Через якусь годину дорога стала нікудишня – самі вибоїни та ковбані, й Опудало час від часу спотикався об уламки цеглин, які тут стирчали урізнобіч. Дійсно, подекуди вимивини на дорозі траплялися такі великі, що Тото доводилося їх перестрибувати, а Дороті – обходити узбіччям. А от щодо Опудала, якому таки бракувало мізків, кожного разу зробивши крок, він гепався щосили у баюру. Заби-тися-то не забивався, однак щоразу Дороті доводилося його витягати, ставити на ноги, притім він перший сміявся над своїми невдачами, що спіткали його ледве не на кожному кроці.
Поодинокі ферми, що коли-не-коли зустрічалися їм дорогою, були вже далеко не такі доглянуті, як ті, що лишилися позаду. Оселі траплялися все рідше, а плодових дерев і взагалі обмаль, і чим далі, тим більш відлюдними й понурими виглядали тутешні краї.
Опівдні обіч дороги вони побачили струмок, і Дороті вирішила перепочити. Із кошика дістала хліб і запропонувала першу скибу Опудалу. Але той чемно відмовився.
– Я ж бо ніколи не голодний, – сказав він, – і в цьому моє щастя, бо рот у мене тільки намальований, і якщо в ньому зробити дірку, аби я міг їсти, то з мене полізла б солома і я одразу почав би спадати з лиця.
Дороті визнала в цьому слушність, кивнула і з’їла скибку сама, кинувши трохи й песику.
– Розкажіть мені про себе та про ті краї, звідки вас сюди занесло, – запитав Опудало по обіді.
І дівчинка розповіла йому все, що знала про Канзас і про те, яке там усе сіре, додавши, яким вітром її занесло до цієї дивної країни Оз.
Опудало уважно вислухав і зауважив:
– Щось я не збагну, з якого дива вам так кортить покинути цю прекрасну країну, щоб повернутися до того сірого й посушливого краю, що ви звете Канзас.
– Це тому, що у вас замість мізків солома, – пояснила Дороті. – Яким би понурим та сірим не здавався рідний край, ми, живі люди, нізащо не проміняємо його на будь-які інші, якими б прекрасними вони не здавалися. Бо немає землі, кращої за рідну.
У відповідь Опудало тяжко зітхнув:
– Авжеж. Мені цього не збагнути. От якби ваші голови були набиті соломою, як моя, ви всі жили б саме тут, у прекрасних краях, а не в Канзасі. Як же пощастило отому Канзасу, що в ньому мешкають люди з мізками замість соломи.
– Може, ви розповісте про себе, поки у нас пообідній спочин?
Опудало прикро глянув на неї і розповів ось що:
– Я так мало живу на світі, що не знаю, що й розповісти. Мене ж зробили тільки позавчора. А що було на світі раніш, про те мені невідомо. На щастя, приладнавши голову, перше, що зробив господар, – намалював мені вуха, тож я міг чути, що коїться довкола. Господар спитав сусіда, то були перші слова, що я почув у своєму житті: «Ну, і як тобі ці вуха?» – «Щось наче одне вище за інше», – відповів той. «Ет, пусте, – відмахнувся фермер. – Вуха, вони вуха й є». І сперечатися з цим не доводилося. «А тепер перейдемо до очей», – господар намалював мені око. І лишень його домалював, я тут же допитливо зиркнув на нього і почав роздивлятися навкруги з великою цікавістю, бо це ж, бачте, було моє перше знайомство зі світом. «Гарне око! – зауважив сусід, що спостерігав за майстром. – Блакитне – найліпший колір для очей». – «А зроблю-но я ліве око трохи більшим», – докинув майстер. В обидва ока я вже став бачити вдвічі краще. Потім він намалював мені носа та рота. На це я нічого не зауважив, бо ще не знав, навіщо мені рот. Потім на мене чекало рідкісне задоволення: мені зробили тулуб, доладна-ли ноги та руки, а коли все це з’єднали з головою, я відчув справжню гордість, бо відчув себе уповні людиною, як і ті, що мене зробили. «Цей парубійко розлякає яких завгодно ґав, – зауважив фермер. – Він дуже хвацько виглядає». – «Викапаний сторож», – визнав сусід, і я погодився з ними. А фермер узяв мене під пахву та й відніс на кукурудзяне поле, ще й підпер високою жердиною. Отам ви мене й знайшли. А господар з приятелем пішли собі геть, залишивши мене стирчати серед поля. Я відчув себе покинутим. І вже хотів було податися слідом. Але клята тичка – ноги мої не сягали землі, і я був приречений коротати свій вік на палі. Такому життю не позаздриш, бо нічого було мені згадувати, адже зробили мене зовсім недавно. Тільки ґави та інше птаство навідувалися до поля, та й ті, побачивши мене, одразу ж летіли геть, приймаючи мене за жвакуна; тільки це і тішило мене, бо я відчував себе поважною особою.
