Розділ п'ятий, якому Мир поводиться, як герой

Навесні 1892 «побіг» стрімким Олександрівським (нині Володимирським) узвозом другий у Європі й перший у Росії електричний трамвай.

Олександр Анісімов «Скорботна бездушність»

Піти в Минуле! – від цієї пропозиції у Маші перехопило подих.

Маша вже була в Минулому.

Саме там вона зустріла Мішу й покохала його (й розлюбила Мира назавжди).

Саме там вона назавжди втратила Врубеля, – там він побрався (не з нею) й помер сто років тому…

Але взимку 1894 – 1895-го, коли родина Горенко мешкала в готелі «Національ» над Бессарабським ринком, Міша Врубель був іще живий! І, можливо, заїжджав до Києва саме в цей час.

І ще…

Маша любила Минуле.

Не менше за Мішу!

Це кохання, непереборне, вроджене, й поманило її на історичний факультет.

Маша фанатично любила історію й не раз переконувалася: історія – та сама філософія (досить уміти не тільки читати, але й думати!).

Маша любила старі речі…

Не тільки старовинні, а й просто старі. Допотопну, із проіржавілими замками, коричневу фанерну валізу, що мешкала в її платтяній шафі. Блякла фотографія бабусі в смішному купальнику, яка стояла по коліно в морі, перекресленому оптимістичним «Привіт із Сочі!» Подряпану круглу жерстяну коробку від льодяників «Монпансьє», в якій батько зберігав шурупи й гайки. Що старші були речі – то сильніше їх любила Маша…

Маша любила Час.

Незворотний минулий час, що залишався з нею тільки як старі речі. Час, який можна було роздивитися й торкнутися його: який відколов куски золочених багетів, що обрамляли розтріскані картини в музеї; стер сходи царських будинків; витончив папір, списаний тонконогими словами з іжицями – те, що інші вважали б за дефект і брак… Маша й любила понад усе! Тріщини, худину просілого мармуру, щербини й патини.

Вони прикрашали будинки й речі, як шрами прикрашають чоловіка.

Вони свідчили про бої в минулому, барикади, кохання, пристрасті, зими й літа.

Шрами, нанесені рукою Великого часу, були не менш цінними для неї, ніж речі, створені руками великих. Ці шрами казали: «Ми пройшли крізь історію! Ми були там… Там були тільки ми!»

І, заворожена, Маша слухала розповіді давніх клямок. Золотих лорнеток, що покоїлися в музейних вітринах. Сходів, стертих до арматури. Блукаючи Містом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, і вслухалася в нього, що шепотів їй про недосяжну Дивовижну Країну.

Так хлопчик, що мріє про подорожі, прислухається до оповідей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадібно читає про недосяжну для неї Високу моду Парижа.

Але Маша не любила моду, не хотіла до Парижа. Її притягувала інша країна, що існувала тільки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 років. Країна, про загадки й моди якої розповідали їй бойові шрами старих речей.

Тому з дивною для неї зарозумілою зневагою Маша кривилася на речі, що підроблялися під старовину, – вони здавалися їй самозванцями, брехунами, які сидять з пляшкою вина в трактирі, розповідаючи про Африку, де ніколи не бували…

Проте, побувавши власною рудою персоною в країні Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воєдино й прирівняла до запаморочливо простої відповіді:

«Я хотіла жити там. Я завжди хотіла жити там. Не тут…»

Тому, досить було рудій Ізиді нявкнути про новий вояж до XIX століття, як Маша вмить забула про суди й іспити, своє цікаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалі й у цілому.

– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальності, – я не можу. У нас так мало часу.

І несподівано згадала про особливість подорожей до минулого, яка раніше здавалася неважливою.

Вона не забере багато часу.

Точніше – взагалі не забере часу!

Можна піти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рік! Чи двадцять п'ять років!) – ти все одно повернешся назад рівно о 12.00. Максимум о 12.15.

– Треба буде засікти… – сказала Маша під ніс. – Пуфику, ти геніальна кішка! В будь-якому разі, якщо я сидітиму тут і розмірковуватиму, це забере значно більше часу. Коротше, якщо мені потрібно посидіти й подумати, логічніше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняється!

