Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.

– Щоб мене грім побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дід^[10] усе поробив. Ну, начувайся!

– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, – втрутився опришок.

– Той може помститися, – вигукнув малий Мінда.

– Що ти про це знаєш? – відказав ватажко.

– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.

– Хіба ти його бачив, хлопче?

– Не бачив, – відповів парубійко поважно, – але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.

– Так воно є, – підтвердив опришко. – Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.

– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. – Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами й добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.

Глузливий смішок із темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.

– Чи ви чули? – прошепотів хлопчик.

– То коза, – спробував пояснити професор.

– Дід то був, – з докором повернувся до нього один із вівчарів.

– Смійся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаєш, розмова з нами коротка.

Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.

– Ви не бачили Ґреґора? – запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.

– Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?

– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотіла похмуро молода пастушка. – А там, угорі, мавки…

– Чи цей Ґреґор твій коханий? – співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобі усілякого щастя. Ти гарна дівчина.

Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.

– Що то має означати? – скрикнула панянка ображено.

– Вона хоче застерегтися від уроків, – пояснив з усміхом капелан. – Бо ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.

Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись із далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришківська пісня про красеня-легеня…

Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.

– Чуєш? – запитав тихо ватажко.

– Це розбійники? – схвилювалися дами.

Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї в супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул із вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі – порохівниця з оленячого рога, у руці – рушниця й топір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.

Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором’язливістю, на яку здатний тільки наш народ^[11]. Дівчина стояла з потупленим поглядом.

– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.

– Добре, що ти тут, Ґреґоре, – мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.

Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч із пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.

– Добре, що ви підтримуєте ватру, – сказав Ґреґор. – По сусідству з’явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.

– То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, – завважив професор.

– Маєте рацію, пане, – підтвердив мисливець. – Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.

– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.

– А як його вполювати? – допитувався професор.

– Правду кажучи, – відповів Ґреґор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев’ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається й вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.

– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.

– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбійника?

– То був гордий лицар, – заперечив Ґреґор.

– Народ склав пісню про нього, – втрутився я. – Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґреґоре, заспівай нам.

Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.

– Та вже співай, – кивнув Микола.

Ґреґор звів очі до стелі й заспівав тужливим гарним голосом:

 
Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть,
А за ким то молодиці, а за ким дівчата гинуть?
То наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір’ї,
Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.
Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць зі звіздочками,
З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами.
«Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати, чи якому королеві
Кажеш голов з в’язів зняти?»
«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила».^[12]
 

Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.

– О, молодеча пора! – пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?

Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.

– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.

Ґреґор промовчав.

– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.

Старий знову поринув у тужну задуму.

– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.

– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.

– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.

– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.

– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.

– Щось подібне я чую вперше, – здивувався професор.

– Розкажіть нам, якщо ваша ласка, про опришків.

– У всіх горах, та що там – у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж ви, – підлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.

– Та що там розповідати, – відмахнувся опришок. – Нічого веселого… страшна й кривава історія, – і він умовк.

– Але ж просимо вас…

– Так, так, ми усі.

– Розкажіть, вуйку, – попросив і собі Ґреґор. – Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, – розповіді про війни, битви та опришків.

– Ну, якщо панове наполягають, – і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, – то розповім вам з Божою поміччю.

Ми зручно вмостилися й завмерли в очікуванні, затамувавши подих, бо ж який русин^[13] не любить оповідати історії чи слухати оповідки! Деякий час було тихо, тільки священний вогонь потріскував посеред стаї, потім старий опришок глибоко зітхнув, тричі значуще кивнув головою й почав.

– Отож, любі панове, ви б хотіли дізнатися, хто такі були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кістьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина і не зможу викласти все з такою правдивістю, як це робиться в книжках з історії. Але я є одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив війну в горах і можу сказати: все я бачив своїми очима і чув на власні вуха. Ото й усе.

Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибениці чийсь син, що був бравим вояком і доброю людиною. Ви здивуєтеся й подумаєте собі, старий розбійник захоче зараз виправдати свої криваві вчинки. Але не судіть завчасно.

Бачте, шановні добродії, не наша то справа читати книжки. Ми, селяни, не читаємо, зате розповідаємо один одному історію та легенди, які передаються від діда до внука і про які не вичитаєш у жодній книжці.