Так тривало аж до того, як почав над моєю головою кружляти старий крук. Огледівши мене з усіх боків, він примостився у мене на плечі і просто у вухо каркнув: «Невже той фермер гадав, що я клюну на цю жалюгідну оману? Будь-який поважний крук відразу упізнає розмальований лантух, набитий соломою». З цими словами він примостився на качан, що ріс біля самих моїх ніг, і заходився дзьобати, неначе мене й немає тут. Незабаром інші круки теж помітили, що ніякої шкоди заподіяти я не можу, тож на поле налетіла ціла зграя. Від цього мені стало зовсім прикро, бо я на власні очі побачив, що опудало з мене – нікудишнє. І тільки старий крук заспокійливо додав: «От якби тобі розум – ти був би не гірше за інших людей, а то й навіть кращий за декого. Глузд – то єдина річ, яку варто мати на цім світі, людина ти чи крук». Тож коли всі круки наївшись відлетіли, я згадав його слова і вирішив будь-що добути собі дещицю розуму. А тут, як на те, з’явилися ви, зняли мене з палі. А з ваших слів я відразу ж зрозумів, що мені з вами по дорозі -себто до Смарагдового міста, де Великий Оз і має дати мені хоч трохи розуму.
– Дуже сподіваюся, – підтримала його Дороті, – бо якщо хтось чогось сильно прагне, то він досягає мети.
– Я саме з тих, хто сильно прагне, – відповів Опудало. – Бо знаєте, яке це надто неприємне відчуття: почуватися бевзем.
– Добре, – кивнула дівчинка. – Тоді – у путь. – І передала кошик Опудалові.
Тепер вже вздовж дороги не було жодного паркану, а земля навкруги була неораною та недоглянутою. А надвечір вони дісталися великого лісу, в якому дерева були такі великі й росли так густо, що їх гілки нависали просто над дорогою із жовтої цегли. У лісі було темно, наче вночі, бо крізь віття не пробивалося сонце. Та це не зупинило мандрівників, і вони сміливо увійшли в ліс.
– Якщо дорога веде в ліс, – зауважив Опудало, – то вона з лісу ж і виводить, бо на тому кінці дороги на нас чекає Смарагдове місто, і ми зі свого шляху не звернемо.
– Це кожному зрозуміло, – кивнула Дороті.
– Авжеж, ось чому і я це розумію, – відповів Опудало, – аби на те, щоб це зрозуміти, був потрібен розум, то я б цього збагнути не зміг.
За якусь годину вже смеркло, і вони йшли, що не крок спотикаючись. У сутінках Дороті взагалі нічого не бачила, а ось Тото бачив, бо деякі собаки і в темноті бачать. Опудало ж оголосив, що вночі бачить так само добре, як і вдень. Тому дівчинка підхопила його під руку і тепер, хоч і наосліп, але якось простувала далі.
– Як побачите хатину чи якесь затишне місце, де можна стати на ніч, – попросила дівчинка, – то дайте знати, гаразд? Бо що не кажіть, а в темряві подорожувати втіхи мало.
Незабаром Опудало зупинився.
– Справа від дороги бачу житло, – повідомив він. – Рублена хатка, вкрита гіллям. Спробуємо щастя?
– Так, – відповіла дівчинка, – бо я вже ледве ноги пересуваю.
Отож Опудало провів її поміж дерев до хатки, Дороті зайшла всередину і в кутку натрапила на купу сухого листя. Вона відразу ж упала туди і, пересвідчившись, що Тото поруч, провалилася в сон. Опудало ж, який не знав, що таке втома, став собі в іншому кутку, терпляче чекаючи, поки настане ранок.
Коли Дороті прокинулася, сонячне проміння пробивалося крізь густе гілля, а Тото давно вже весело гасав довкола, ганяючи пташок та білочок. Дівчинка підвелася й озирнулася: Опудало все ще терпляче стояв у кутку, чекаючи на неї.
– Треба нам пошукати, чи нема де води, – звернулася Дороті до нього.
– А вода вам для чого?