Геніальна кицька ліниво понюхала комплімент, що прозвучав на її честь, і, зрозумівши його неїстівність, завалилася спати на Машине фото.

Маша метнулася до Килининої схованки, смикнула шафу-дверцята.

– Так… – її щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пізніше… Потрібні шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осінньої зими 1884 року в самій сукні й шовкових черевичках – і гріло її лише кохання!) – Чудово!

Скрупульозність «Діви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помічений бирками, де вказувалися сезон і рік.

– Машо, я щось не зрозумів. – Мир здивовано вивчив несподівану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираєшся? На карнавал? – вп'явся поглядом він на вміст шафи.

– Тут є й чоловічі речі.

До смугастого «піджака Остапа Бендера» притискалося чоловіче пальто з бобровим коміром.

– Мире, ходи сюди. Підскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно є циліндр. Ага, ось і шуба! А ботики? – Зігнувшись, вона полізла під вішалку, але повернулася з півдороги. – Ой! Ключ! Потрібен ключ від готелю «Національ».

– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою білу шубку, відволіклася від своєї благородної справи. – Замок від нього – в третьому ящику знизу. Будівля готелю «Національ» згоріла 41-го.

– Мире, біжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в ній багато ключів.

Закоханий і спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямі й знайшов шафу з відьмацькими мітлами, шафу з чаклунськими банками-склянками і третю – від підлоги до чотириметрової стелі, заповнену тисячею тисяч ключів, що висіли на тисячі тисяч гачків.

– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очі, він почав рахувати. – Один, два, три…

На двадцять сьомому ключі висів картонний брелок:

«Grand-Hotel Nationa!»

– Боже! Але цього не може бути!

– Тихіше, тихіше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.

Але послужливість супутниці не могла перестерегти здорову реакцію на неможливе.

Під'їхавши на таксі до хрещатицького кінотеатру «Орбіта», Маша (виряджена, всупереч літу й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) підійшла до відносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий іржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотіла дві фрази:

«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що мені належить знати —

Анекдот!»

– увійшла.

І кавалер, що увійшов за нею слідом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлі дореволюційного готелю «National».

Машині очі затанцювали по залу й одразу відшукали те (тих), кого їй належало впізнати. Бонна в темному плащі й непримітному капелюшку вела до дверей двох маленьких дівчаток.

«Хто з них Анна?…»

Приїжджа bonne зникла за дверима.

Мир стояв як стовп і дивився мов баран на нові ворота.

– Ходімо, ходімо, надягай хутчіше пальто… Там зима. Я ж тобі казала, – нетерпляче пришпорила його Києвиця.

– Яке пальто? – В ім'я кохання Мир з честю продефілював Хрещатиком XXI століття в класичному сюртуку. Але надягнути циліндр кінця XIX і пальто на початку липня категорично відмовився.

– Пальто у тебе в руках!

Мир поглянув на свою руку з перекинутим через неї пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» циліндром.

– Я думав, – отетеріло сказав він, – після того, що зі мною сталося, мене неможливо здивувати.

– Після чого? – буркотливо спитала Маша, підштовхуючи кавалера до дверей.

– Після того, як я покохав тебе.

– А-а-а…

Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.

Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.

Тепер треба вийти з нього в минуле століття.

І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.

Але що тепер згадувати…

– Ходімо.

Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.

За дверима було XIX століття!

Зима 1894…

…або 1895 року.

Ясний-яснісінький день.

Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.

На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!

Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.

З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.

«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».

Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.

– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.

Вона забула про супутника.

Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!

– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.

Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.

Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.

І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.

Проте їх було неможливо пізнати!

№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.

№ 44 був непристойно малий. Видно, що потім його перебудовували не раз.

№ 46 був непристойно новий.

За рогом № 52 підіймався вгору Бібіковський – незвично низькорослий, голий, порожній.

Машин супутник зацьковано озирнувся. Десь із хвилину дивився на неможливо незнайомий простір, де здавна (у всякому разі, так здавалося йому) стояв величезний квадратний Бессарабський ринок.

Ринок був.

Але зовсім не той. Маленькі, бруднуваті будочки, яточки-«рундуки», крамниця з вивіскою «Дешева торгівля».

– Неймовірно! – голосно прошепотів Красавицький. – Бессарабська площа без Бессарабки!

– Вона й не Бессарабська, вона – Богдана Хмельницького, – сказала Маша.

– А та, що була в нас Богдана Хмельницького?

– Софіївська, як і зараз.

Велике Місто явно не злюбило Богдана. Київ штурхав його ім'я, наче м'яч. Легко забуло його заради звучного слівця «Бессарабка», поряд із якою, між шинками й бруднуватими крамничками, «батьки міста» планували звести пам'ятник «великому сину».

Дев'ять років Місто не могло нашкрябати грошей на цей монумент…

П'ять років бронзовий Богдан разом із коротконогим конем пролежав у дворі будинку Присутствених місць – Київ не міг знайти камінь на його постамент…

До речі, Маша й сама не дуже любила Богдана – володарем її душі був Срібний вік.

І цей вік, що було почав зароджуватися, був перед нею.

– Гаразд, – із жалем сказала вона. – Нічого витрішки купувати. Ми вже пропустили Анну й бонну. Лови Півня.

– Якого півня мені ловити? – не зрозумів Мир.

– Візника, – пояснила Маша, – так їх називали в Києві – Півнями.

– Вони що, усі були підорами?

– Не смій ображати мій Київ! – спалахнула очима вона.

Мій час. Мій Кіевь, Kieff, Kiew, Kiev… Моє МІСТО!

Мир зрозумів її.

– Пробач, – сказав він тихо. – Куди їдемо? – діловито.

– До Царського саду. Я прочитала закляття: побачити те, що нам належить дізнатися. Анекдот.

– Там буде щось смішне?

– Анекдот, – поспіхом повідомила його Ковальова, – тільки в наш час означає щось смішне. А раніше це слово означало цікаву історію. Отже, скоріш за все, ми побачимо, як Анна знайшла свою Ліру. Якщо вона, звісно, її знайшла. Нумо, лови! На санях ми домчимо швидше і перехопимо їх!

Стовпи й фасади будинків прикрашали святкові гірлянди. За традицією велетенська міська ялинка стояла біля будівлі Думи на Хрещатицькій у минулому, нині Думській, у майбутньому – майдані Незалежності.

Тільки зараз ця ялинка була не новорічною, а різдвяною.

Ялинку ставили на Різдво – 24-го, на Святвечір, Надвечір'я Христове.

І, кутаючись у килим, що пах кінським потом і тютюном, із саней Півня, Маша пристрасно вдивлялася в цей – новий – Хрещатик.

– Схоже на село, – прошепотів Мир.

– Неправда. Навпаки.

Як на Машу, з останньої їхньої зустрічі 1884 року Хрещатик підріс, перетворившись з незграбного хлопчини на успішного молодика, – вимахав у три поверхи, навчився манер: нові вітрини, кав'ярні, фотоательє, каналізація та електрика.

Посеред проїжджої частини вишикувалися в ряд чотирнадцять дугових ліхтарів.

Місце, яке менш ніж сто років тому було зовсім пустельним, що його кияни називали «Козячим болотом» – глибока долина між Верхнім Печерськом і Київським акрополем, який стояв на протилежній горі, – вже перетворювалося на «наш Невський проспект». На вулицю 150 крамниць, що вмістилися на 1200 метрах, – чи не найменшій у світі головній вулиці Міста.

– А знаєш, – повернулася Маша до Мира, – у 1886 році якийсь полковник Фабриціус запропонував розширити Хрещатик до Дніпра, знісши гору Царського саду! Добре, що його не послухали.

Хрещатик, що пережив перший напад «будівельної лихоманки», впав у іншу – лихоманку торгову. Вся торгівля з Подолу й Печерська переселилася сюди. Тут можна було купити все – від цвяхів і шпильок до обручок від Маршака, технічних новинок і концертних роялів. Великі й маленькі, що купчилися й витісняли одна одну, крамниці й крамнички окупували перші поверхи усіх будинків…