– По-перше, щоб умитися, бо я вся в пилюці, а по-друге – напитися, а то без води сухий хліб в горлянці застрягне.
– Либонь, людям з плоті дуже марудно, – замислено мовив Опудало. – Треба спати, а ще й пити… А втім, розумом користатись – варте таких клопотів.
Вийшовши з хатки, вони никали лісом, аж поки не натрапили на струмок із джерельною водою. Дороті напилася, вмилася та поснідала. Тепер у кошику лишався тільки окраєць паляниці, і Дороті зраділа нишком, що хоч Опудало обходиться без їжі, бо хліба вистачить для неї і Тото заледве на один день.
Коли вони вже попоїли і можна було знову повертати на жовту цегляну дорогу, раптом звідкілясь неподалік пролунав здавлений стогін, аж Дороті налякано стрепенулася.
– Що це? – боязко запитала вона в Опудала.
– Звідки мені знати, – озвався той, – але, якщо хочете, можемо піти подивитися.
І тут знов почувся новий стогін, долинав він, здавалося, десь із глушини, але зовсім поруч. Вони пішли туди, але, не ступивши й кількох кроків, Дороті помітила, як щось зблиснуло в кущах, де крізь листя прохоплювався промінь сонця. Вона кинулась туди і раптом, скрикнувши, завмерла наче вкопана.
Одне з високих дерев було надрубане, і біля нього із сокирою над головою, стояв чоловік… із жерсті! Голова його, руки й ноги були на шарнірах-суглобах, приєднані до тулуба, але стояв він цілковито нерухомо, немов не міг поворухнутися.
Поки Дороті з Опудалом вражено розглядали його, Тото сердито гавкнув і куснув його за залізну ногу, та тут же й од-скочив, шкреботнувши зубами.
– Це ви стогнали? – запитала Дороті.
– Еге ж, я, – почула вона у відповідь. – Я стогну тут і кличу на допомогу вже бозна-відколи, але ніхто не почув мене і не прийшов на допомогу.
– Чим же я можу вам допомогти? – співчутливо запитала дівчинка, зворушена його тужливим голосом.
– Якби ж мені гарненько змастити мої суглоби… Вони так заіржавіли, що ані рукою, ані ногою я поворухнути не можу. Та коли мене як слід змастити, я знову буду в повному порядку. Маслянку знайдете в хатині на полиці.
Дороті миттю метнулася до хатини, знайшла маслянку і, хутко повернувшись, захекано спитала:
– Що змащувати?
– Спершу шию, – прорипів Залізий Лісоруб.
Так вона і зробила. Оскільки шия вкрай заіржавіла, то Опудало підпер жерстяну голову руками й обережно покрутив її туди й сюди, аж поки вона не зарухалася вільно, і тепер Залізний Лісоруб міг крутити шиєю врізнобіч.
– А тепер, будь ласка, ще й суглоби рук, – попрохав він.
Дороті змастила йому суглоби-шарніри на руках, а Опудало взявся обережно згинати й розгинати руки, аж поки іржа не відпала і вони стали як новенькі.
Залізний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й приставив її до дерева.
– Яке щастя! – вигукнув він. – Я цю сокиру тримав отак над головою, аж поки не заіржавів. Який же я радий, що тепер можу опустити руки! Якщо ви й ноги мені змастите, я знову стану таким, як був…
Дороті й Опудало змастили Лісорубові суглоби ніг, і він знову тепер міг вільно рухатись. Тож він став щиро дякувати за свій порятунок (бо, схоже, був дуже чемною людиною і до того ж вдячною).
– Якби не ви – я міг би простовбичити тут цілу вічність, – виголосив він. – Тож, безперечно, ви врятували мені життя. Як же ви тут опинилися?
– Ми йдемо до Смарагдового міста, щоб зустрітися з Великим Чарівником Озом, – відповіла дівчинка. – А заночували, схоже, у вашій хатині.
– А чому ви хочете зустрітися з Озом? – запитав Залізний Лісоруб.
– Хочу, щоб він допоміг мені повернутися додому в Канзас. А Опудало, до слова, вирішив попросити у нього трошки мізків, – пояснила Дороті.
Залізний Лісоруб на якийсь час глибоко замислився, а потім мовив:
– А як ви вважаєте, чи не зміг би Оз наділити мене серцем?
– Чом би й ні? – відповіла Дороті. – Навряд чи йому це важче, ніж подарувати Опудалові розум.
– Може, й так, – погодився Залізний Лісоруб. – Тоді, якщо ви не проти, я б теж приєднався до вашого гурту. Я також піду з вами до Смарагдового міста, попрошу Оза допомогти й мені.
– А й справді, гайда з нами! – щиросердо зрадів Опудало, а Дороті додала, що буде неабияк рада його товариству. Отож Залізний Лісоруб закинув на плече сокиру, і вони гуртом покрокували лісом, аж поки не вийшли на жовту цегляну дорогу.
Залізний Лісоруб попросив Дороті покласти в кошик маслянку:
– Це на випадок, як я ненароком потраплю під дощ, – пояснив він, – бо можу знову заіржавіти, і тоді маслянка стане в нагоді.
Подорожнім поталанило, що до їхнього товариства долучився Залізний Лісоруб, бо невдовзі вони опинилися в таких хащах, де гілля так густо і низько сплелося над дорогою, аж геть загородило шлях. Тоді Лісоруб зняв з плеча сокиру й заходився рубати, та так вправно, що невдовзі прорубав прохід у суцільних заростях. І товариство подалося далі.
У якусь хвилину Дороті так глибоко замислилася, що й не угледіла, як Опудало вкотре оступився на вибоїні і гепнувся сторчголов у канаву при дорозі. Йому навіть довелося гукнути на допомогу.
– А чому ви ямки не обходите? – запитав Залізний Лісоруб.
– Бо розуму бракує, – відповів Опудало люб’язно, наче й не сталося нічого. – Бачте, голова у мене напхана соломою, і саме тому я й крокую до Великого Чарівника, щоб він і мені дав дрібки розуму.
– Зрозуміло, – кивнув Залізний Лісоруб. – Утім, розум – не найголовніше у цьому світі.
– А у вас він є? – поцікавився Опудало.
– Зараз у мене голова порожня, – скрушно зітхнув Залізний Лісоруб. – Та колись у мене був розум, було й серце, отож я знаю, що таке мати розум і серце. Але зараз я передовсім обрав би серце.
– А це чому? – вразився Опудало.
– Ось я повідаю вам свою історію, і ви самі зрозумієте чому.
І поки вони йшли лісом, Залізний Лісоруб розповів їм ось що:
– Народився я в сім’ї лісоруба, який заробляв на хліб тим, що рубав ліс та продавав дрова селянам. Коли я виріс, то став лісорубом теж. А коли мій батько помер, то я узяв на себе всі клопоти про свою стареньку матір. А коли і її не стало, то вирішив я оженитися, щоб не залишатися сам – один як палець.
І була серед селянок одна дівчина – така вродлива, що я відразу ж закохався в неї усім серцем. Вона ж пообіцяла вийти за мене, коли я зароблю удосталь, аби поставити нову хату для нас. І я заходився щосили біля роботи. Як на те, дівчина жила у однієї старої, яка ніяк не хотіла її відпускати, бо була до того ледача, що хотіла, аби дівчина доглядала за нею, куховарила для неї та поралася по хазяйству аж до самого її скону. І пішла стара карга до Лихої Відьми Сходу, пообіцявши тій двійко овець та корову, аби якось завадити нашому весіллю. Вони зговорилися, і Лиха Відьма заворожила мою сокиру. І коли одного дня я став до роботи і рубав як навіжений, бо якнайскоріше хотів побудувати нову хату і привести туди свою кохану, сокира раптом вислизнула у мене з рук і відтяла ліву ногу!
Спершу я подумав: от лиха година! – пропав ні за цапову душу! Бо хіба одноногому до снаги рубати ліс? Та потім вибрався до знайомого коваля, і він викував мені залізну ногу. Нога вийшла хоч куди, і незабаром я до неї вже й звик. Дізналася про те Лиха Відьма, яка, як пам’ятаєте, пообіцяла старій карзі, що я ніколи не одружуся з коханою, і страх як розходилася. І от одного дня, коли я взяв до рук сокиру, вона знов-таки вислизнула у мене з рук і відтяла мені вже й праву ногу! Я знову звернувся до коваля, і той зробив мені ще й другу залізну ногу. А потім клята сокира відрубала мені руки – одну за одною… Та це мене не зупинило, бо коваль викував мені нові руки із заліза. І тоді Лиха Відьма наслала нове закляття на сокиру й та відтяпала мені вже голову. Тут, здавалось би, мені й кінець. На щастя, випадково натрапив на мене знайомий коваль і злагодив мені нову голову із заліза.
О проекте
О подписке